Гранатометник "Вуйко". Випускник істфаку УжНУ, головний сержант Василь Лашкай захищає Україну з 2014 року

Народився він 7 лютого 1966 року в мальовничому селищі Чинадієві. Батько Юрій Федорович працював на залізниці, мама Марія Юріївна трудилася бухгалтером на місцевій каблучно-колодковій фабриці, де після школи довелося попрацювати і Василю. У родині Лашкаїв зростало троє дітей.

Старший син Юрко був військовослужбовцем, одружився на росіянці, і в 2000-х роках перебрався з родиною в Пензенську губернію. Сподівався на високі військові пенсії в Росії. Коли почалося АТО в 2014 році, брати розсварилися через політику, адже російський телеящик добряче промиває мізки. Згодом стосунки поновилися, але в Україну старший на дванадцять років брат більше не приїжджав. Помер через тиждень після початку повномасштабного нападу Росії у лютому 2022 року, не доживши й до сімдесяти.

^{Випускник Чинадіївської школи, 1983 рік}

Окрім двох братів, в родині зростала і молодша сестра – Марія, яка нині є директором Чинадіївської школи І-ІІ ступенів і з котрою у Василя не просто родинні, а дружні взаємини.

Батьки бачили меншого сина юристом, тож весь час його націлювали на науку. Коли проходив випускником школи медкомісію, розповів про свій намір у військкоматі. Ті скерували сільського відмінника до вступу у Московський військовий інститут, де навчалися на юридичному діти генералів. Певна річ, що юнак із далекого Закарпаття після сільської школи туди не вступив. Пішов працювати на домашню фабрику, дочікуючи призову у 18 років.

У 1984-1986 роках служив у тодішній Німецькій Демократичній Республіці в танкових військах. Там і отримав звання старшого сержанта, адже навчав курсантів в «учебці». Служба давалася неважко, бо за своїм складом характеру належить до людей, які шанують дисципліну, порядок, чіткість і визначеність. Як каже Василь, «вояк має бути трохи хижаком».

^{На службі в армії, 1986 рік.. Фізкультура – улюблене заняття всього життя}

Після служби вступив на історичний факультет Ужгородського національного університету. Роки були неповторні, адже розгорталася Горбачовська перебудова та розпочинався рух за незалежну Україну. У 1989 році вийшов із комсомолу, чим налякав викладачів, відповідальних за ідеологічну чистоту рядів. Однак для Василя характерні такі несподівані, рішучі вчинки.

Серед його однокурсників – нині відомі історики, брати Роман та Василь Офіцинські (останній рано помер), Сергій Ганус, який тепер викладає історію в УжНУ. Із півсотні вступників диплом отримали  лише половина, чимало з яких зробили успішну кар’єру в бізнесі, політиці, на державних посадах. Адже за СРСР саме цей факультет вважався кузнею кадрів для комуністичної партії, яка тоді була за Конституцією єдиною «керівною і спрямовуючою силою».

Однак Василь не покидав думки про юридичний факультет, якого тоді на Закарпатті ще не було. Тому подався в міліцію, гадаючи, що його направлять на навчання в Академію внутрішніх справ. Дізнавшись, що для цього ще треба чимало прослужити, вирішив більше не випробовувати долю. Однак його документи з військової кафедри, яку він закінчив в УжНУ, загубилися при пересиланні в Мукачево, де він тоді служив у міліції. Тож замість лейтенантських погонів залишився зі сержантськими. Хоча це Василю до вподоби, бо до цієї посади він більше готовий.

На початках 1990-х років в Ужгороді ставала на ноги відома приватна фірма «Срібна Земля», яка займалася різними напрямками діяльності, в тому числі видавала однойменну популярну опозиційну газету. Керував нею народний депутат, очільник Народного руху України на Закарпатті Віктор Бедь та його брат Володимир.

Василеві однокурсники, які вже там працювали, загітували до свого гурту і товариша. Так він потрапив у бізнес. А часи були тоді вельми цікаві: в Україні зароджувався дикий капіталізм. Спочатку Василь з компаньйонами возили нафтопродукти на Закарпаття, далі зайнявся сигаретними поставками, коли у тютюновий бізнес прийшли потужні західні виробники.

^{З дружиною Ларисою в рідних горах, 2004 рік}

За той час Василь одружився зі студенткою філологічного факультету Ларисою Михайлюк, виростили двох дітей – сина та доньку, збудували будинок у Кам’яниці на Ужгородщині. На якомусь етапі Лашкай зрозумів, що в бізнесі йому стає нудно. Круті 1990-ті роки з постійними форс-мажорами закінчилися, а одноманітна паперова робота комерційного директора його більше не вабила.

Але тут розпочалася Революція гідності, окупація Криму та гібридна війна на Донбасі, за якими він уважно стежив. Після подій в Іловайську, коли стало зрозуміло, що розпочалося пряме вторгнення росіян, Василь зрозумів, що більше всидіти вдома не зможе. Подзвонив дружині, яка в цей час була на морі з дітьми, і пояснив, що йде в добровольці. 

Однак в добробати «Дніпро-1» та «Дніпро-2», що створювалися на базі Національної гвардії, його не взяли через вік. Мав уже більше сорока п’яти років.  У Миколаєві формували третій батальйон «Фенікс» Миколаївської 79-ї аеромобільної (тепер – десантно-штурмової) бригади. Сюди Василь пройшов, бо граничний вік був визначений у 48 років.  Контракт підписав із формулюванням «до закінчення особливого періоду», адже тоді гадалося, що бойові дії за рік закінчаться. А вийшло, що тривають уже десятиліття.

Миколаївські десантники воювали в секторі «М»  на півдні Донеччини: Маріуполь, Широкіне, Мар’їнка, Волноваха… Серед міцних, відважних хлопців, пройнятих особливим духом десантури, і Василь чувся сильнішим та молодшим. Два з половиною роки промайнули швидко. З армії звільнявся вже як головний сержант роти. Тоді вже військові дії велися не так інтенсивно, відмінили мобілізацію, а в армію прийшли контрактники і паперотворчість.

^{Під час служби в АТО серед миколаївських десантників}

Повернувся додому, добряче змінений військовою службою. Діти виросли. Великий будинок у Кам’янці виглядав порожнім. Вирішив зайнятися зеленим туризмом. Приймали приїжджих просто у себе, однак конкурувати з численними гостелами та садибами на Закарпатті було непросто. А пандемія ковіду остаточно зруйнувала таку перспективу.

Подався на заробітки в Угорщину. Вперше працював не головою, а руками. Встановлював сантехніку на будівлях і насолоджувався Будапештом. Відчув себе типовим закарпатським заробітчанином, який міряє прожитий час вихідними. У такі дні віддався улюбленому хобі – ранковому бігу. Якщо вдома щоранку, навіть взимку, пробігав 7-8 кілометрів по лісу або до Невицького замку нагору, то тут втішався мальовничими набережними Дунаю.

Коли повернувся додому, почав шукати щось інше, адже збагнув, що все-таки створений для чогось складнішого, масштабнішого, ніж робота сантехніка. Його запросила на посаду начальника відділу голова Оноківської ОТГ Марія Коваль, з якою були знайомі. Однак кілька місяців на новому місці ще раз підтвердила давно відому йому істину, що державна робота – не для нього. Він занадто цінував власну свободу. Тож почав виношувати задум своєї справи.

Ось так він і дочекався 24 лютого 2022 року. До того активно обговорювали ситуацію з друзями, читали розмаїту аналітику. Всі сходилися на думці, що війна виглядає цілковитим безглузддям, адже Путіну значно легше купити Україну, ніж завоювати. 

^{Василь Лашкай з побратимами}

Розбудила його пів шостої ранку телефонним дзвінком сестра з Чинадієва: «Війна!»  Скільки разів він бачив подібні епізоди у військових фільмах! А тут довелося пережити все насправді.

В Ужгородському ТЦК був аншлаг. Він ще такого не бачив: люди сиділи по кілька днів, аби виходити всі необхідні папери і вступити до війська. Василь попросився в Ужгородський 15-й окремий гірсько-штурмовий батальйон. Для десанту він уже був застарий, та й хотілося, щоб ППД (пункт постійної дислокації) знаходився найближче до домівки. Ще з Миколаєва пам’ятає, як всі роз’їжджалися на вихідні додому, а він залишався в частині, бо йому треба було добиратися півтори доби.

У батальйоні посів посаду не головного сержанта роти, а  гранатометника. Однак це не мало принципового значення, бо їхали захищати Україну від навали ворогів.

На початку березня прибули в Запоріжжя. Майже мільйонне місто принишкло. На вулицях нікого нема. Тут екіпірувалися і виїхали на Донеччину, де стояли на різних рубежах. Найдовше в лісі під Кремінною, де не мали змоги помитися півтори місяці. Води не було, тож топили сніг. Вночі трималася мінусова температура, а вдень сягала двадцяти градусів тепла. Однак ніхто не нарікав. Літо провели вже на межі Луганської  та Донецької областей, прикриваючи трасу на Сіверодонецьк.

^{Головний сержант Василь Лашкай}

Далі була підготовка до Херсонської операції, яку вони проходили на Дніпропетровщині. Кожній бойовій групі нарізали своє бойове завдання. Василь служив у роті вогневої підтримки, командував відділенням гранатометників. Тож їх прикріпляли до різних підрозділів, залежно від потреби. Коли почалося звільнення Херсонщини, В.Лашкай з побратимами рушили від села Нововоронцівка, поблизу знаменитого пам’ятника херсонському кавуну, біля якого всі так люблять фотографуватися. Мали звільнити добре укріплену росіянами посадку. На щастя, ворог не витримав штурму і кинувся навтьоки, залишаючи зброю і боєкомплект, який згодом вивозили вантажівками. Поставлене завдання виконали зі значно більшим успіхом, ніж сподівалися.

Але в тому бою 1 жовтня 2022 року Василь отримав перше поранення – осколкове в ногу. На щастя, не важке. Реабілітацію проходив вдома. Закликав до Кам'яниці всіх родичів, аби побачитися і наговоритися. У січні 2023 року повернувся до свого батальйону, та провоював недовго. Знову був поранений. Пощастило, що осколок, який поцілив у бік, не зачепив внутрішніх органів.

^{З побратимами при в'їзді в Донецьку область}

Василь розповідає, що Закарпатська окрема 128-а  гірсько-штурмова бригада, до якої належить і його батальйон, на доброму рахунку. Стоять на Запоріжжі, де торік відбувався наступ українських військ. На жаль, росіяни зуміли там добре укріпитися. У них нема демократичних суперечок, як у нас: задіяли всю техніку, привезли будбати. Армія в них велика, грошей вистачає.

Проте ЗСУ з ними в принципі справляється. «Тримаємося!», – каже Василь, який ходить зі своїми напарниками на бойові завдання, стріляючи по ворогу з різних типів гранатометів на далекі відстані – 2-4 кілометри. Уся ця війна відбувається переважно дистанційно. Навіть піхота може не бачити ворога, який знаходиться за мінними полями. Тому втрати переважно від осколків.  

^{Підготовка до виходу на позиції. Праворуч – Василь Лашкай}

«На жаль, у 2020-2021 роках наше суспільство не готове було сприйняти війну як неминучу реальність. І поки ми сумнівалися, росіяни посилено готувалися до наступу», – розповідає Василь. – Найгірше було на початку війни, коли ще не було розуміння, виходить щось у нас чи ні. Якось нам сказали, що навпроти нашої позиції стоїть сорок танків. Можливо, це був вкид, бо ми не мали чим протистояти й десяти. Ясно, що танки самі не ходять, а йдуть із піхотою, авіацією.

Найстрашніше було, коли відходили від Кремінної у 2022 році. Вночі забуксували в «Уралі», однак з машини не дозволили вилізти, бо намагалися її витягнути. А поруч вже гриміли чужі танки і почали прилітати снаряди. От сидиш і гадаєш: «Зараз як лупоне сюди і нам усім дупа». Зараз ми вже чітко знаємо алгоритм дій».

З АТО Василь привіз додому німецьку вівчарку, яка прибилася до їхніх позицій. На жаль, вірний пес, з яким він зранку бігав по навколишніх лісах, захворів і помер. Із цієї війни привіз сестрі у Чинадієво двох собак із Дніпропетровщини, яких не могла покинути місцева вчителька української мови, аби перебратися до дітей у безпечніший регіон. Василь із побратимами жили в неї і  подружилися. А коли село стали обстрілювати росіяни, порадив їй перебиратися до дітей, а собак відправив на Закарпаття.

Попри немалий вік, Василь Лашкай виглядає підтягненим і спортивним. Підтримує себе в добрій фізичній формі все життя. В університеті займався фехтуванням, добре плаває. У Будапешті на заробітках пробіг для себе півмарафон (21 кілометр), вдома качається гирями і  ходить у тренажерний зал.

^{Василь Лашкай в степах України}

«Солдат має бути завжди у формі. Головне, довіряти командирові, який віддає наказ. Бо коли й загинеш, це має бути з користю для справи», – каже 58-річний головний сержант. – Великих нагород не маю. Ніколи не будував особливі стосунки з начальством, хоча й не був зухвалим солдатом чи опозиціонером. (Є й такі в армії). Я просто намагаюся добре служити. Інколи це подобається, іноді – ні».

До речі, вихід  на передок у них називають буденним словом «робота».  Тому «йдуть на роботу» на тиждень, а потім тиждень відпочивають. Василь навіть не бачить результатів власних пострілів. Головне, що поставлене завдання виконане і ворог відступив.

Його тесть – відомий закарпатський скульптор Михайло Михайлюк, автор пам’ятників Тарасові Шевченку та Августину Волошину в Ужгороді, пишається своїм зятем.

«Це справжній чоловік. Якби я був молодший, то теж би пішов до війська, – розповідає заслужений художник України, якому цього літа виповниться вісімдесят років. – Василь має твердий характер, запальний, але вдома, в родині – м’який. Це, мабуть, у нього закарпатська риса, бо тут родинні цінності шанують дуже сильно. Скільки його пам’ятаю, він ніколи не байдикував, завжди у справах, щось собі вигадає. Він просто не міг у такий час висидіти вдома. Це воїн із покликання. Коли вперше його побачив у майстерні, а він прийшов до мене знайомитися ще студентом, то одразу мені випалив: «Можна я вас буду називати татом? Бо у нас з Ларисою все серйозно».  Ось у цьому вчинку – вся його натура: пряма, безкомпромісна, чоловіча».

^{Василь Лашкай з дружиною, дітьми і тестем М.Михайлюком (посередині), 2021 рік}

Василь Лашкай – освічений солдат. З ним можна поговорити про мемуари Обами чи світовий бестселер Джареда Даймонда «Зброя, мікроби і сталь», які він недавно прочитав. Але наразі доводиться спілкуватися про війну, яку він особисто уже веде скоро десять років.

«Війна показала, що наша примиренська позиція створила ілюзію для Росії, що до нас можна прийти і забрати, що забажаєш. Нині ми за це платимо великою кров’ю. Понад два роки вже героїчно воюємо. Чесно кажучи, я такого не сподівався. Думав, що коли прилетять російські ракети, літаки, то ми не встоїмо. Тепер не сміємо все здати, бо ми «втомилися». Інакше сюди прийдуть росіяни. А я добре знаю, що вони роблять на територіях, які окупували. І такого не побажаю нікому.»

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття»

Закарпаття онлайн

 

08 червня 2024р.