Військовий 128 бригади Павло Гомонай: "Війна закінчиться, коли порвуться мої топанки"

Він принципово не взуває берці, хоча їх видали в частині, як усім у ЗСУ. Коли в лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Павло вийшов із дому в Ужгороді до військкомату у треках. І не знімає їх уже третій рік. Фразу про те, що війна закінчиться тоді, коли порвуться його топанки (діал. черевики, – ред.), він сказав весною 2022-го жартома – тоді якраз був період «двох-трьох тижнів» і цивільні «діставали» військових питанням, коли ж закінчиться війна. Тож фраза про топанки злетіла сама собою, але жарт причепився. Відтак уже майже три роки перше, що запитують друзі та знайомі у військового після традиційного «Як ся маєш?», – «А що там твої топанки?».

Час від часу Павло Гомонай пише пости у фейсбуці про стан справ. Справи кепські – війна не кінчається, тож топанки треба весь час підклеювати й підшивати. Військовий каже, що про пригоди топанок на війні можна давно написати й видати книгу. Вона б стала бестселером, адже це взуття бачило і дива, і трагедії. Утім, у війську часу на бестселери немає, тому доведеться чекати-таки, коли вони нарешті порвуться й закінчиться клята війна.

ЖАРТ, ЯКИЙ ПЕРЕРІС У ВІЙСЬКОВИЙ ЗАБОБОН

У той час, коли ми спілкуємось, Павло Гомонай – на фронті, я – у тиловому місті, де всі сходять з розуму через ракетні атаки, евакуацію посольств, важку ситуацію на фронті й водночас розмови про мирні плани та можливі перемовини з ворогом. Отже, черговий допис Павла про стан його взуття – з-поміж тих, що рятують «зозульку». І сміх, і гріх, як кажуть у народі, але воно якось працює: щоразу, як пан Гомонай виставляє фото своїх пошитих грубою чорною ниткою розтоптаних треків, що на ладан дихають, але вперто не вмирають, це збирає купу коментарів. Люди випускають пару і водночас упевнюються, що топанки доживають своє, а значить, можна хоча б пожартувати  – «уже скоро». Я замість комента пишу панові Павлу в особисті і пропоную, мов, поговорімо про ваші топанки. Сміємось обоє, утім, інтерв’ю про прогноз, який переріс у військовий забобон, записуємо.

- Загалом ці треки старі, їм років із сім. Купив їх колись у стокові у нас в Ужгороді, не пам’ятаю, коли саме і за скільки. У мене узагалі є така звичка – дуже прискіпливо обирати і дуже довго потім носити взуття, я до нього звикаю і ношу «до виснаження». Це – треки для довгих подорожей, вони навіть із спеціальними пружинками. Ну і саме в них я вийшов з хати у напрямку військкомату, коли почалося повномасштабне вторгнення. Я в них і дотепер, так що це справді виявилася довга подорож, – розповідає Павло Гомонай.

Військовий пригадує, що уперше пов’язав свої шкари із закінченням війни весною 2022-го.

- Я колись видавав мілітарний журнал, то коли пішов до війська, дуже багато знайомих питали про мої прогнози щодо тривалості війни.

- О, так, весна 2022-го – це безперервні розмови про «два-три тижні», які потім переросли в «два-три місяці», а згодом якось затихли, коли всі зрозуміли, що лік іде не на місяці…

- Ну так, але саме весною 2022-го уперше сказав друзям: війна закінчиться тоді, як порвуться мої топанки.

Це був, звісно, жарт. Але потім, як у приказці про те, що в кожному жарті є лише частка жарту, топанки Павла стали чимось більшим, ніж жарт.

Павло Гомонай

ПОЧАЛИ РОЗВАЛЮВАТИСЬ. ПЕРЕМОГА БЛИЗЬКО!

Я заморочилася і переглянула сторінку Павла у фейсбуці, щоб знайти, коли ж він уперше написав про свої шкари. Знайшла перший допис – це кінець серпня 2022 року. Якщо пригадати, то це було напередодні херсонської кампанії.

«Недільний прогноз. Війна буде тривати доти, доки мої шкари остаточно не розваляться», – пише Павло.

На початку вересня – наступний допис:

«Почали розвалюватись. Перемога близько!».

На початку жовтня:

«Рвуться потроху. В процесі. P.S. Берців я маю достатньо, але не ношу. Загадав, що доходжу в своїх старих туфлях до Перемоги. Вони розваляться разом з РФ».

Листопад 2022-го – це той час, коли херсонська кампанія затягнулася, воїни із 128-ї пов’язли в боях з російською десантурою. То був важкий період великих втрат та майже щоденних поховань у містах Закарпаття хлопців, яких везли із Херсонського напрямку:

«Топанки ще цілі. Тільки один шнурок порвався», – пише Гомонай про стан справ.

Весною 2023-го Павло Гомонай, уже будучи рік у війську в тих самих топанках, доля яких на цей час давно цікавить весь закарпатський сегмент фейсбуку, інформує, що «рвуться вони потроху, дуже потроху».

«Доповідаю: весна буяє, війна триває», – ось допис за 9 березня.

31 травня 2023-го:  

«I like to move it, move it».

Наприкінці року, у грудні 2023-го:

«Спостерігаю розрив. Вже по зашитому. Цікава індикація. Може, Ху*ло зібралось на новорічний концерт Кобзона? Порадьте клей хороший по мокрій шкірі».

Ну і весь 2024-й – Гомонаєві топанки, покоцані, пошиті грубими чорними нитками, живуть своїм дивним життям. Усі, хто «в темі», слідкують за їхнею долею і чекають, коли вже нарешті розлізуться.

- Ці шкари за мої майже три роки на війні дійсно мають свою історію. Вони бачили дива – і також ті випадки, коли дива не траплялися… Я в них пережив підрив на ворожій міні під час херсонської кампанії – наша машина підірвалася, я дивом вижив тоді…

Малюнок доньки військового після того, як він вижив після підриву на міні

Павло Гомонай каже, що з його  топанками щодня щось трапляється.

- Можна, в принципі, написати книжку про ці шкари на війні. Тільки-от написати про це неможливо – кожен день накривається наступним, і в ньому вже свої дива і трагедії. Власне, тому все, на що мене вистачає, – тільки й виставляти їхній вигляд у соцмережах. Роблю це під настрій, – каже військовий.

ПОБРАТИМИ ПОГРОЖУЮТЬ ЇХ ВИКИНУТИ, СПАЛИТИ Й НАВІТЬ ПІДІРВАТИ

Цікавлюся практичним боком питання – чи військовий справді не носить берців? Адже з фото видно, що ці шкари от-от розваляться. Очевидно, що облаштовувати позиції чи ходити в наряди в них не дуже комфортно, м’яко кажучи.

- О, мої побратими вже кілька разів «погрожували» їх викинути, спалити, навіть підірвати, – сміється він у відповідь.

- Ховаєте від біди?

- Ні, вони стоять на почесному місці, на видноті. Постійно переїжджають разом зі мною. Війна – це купа переїздів. Безкінечних переїздів.

ХОТІВ ЗАНЕСТИ ДО ЗНАЙОМОГО МАЙСТРА В УЖГОРОДІ: ВІН БИ ОФІГІВ

Цікавлюся у військового, чи багато часу в нього йде на те, щоб латати топанки.

- Вони розвалюються, але я їх періодично підлатую. З особливим задоволенням робив це минулого літа, у 2023 році, коли почався наш контрнаступ. Хотів дійти саме в них до Кам’яної Могили під  Мелітополем. Але потім все склалося так, як склалося: партнери пізно дали потрібне озброєння, підрив дамби на Каховському водосховищі… Тож тим літом мої топанки ходили замість по омріяній Кам’яній Могилі по Великому Лугу.

Павло Гомонай розказує, що завжди бере взуття додому у відпустку – в Ужгороді є чудовий старий майстер, який його ремонтує.

- Хотів занести топанки до нього під час останньої відпустки, він їх вже колись ремонтував – тепер він би від їхнього стану офігів. Але ж відпустка проходить, як один день. Ти завжди їдеш з купою планів і нічого не встигаєш. Я прийшов відмічатися у ВСП і подаю офіцеру папірець – відмітитися, що приїхав, а він мені: «Десять днів пролетять, мов один день». Чоловік, який стояв за мною, щоб відмітитися, що вже їде назад, у відповідь: «Вже пролетіли». Так воно і є, – каже військовий.

ДОЖИВЕМО – ПОБАЧИМО

Ну а поки що життя триває, точиться війна. Топанки пана Павла тримаються на грубих нитках, клею та ентузіазмові власника. Дуже символічно і схоже на нас усіх, загалом.

Військовий каже, що на війні справді всі стають забобонні.

- Усі ці словечка про «крайній», а не «останній» раз тощо. Звісно, було би смішно говорити, що я вірю у кінець війни, який настане тоді, коли прийде кінець моїм шкарам. Але ж… Доживемо – побачимо.

Укрінформ, Тетяна Когутич, Ужгород