630 днів жаху у полоні: історія закарпатського прикордонника, який захищав Маріуполь

Віталію всього 32-роки і вже 13 з них він віддав роботі в прикордонній службі України. До повномасштабного вторгнення працював в Донецькому прикордонному загоні. Там і зустрів Велику війну. Чоловік розповідає, в ніч на 24-го лютого був у наряді і чітко пам’ятає, як все починалося.

«Я був старшим зміни прикордонних нарядів і мені почали надходити доповіді від підпорядкованих мені прикордонних нарядів про присутність у морі військово-морського флоту російської федерації. Хлопці з інших підрозділів, інших областей сказали, що стався прорив з боку республіки Білорусь та росії. Стало зрозуміло, що щось почалось і вже о п’ятій ранку в Маріуполі по нас відпрацювала авіація» - розповідає Віталій Супрун - офіцер групи телекомукаційних систем відділу зв?язку 27-го прикордонного загону

Події розвивалися дуже швидко, згадує чоловік. Вже за кілька годин в містечку Старий Крим вступили у перший бій з рашистами й потрапили під танковий обстріл. Прикордонники до останнього відбивали напад, але сили з росіянами були не рівні: багато колег, каже Віталій, тоді загинуло, ще більше було поранених. Тоді й отримали наказ від керівництва відступати в Маріуполь для оборони самого міста.

«Наше завдання було відбити максимально наступ противника на місто: виставлялись попередньо пости спостереження, щоб при прямому контакті з підрозділами росіян по максимуму їх дестабілізувати, зупинити просування в глиб міста. Але по нам працювала, як і корабельна артилерія, так і військова авіація, підрозділи сухопутних військ. Я так зрозумів, що ціль була взяти Маріуполь будь-якою ціною. Вони не шкодували ні життя військових, ні життя цивільних. З міста зробили просто поле… випалену землю» - згадує чоловік.

Віталій разом з іншими бійцями опинився на заводі Ілліча. Але Маріуполь вже тоді був повністю оточений росіянами. Завод безперервно атакували одразу з трьох боків: зі сходу підрозділи підконтрольного російській армії угруповання «ДНР», із заходу – безпосередньо російські військові. В той час мільйони людей по всьому світу стежили за подіями в Маріуполі наче у кіно. Проте, для наших бійців це був справжній фільм жахів, а з вуст керівництва звучало тільки «тримайтеся». З мінімальною кількістю озброєння, відсутністю харчів, ліків та води, вони трималися більше місяця. Але 12 квітня 2022-го року можливості були вичерпані й бійці потрапили у російських полон.

«Перебування всіх військовополонених іде по російським тюрмам, які нібито підготовлені під табір військовополонених, але це не так. Нам ніхто не озвучував, де ми, в якому місті знаходимось. Ми дізнавалися про це зі слухів. Під час допитів можна було десь підглянути, або здогадатися зі спілкування між співробітниками. Я на 100% можу сказати, де я був: спочатку Оленівка, потім Таганрог Ростовської області, Новозибків Брянської області, Пакено Володимирської області і село Ударне республіки Мордовія» - розповідає Віталій.

Від одних розповідей про знущання над українськими військовополоненими в рашиських катівнях, холоне кров. Військових били кілька разів на добу, змушували непорушно стояти весь день, не дозволяли між собою спілкуватися. На прийом їжі виділяли всього одну хвилину, видаючи на десятьох осіб лише по три, п’ять ложок та одну склянку.

«Деяких військових могли й серед ночі піднімати і просто бити. Ранковий підйом майже завжди супроводжувався фізичним насиллям. Настільки, що декого просто заносили назад в камеру. Катували всім чим можна: собаками, гумовими кийками, електрошокерами. Я нещодавно зайшов у супермаркет, де спрацював апарат з відлову комах… воно задзищало, а мене аж пересмикнуло. Осад, вочевидь, залишився» - згадує Віталій.

Найбільш гуманно до полонених ставилися, каже чоловік, у в’язниці селища Новозибків: було більше часу на прийом їжі, випускали на свіже повітря, давали свій шматок мила і станок для бриття. А от в Таганрозі та в Мордовії Віталію навіть згадувати не хочеться. Каже, то були надлюдські знущання: били і катували, як чоловіків та і жінок. Намагалися повісити на українців власні скоєні злочини проти цивільних. І деколи їм це вдавалося, бо люди не могли витримати катувань. Через таке ставлення дехто дійшов навіть до самогубства.

«Випадки самогубства були, бо людей психологічно ламали. Крики під час допитів на першому поверсі, було чутно аж на третьому. В Таганрозі ще коли не було обмінів, кричали жінки. Тобто їм було байдуже, над ким і як знущатися. Росія хоче повісити всі свої вбивства, мародерства та інше на українських військових. Зі мною у камері був хлопець, якого знущаннями дотиснули до того, що він взяв на себе вбивство 20-ти людей. І тепер його чекає в’язниця у росії» - розповідає чоловік.

Віталій, який у полоні пробув майже два роки і за цей час втратив 30 кілограм каже, кілька разів теж ледь не опустив руки. Але в такі моменти згадував свою велику родину, яка чекала на нього і продовжував пропри все триматися.

«Я дуже переживав за рідню, яка залишилася в мене на окупованій території. Я тоді не знав, що вони встигли виїхати. В якийсь момент я зрозумів, якщо впаду духом – буде взагалі біда, треба брати себе в руки і намагатися чимось підбадьорювати себе. Так ми почали з хлопцями пошепки розповідати одне одному історії. Деякими ділилися по кілька разів, але це допомагало не поїхати дахом, а хоча б трошки розважатися. А ще мені допомагали сни: я багато років прослужив біля моря і тому воно мені снилося. Якщо вода була брудна та бурхлива – я знав, день буде поганим. Якщо прозора, а погода сонячна – день видасться хорошим» - згадує Віталій.

День, коли Віталія востаннє вивели з камери російської в’язниці, він пам’ятає у подробицях. Але тоді, зізнається, не здогадувався, що їде додому. Бо ж полонених постійно перевозили з області в область.

«Другого січня ввечері роздавали вечерю. Чую десь з камер почали виводити хлопців. Озвучують прізвище і я розумію, що знаю цих людей. Потім відкривається наша камера, ми одразу на підлогу: руки за спину, голову вниз. Кажуть моє прізвище і на вихід. А я ж не хочу нікуди, знову якась в'язниця, для чого? Бо щоразу, коли ми кудись переїжджали, думали – на обмін. А замість того, переживали справжнє фаєр-шоу при прийомі у нову в'язницю. Тому я відразу саме про це і подумав. Пам'ятаю, що тоді нас возили всю ніч: спочатку переодягнули, потім кинули у камеру, звідти у автозаки і повезли. Холодно було страшенно. У конвоїра ми запитали, куди нас? Він відповів, що можливо на обмін. Але ж у нас руки і ноги були зв'язані, а на головах вдягнені мішки, тому ми не вірили що їдемо на обмін. Зранку нас перевантажили у транспортний літак, тоді вже руки й ноги розв'язали. І через мішок ми бачили, що з нами вже не міліція а строковики. Ми почали розуміти, що все ж таки їдемо додому. Але напруга нікуди не зникла, бо по в'язницях ходив слух про випадки, коли людей знову повертали в полон через помилки у списках: неправильно написані імена або прізвища, дата народження і так далі. І от з кордону повертали назад у тюрму. Тому лише коли працівник СБУ зайшов у наш автобус, запитав моє прізвище і поставив після цього в планшені відмітку – я видихнув і зрозумів, що все закінчилося» - розповідає чоловік.

Що тоді відчував, каже, словами не описати. Відразу зателефонував мамі, з якою востаннє розмовляв ще 2-го березня 2022-го року. І сказав «Я ж обіцяв, що передзвоню». А далі молодшому брату аби привітати. Бо ж обмін співпав з днем його народження. Каже, голос і душа тремтіли, всі плакали , бо просто не могли повірити.

Відтоді, розповідає Віталій, він дуже змінився. За 21 місяць в російських катівнях все переосмислив і зрозумів – щоб б в житті не ставалося, це все дрібниці. Найголовніше – саме життя, яке вже ніколи не повториться. Яке замість нього ніхто не проживе. Він почав його любити ще дужче. І каже – тепер, попри все почувається найщасливішим.

Мукачево нет