"Це була моя мрія – бути на вершині гір" - Андрій Солдатенко про поїздки для військових у Карпати
Цього разу Андрій приїхав із родиною – дружиною Юлією та 3-річною донечкою Марійкою. Пилипець, Боржава, Синевир – усі в захваті від подорожі. Крім того, Андрій уже став частиною команди «До волі»: до війни він був психологом, зараз працює з військовими у групах на виїздах, адже розуміє бійців, бо пройшов те саме, що й вони.
Мрія бути на вершині гір
Військовий на протезі прогулюється по вершині гори Гимби на Закарпатті. Поряд із ним – трирічна донечка Марійка та дружина Юлія. Вони збирають гірські ягоди – брусницю. Це для Марійки теж вперше. Дитина в захваті від гір, але її батьки – не менше вражені.
«То була моя мрія колись у дитинстві – бути на великому схилі гір, де видно все», – каже Андрій Солдатенко, 26-річний ветеран, боєць 5-ї окремої штурмової бригади ЗСУ.
Спілкуємось на самій вершині Гимби, дме вітер, Андрій говорить із великим захопленням.
Андрій Солдатенко – з міста Зміїв Харківської області. Під час повномасштабної війни окупанти не дійшли до його рідного міста 17 кілометрів. «Поранення отримав у Донецькі області, під селищем Майорськ. Окупанти зайняли його, а ми були в лісопосадці. Снаряд СПГ прилетів позаду мене у дерево, а мені уламок потрапив у ногу. Через масовані та довгі обстріли мене довго не могли евакуювати, почався некроз, відмирання тканин. Тому ногу довелося ампутувати», – ділиться військовий.
Рік тому, восени 2023 рік, Андрій Солдатенко вперше побачив Карпати. Це також була поїздка з волонтерами організації «До волі». Андрій познайомився із засновниками організації – Христиною Шукаль та Василем Штибелем.
«Ми поговорили, обмінялися трохи досвідом. Вона дізналася, що я психолог і був ним до повномасштабної війни. Мені запропонували бути психологом у групі. Тобто під час поїздок у гори з військовими, якщо трапляється якийсь інцидент чи є травматичний стан, то я працюю безпосередньо з військовим. За його бажанням, звісно», – каже Андрій Солдатенко.
Гори – зона безпеки
За його словами, реакція військових на поїздки у гори – дуже різна. Адже вони перебували у всіляких обставинах на фронті, але багато хто реагував на природу як вороже середовище, бо ж був там в окопах.
«Природа для багатьох сприймається як зона небезпеки. Під час того, як ми приїжджаємо сюди, у Карпати, у нас є можливість показати військовому, який пройшов пекло, що довкілля тут – це все-таки безпека. У цьому місці можна трохи розвантажитись, відпочити від буденності, яка оточує постійно. Тут є природа, і вона неперевершена», – зазначає психолог.
Зараз у поїздці Андрій Солдатенко – і як волонтер-психолог, учасник команди організації «До волі». Проте, він приїхав із сім’єю і це для них – суцільний захват.
PreviousNext
«Коли донечка сіла на підйомник, а я їхав уже позаду них, вона поверталася і кричала «Татку, татку, давай швидше, давай з нами!». Це її перша поїздка у гори, емоції – неперевершені. У той момент, як ми піднімалися на саму вершину гори вона була буквально з відкритим ротом від краєвидів. Їм дуже сподобалось», – ділиться Андрій.
Від болю – до волі
Травму, яку отримав Андрій Солдатенко на фронті, він зумів перетворити на силу. Каже, не відчуває себе іншим. «Наразі я на протезі, але, за великим рахунком, не відчуваю себе немічним чи таким, який щось не може зробити для своєї сім’ї. Я залишився такою ж вільною і сильною людиною, якою був до поранення і якою був до підписання контракту», – каже Андрій.
Волонтери «До волі» – одні з перших, хто підняв військових з ампутаціями в гори. Вже здійснили кілька поїздок у Карпати для військових і цивільних з усіх куточків України – Харків, Слов’янськ, Херсон, Дніпро, Полтава, Київ, Львів, Ужгород, Івано-Франківськ, Тернопіль, Одеса, Миколаїв та інші міста. Кажуть, діяти локально там, де можна допомогти – важливо для кожного.
«У нас група – близько 30 людей, її учасники – це військові з пораненнями, з різними ампутаціями, а також військові, які пережили полон. Ми провели день на горі Гимба. Тут дуже класно дихається вільним повітрям. Разом», – каже Христина Шукаль, співзасновниця організації «До волі».
Це четверта поїздка волонтерів разом з військовими. «У нас було досить довге затишшя, ми також переоцінювали, що ми взагалі робимо і для чого ми це робимо. Однак, ми також досить довго готувалися, вивчали військову психологію.
Тому що потрібно розуміти, з ким ми працюємо, екологічно спілкуватися, щоб відбудувати міст між цивільними та військовими. І ми, мабуть, дуже щасливі, – до сліз і до усмішок, що нарешті це трапилося і ми дуже вдячні людям, які донатили, людям, які повірили, що реабілітація рівноцінно необхідна як і дрони, і допомога військових на сході», – каже Христя на вершині гір.
Повертати до нового життя
В організації працює команда професіоналів, у ній є і кілька ветеранів. Є психологи, арт-терапевти, музиканти – люди, які долучаються в процесі роботи. «Ми не лише хочемо реабілітувати ментально людей, а й також абілітувати, повернути їх оновленими і в нове життя.
Дуже важливо, щоб вони відчули себе потрібними, відчули, що вони все можуть, – не робити усе за них, а дати їм інструменти, щоб вони самостійно проявляли себе. Це сила. І вони це можуть, ми просто їх підштовхуємо», – ділиться волонтерка.
Багато хто з воїнів бачить гори вперше. Це один із основних критеріїв відбору учасників. Волонтери розповідають їм і про історію Закарпаття, знайомлять із гастрономією, закохують у цей карпатський край.
«Хочеться чинити опір чимось світлим і давати людям свободу подихати цим гірським повітрям, давати людям можливість побачити красу гір і давати людям безпечний простір щоб розказати про свою травму і перетворити її в силу», – каже Христина.
Дехто з військових, ветеранів після короткої реабілітації повертаються на позиції на схід. «Вони говорять про те, що вони наповнились ресурсом, надією і це дійсно терапевтичні поїздки. Від болю – до волі», – каже Христина.
Волонтери наголошують, що реабілітація військових в Україні має бути завжди на слуху. Крім того, потрібні ініціативи, які б дозволили діючим військовим долучатися до таких поїздок.
«У нас друге дихання і тепер ми не зупинимося. Це має бути масовий рух, ми дуже віримо у нашу ініціативу і вважаємо, що питання реабілітації військових має бути затверджене на державному рівні. Потрібно за це боротися. Зокрема і за те, що діючі військові мають мати волю і право приєднуватися до таких поїздок, щоб перезаряджатися. Багато хто повертається на фронт. Їм потрібні сили», – наголошує Христина Шукаль.
Аня Семенюк, спеціально для zaholovok.com.ua
До теми
- Питаю полоненого: «Ти чого сюди прийшов?» «У мєня крєдіти, надо погасіть»
- «При заході на позицію я брав 6 блоків води вагою 54 кг плюс броню, зброю, боєприпаси… І з цим вантажем ішов пішки 3 км…» Історія бійця 128-ї бригади
- «Дивитися на війну через екран гаджета та працювати під звуки вибухів – це дві різні реальності, які ніколи не перетнуться». Історія рятувальника Андрія Кречка
- Моя закарпатська сорочка: історія студії традиційної вишивки «Косиця»
- Мисливці за бронею та авіацією. Закарпатські нацгвардійці тренуються нищити техніку ворога
- “Винну історію Закарпаття” презентували в Ужгороді
- «Під час штурму російський танк підібрався метрів на 50, позаду були два БТРи з ворожою піхотою. Але ми добре їм всипали…» Історія бійця 128-ї бригади Роберта
- Футбол на милицях. Як закарпатський ветеран без ноги очолив першу в Україні футбольну команду спортсменів без кінцівок
- Три місяці від ідеї до реалізації: на Закарпатті ветерани ЗСУ заснували крафтове виробництво
- "Бути прикладом для молодого покоління та захищати їх": історія військового 128-ї бригади Петра Мотринця
- Доброволець-штурмовик "Обама": на честь Данила Богуславського назвали вулицю в Ужгороді і зняли документальний фільм в Америці
- «Ми знаємо, хто такі росіяни, вони заходили до нас на Буковину в 1940-му, а потім у 1944-му…» Історія бійця 128-ї бригади Василя
- Відомий мукачівець, який із лютого 2024 року захищає Батьківщину, отримав відзнаку Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест»
- Військовий 128 бригади Павло Гомонай: "Війна закінчиться, коли порвуться мої топанки"
- «Ми влаштовували засідки на одній лінії з ворожими позиціями, навіть чули голоси росіян…» Історія 40-річного Івана, бійця 128-ї бригади
- «Коли я вже втрачав надію, ракета з «Ігли» зійшла з ПЗРК і влучила в російський Ка-52...» Історія військового 128-ї бригади Євгена
- «Мені доводилося крити з крупнокаліберного кулемета російські вогневі точки на відстані до 3 кілометрів…» Історія бійця 128-ї бригади Андрія
- «У мене немає страху, навіть коли обстрілює танк, – обтрусив пилюку й працюю далі…» Історія бійця 128-ї бригади Роберта
- «Ми сдайомся, нє стрєляйтє!»: як захисники 128-ї бригади брали окупантів у полон
- Штурмовик Іван Пайда. Герою з Ужгорода назавжди 39
До цієї новини немає коментарів