Командир "Граду" з позивним "Ісус". Ужгородець Тарас Гайдук нагороджений орденом "За мужність". Посмертно

Командир "Граду" з позивним "Ісус". Ужгородець Тарас Гайдук нагороджений орденом "За мужність". Посмертно
Тарас Гайдук прожив лише 31 рік, але багатьом в Ужгороді запам’ятався. Він був істориком, екскурсоводом, громадським активістом. Але загинув як воїн на самому початку повномасштабного вторгнення, зупиняючи ворога на Півдні.

 

Він став одним із перших, кого поховали на ужгородському Пагорбі Слави після чорної дати – 24 лютого 2022 року.
Батько Тараса, Степан Дмитрович, походить із села Головецько на Старосамбірщині. Вже саме прізвище «Гайдук» відсилає нас до історії. За сімейним переказом, носій прізвища справді був гайдуком (охоронцем) у пана, і після скасування панщини той подарував йому мальовничий куточок біля ставка, де розводили форель. Так що Гайдуки не були бідними.

Прадід Лук’ян воював у Першій світовій війні, а згодом записався до Українських січових стрільців. Натомість по іншій лінії батька – бабуся Параска Рожик була зв’язковою в УПА і навіть просиділа кілька місяців у казематах НКВД. Так що Тарасові не треба було позичати патріотизму. Він нуртував у його крові, як і войовничий шал прізвища. (Гайдуками на Балканах називають опришків).

Малий Тарасик в образі мушкетера.

Вже тоді історія і пригоди полонили його уяву

Натомість мати, Ганна Каперльос, родом із Рахівщини, із гуцульського села Косівська Поляна, куди радо приїжджали Гайдуки з Ужгорода на канікули та коляди, аби надихнутися автентикою народних звичаїв. Так у натурі Тараса переплелися бойківська і гуцульська стихії.

Батько Степан мав золоті руки. Як і всі в його верховинській родині, умів працювати з деревиною. Після закінчення Харківського індустріально-технічного технікуму молодого спеціаліста направили в Ужгород. Трудився майстром в професійно-технічних училищах, учителем праці в середніх школах. Найбільше – чверть століття – пропрацював в Ужгородській  ЗОШ №15, куди ходили до школи й троє його діток –малих Гайдуків.

Тарас був найстаршим. Народився 24 жовтня 1990 року, як кажуть, у приймах, де в Минаї молода сім’я знімала літню кухню у господарів. В Ужгороді тоді було важко знайти житло. Адже життя на новому місці молодому подружжю доводилося розпочинати з нуля. Через два роки після старшого сина з’явився на світ середній Андрій, а через рік – і донька Олена.

Батько Степан Гайдук з трьома дітьми – Тарасом, Андрієм і Оленкою

Батько, який сам полюбляв читати, не скупився на літературу для дітей. Тож вони змалечку виростали з книжками. А що було їх троє і приблизно однакового віку, то спільно гралися і швидко ділилися набутим досвідом. Всі вчилися в Ужгородській школі мистецтв. Тарас грав на акордеоні та піаніно.

Хлопці одразу захопилися історією. Тарас як найстарший першим проявляв власну самостійність. Із сьомого класу сам вибирав собі одяг в крамницях. А коли в університеті вийшла заминка з прийняттям юнака на бюджетну форму навчання, поїхав з’ясувати ситуацію, заборонивши батькам втручатися. На його вимогу видали на руки письмову роботу і виявилося, що  йому таки несправедливо занизили оцінку. Хлопця перевели на безкоштовне навчання, а в деканаті відзначили напористий характер вступника.

Тарас Гайдук вчився на історичному факультеті Ужгородського університету в 2008-2012 роках. На випускній фотографії – інтелігентний чорнявий хлопчина, з буйними кучерями, як у тата, з кудрявою борідкою, через що й отримав в армії позивний «Ісус».  Високий, стрункий, гінкий, як молоде деревце, у вишитій мамою сорочці. До речі, єдиний із курсу. Видно, мода на вишиванки тоді ще не настала.

Тарас Гайдук – випускник історичного факультету

Ужгородського національного університету, 2012 рік

На жаль, (а може, й на щастя) роботу в Ужгороді за фахом він не знайшов. Довелося влаштуватися в санаторій «Боржава» в Довгому, де потребували креативну людину для організації культурного дозвілля курортників. І тут Тарас відкрив свою другу натуру: він виявився природженим гідом.  Адже мав для цього все необхідне: фахові знання, чудову пам'ять, а головне – був веселим і компанійським хлопцем. Попри любов до книжок, а він полюбляв читати не тільки історію, але й філософію, Тарас був екстравертом: легко сходився з людьми, знаходив ключик до кожного, щиро цікавився чужим життям. Недарма чудово знав усіх сусідів у кожному новому помешканні.

Набутий досвід та схвальні оцінки туристів та керівництва санаторію не відбили його бажання студіювати далі.  Адже його друзі та однокурсники Павло Худіш та Юрій Славік стали аспірантами, писали наукові роботи. Натомість Тарас до аспірантури в УжНУ не пробився. Тому вступив на магістратуру до Українського католицького університету, унікального навчального закладу, який найбільше наближений до західних стандартів.

Тарас обожнював мандрівки

У той час Тарас уже сам оплачував навчання і своє утримання у Львові. Адже продовжував поміж навчанням свою екскурсійну практику і кілька разів визнавався кращим гідом в туристичній фірмі «Час на мандри», в якій працював.

В УКУ познайомився зі свою майбутньою дружиною Марією Кімпінською, яка вчилася теж на історичному, але на кілька курсів молодше.

У католицькому університеті Тарас проявив серйозне зацікавлення наукою, навіть надрукував у 2017 році в поважному виданні «України модерної» у співавторстві зі своїм другом Богданом Балабаном статтю «Карпатська Україна та єврейське питання». Думав розширити і опублікувати окремим виданням свою магістерську та бакалаврську роботи. Володів чеською та польською мовами, читав англійською, тож можемо із сумом зазначити, що історична наука на Закарпатті втратила перспективного дослідника.

Але тоді, після закінчення магістратури, йому виповнилося 26 років і його чекала служба в армії. І хоча мав певні проблеми із здоров’ям, однак вирішив не «відкосити», як багато хто з ровесників. Адже через рік уже не підпадав під призов за віком. Однак Тарас зробив дві операції, аби усунути здоровельні зауваги, і в березні 2017 року став у стрій ЗСУ.

Молодий призовник – єдине фото зрілого віку без бороди, 2017 рік

Батьки гадали, що син пішов служити на рік як випускник вишу, але він міркував інакше. Підписав контракт на три роки та вже влітку опинився в АТО. Несподіване рішення для успішного хлопця, який навряд чи пристосований до армійського життя. Адже був занадто вільнолюбним гуманітарієм, який цінить свободу дій і думок. (Навіть у військо взяв електронну книжку). Однак, видно, було щось таке, що мотивувало Тараса добровільно нести кількарічну важку солдатську службу та ще й у зоні бойових дій. Дослужився до звання молодшого сержанта і командира бойової машини «Град». Найбільше цінував відзнаку «Срібний едельвейс» 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, якою нагороджують лише найкращих.

Тарас Гайдук в зоні АТО

Навесні 2020 року демобілізувався і відразу кинувся у вир мирного життя. Адже два роки листувалися з Марічкою і навіть заручилися під час його відпустки. Для обох це було перше справжнє кохання. Тож не дивно, що у вересні відіграли у Львові весілля. Марія вже закінчила УКУ, встигла попрацювати у міській та сільській школі і перейшла на соціальну роботу з вимушено переміщеними особами.

Тарас із властивим йому запалом кинувся з головою у нові проєкти. Жив екскурсіями, знімав короткі відео, створив сайт. Здобував ще одну освіту на курсах айтішників, які ніколи не мали проблеми із заробітками. Це мало стати фінансовою запорукою для давно виношеного задуму створити власну екскурсійну справу, аби працювати лише на себе.

Весілля Тараса Гайдука та Марії Кімпінської у Львові, 2020 рік

Як учаснику бойових дій, йому під Ужгородом виділили ділянку поруч з іншими побратимами, зокрема, Сергієм Кузнєвим. Тарас хотів посадити тут сортовий виноград, адже полюбляв водити туристів на дегустації закарпатського вина до приватних виноробів. Мріялось, що колись так буде і в нього.

Аби не залежати від перевізників, записався на курси водіння, щоби самому возити туристів за власними маршрутами. Розробляв ексклюзивні тури різних напрямків. Наприклад, для архітекторів. Одне слово, попри мрійливу усмішку, яка не сходила з його обличчя, характерною ознакою якого були неслухняні чорні кучері і м’яка борідка, що ледь прикривала щоки, Тарас вперто рухався до своєї мети. Однак усе перекреслив напад росіян 24 лютого 2022 року.

Тарас Гайдук проводить екскурсію на тому місці,

де згодом встановлять мініскульптурку на його честь

Уже напередодні йому прийшла повістка за домашньою адресою батьків, де він був прописаний. На тлі повідомлень про можливий напад Росії до ЗСУ терміново викликали учасників АТО. Думалося, що це лише навчальні збори на кілька місяців, але коли вранці 24 лютого Львів прокинувся від вибухів, стало зрозуміло, що розпочалася війна.

Збираючись до Ужгорода, згадував, що за кілька днів мав скласти останній іспит на водіння авто та отримати посвідку із завершених курсів ІТ-працівника, але тепер усе летіло коту під хвіст.

25 лютого Тарас уже був в Ужгородському військкоматі, а 26 – відправився до своєї військової частини, яка ще раніше виїхала на Схід. Всі необхідні документи він виробляв через інтернет, аби не втрачати час на стояння у черзі до ТЦК.

Таким Тараса запам'ятали близькі та друзі

Ні дружина, ні батьки не знали, куди він перемістився. Аби даремно не хвилювати рідних, Тарас запевняв, що він у тилу. Всі гадали, що навчає новобранців. А в той час закарпатці вже стримували наступ ворога на Запоріжжя.

6 березня відбулися важкі бої під Оріховом, під час яких росіяни зазнали відчутних втрат, в тому числі у важкій та колісній техніці. Окупантів було в кілька разів більше, однак їх вдалося зупинити. І досі лінія фронту пролягає у тих самих місцях.

Серед полеглих 6 березня був і Тарас Гайдук, який командував «Градом», котрий, без сумніву, завдавав ворогу дошкульних втрат.  В останньому повідомленні дружині ужгородець зізнавався, що дуже втомлений. Того ж трагічного дня загинув і командир першого батальйону 128-ї бригади Андрій Літун, якому посмертно присвоїли звання «Героя України».

Командир "Граду" біля своєї машини

Почувши, що Тарас пішов в армію, із закордону повернувся молодший брат Андрій, який закінчив політологію у Львівському університеті, і теж подався в добровольці. Дізнавшись, що Тарас загинув, батьки попросили його демобілізуватися. Найбільше шкодують, що від старшого сина не дочекалися онуків, якими би сьогодні розраджували невтішне батьківське горе. 

Марія Гайдук розповідає, що вони з чоловіком планували переїхати до Ужгорода. Гамірний Львів був для них завеликим, а їй теж сподобалося затишне місто над Ужем.

На річницю загибелі Тараса перед ботанічним садом відкрили мініскульптурку гідам, що загинули на війні, в якій можна впізнати риси Тараса Гайдука. Збереглася фотографія, де він саме на цьому місці жваво розповідає туристам про родзинки Ужгорода. На відкритті мініскульптурки її накрили хусткою-арафаткою, яку він полюбляв носити.

Мініскульптурка гідам, що загинули в АТО, 2023 рік

На фасаді школи №15, де Тарас провчився перших дев’ять шкільних років, відкрили пам’ятну дошку. Закінчував він Ужгородську ЗОШ №2 у зв’язку з тим, що батьки купили приватний будинок в Оріховиці і звідти  було простіше добиратися.

Марія прагне, щоб одна з вулиць Ужгорода носила ім’я Тараса Гайдука, адже він як керівник громадської організації «Закарпатська громада» теж займався процесом перейменування вулиць під час декомунізації.

Без сумніву, що цей розумний і креативний ужгородець яскраво проявився би в рідному місті, якби не заплатив за нашу свободу найдорожчим, що мав. Перед тим, як іти на війну, написав: «Життя – Україні, серце – коханій, душу – Богові, честь – собі».

16 березня 2022 року Тарас Гайдук посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню.

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття»

 

29 квітня 2024р.

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів