Жона ци людина: гендерна несправедливість на Закарпатті

Таке трактування стає все більш рідкісним, але коли воно випадково проривається у розмові – причому завжди у чоловіків, – проявляється неприкрите  прагнення заперечити людськість жінок. Сільський дядечко вихваляється своєю різномастою худобою. Звучить запитання: чому у тварин ці кольорові відмінності нічого не означають, а в людей, як дехто вірить – важать? «У людей ай, айбо не в жін», – неочікувано відповідає дядько і, сміючись, починає переповідати міф, буцім жінка європейського походження через багато років після статевого контакту з темношкірим чоловіком може народити темношкіру дитину від «законного» білого чоловіка.

Несподівано приходить усвідомлення, що в голові у пересічного закарпатського чоловіка криється страхітлива суміш сексизму і расизму. Він миролюбний, попиває чеське пиво і сипле угорськими приповідками, але з усмішкою протиставляє поняття «людина» і «жона», ніби це протиставлення є чимось непорушним і самозрозумілим, і водночас боїться, щоби жона не народила йому дитя не тієї масті – а для цього її краще тримати у шорах. І все начебто без агресії, з поблажливим гумором. «Тоті жони… не мож із ними по-другому».

Цей погляд міцно закорінений у старих патріархальних традиціях. У бойків і гуцулів жінку не вважали рівноцінною чоловікові: вона повинна була йти чи їхати на возі позаду, йти пішки, коли чоловік їхав на коні. Важке також частіше носила жінка. Бойки говорили про дружин так: «Як добра, то треба бити, аби си не збавила, а як збавлена – аби си поправила».

Трагедія «червеної ружі»

Закарпатська народна пісня «Червена ружа трояка» виділяється з ряду подібних творів тим, що в ній ідеться не про кохання і залицяння, а про те, що у багатьох сім’ях настає після весілля і народження дітей: чоловіче пияцтво і домашнє насильство. Жінка не витримує і заявляє: «Не бий ня, муже, не карай! Лишу ти діти, діти ти лишу, а сама піду за Дунай!» Чоловік просить: «Вернися, жоно, додому, плачуть ти діти, діти ти плачуть, плачуть ти діти за тобов!». У цієї пісні кілька варіантів фіналу: за одним, «вернулась жона додому» і «не бив її муж потому»; за другим, жінка, повернувшись, «горшки зліпила, дітей  помила», а чи змінився її чоловік, невідомо; за третім, вони таки розлучилися, а чоловік більше не ночував удома і не чув, як плачуть діти.

Сценарій, зафіксований у фольклорі, мав би бути достатньо типовий. І в тому, що про цей сюжет заявили вголос і його підхопили наступні покоління, можна побачити свідчення сміливості закарпаток, які попереджали своїх дочок і онучок: б’є – тікай. Але у фіналі іноді є утопічна надія, ніби кривдник виправиться, злякавшись, що втратить жертву. Дослідження ж свідчать, що так не буває. Разом з тим, жінці потрібно від 5 спроб, щоб остаточно піти від аб’юзера.

Трагедія «червеної ружі» повторюється століттями. За 2019 рік до поліції Закарпаття надійшло 3218 заяв про домашнє насильство – і при цьому, за деякими оцінками, тільки 10% жертв звертаються до правоохоронців. Новини про жінок, які загинули від побоїв, виринають надто часто, щоб вважати їх поодинокими. У випадку вбивства правоохоронні органи вже не можуть не реагувати. Однак безупинні домашні сварки, які передують смертельному фіналу, зазвичай лишаються щонайбільше предметом сусідських пересудів.

Якщо побої відбуваються на вулиці, свідки ще можуть утрутитися і захистити жертву чи викликати поліцію. Однак це мало допомагає. Довелося чути про сім’ю, яка виробила сталу схему: чоловік, напившись, починав трощити все у домі, бити жінку, навіть ганятися за нею з сокирою; приїжджали правоохоронці, забирали чоловіка у відділок і, в свою чергу, давали йому прочухана. На деякий він втихомирювався, але потім  все повторювалося знову. Знайомі щиро дивувалися: били-били чоловіка, а до нього не дійшло, що не можна бити жінку. І не дійде.

В Україні з 2018 року затверджена «Типова програма для кривдників», яка передбачає роботу з психологами чи психотерапевтами. Але в 2019 році корекційну програму для кривдників в Ужгороді пройшли тільки 3 особи. У всіх інших районах та містах області були відсутні видатки на проведення таких програм.

На Закарпатті притулок жертвам домашнього насильства надають три заклади, які утримують за рахунок громадських, благодійних та релігійних організацій (в Ужгороді, Берегівському і Мукачівському районі) і ще дві неспеціалізовані установи, які фінансує обласний бюджет. Тим часом, згідно стандартів ООН, притулки для постраждалих повинні бути у кожному місті, аби жертви мали де сховатись від кривдників і отримати психологічну допомогу. Втім, у регіоні, де переважає сільське населення і потерпілі часто мешкають у віддалених населених пунктах, така схема не працюватиме повноцінно.

Фемінізм по-закарпатськи

Відрізаність Закарпаття як окраїнного регіону свого часу вплинула на те, що місцеві жінки пізно приєднались до емансипаційного руху. В. Ґабор у праці «Жіночий рух у Карпатській Україні» цитує Ірину Невицьку, одну з піонерок жіночої емансипації у краї, котра писала: «звикле до ширших обріїв око могло б означити цей жіночий рух примітивним». Невицька розповідала, що на початку 1920-х постання в Ужгороді «Жіночого союзу» під керівництвом Ірини Волошинової викликало «немало насміхів і наклепів». Однак ця організація навіть не була спрямована на боротьбу за права жінок. Ірина Волошина дотримувалась традиційних поглядів на роль жінки. «Жіночий союз» виступав радше як благодійна організація, яка заснувала кухню для бідних дітей та курси для неграмотних служниць. Невицька стверджувала, що за часів Австро-Угорщини жіночого руху на Підкарпатті не існувало взагалі, «і хоч часом жінки й проявляли свою активність, то це було лише у зв’язку з церковним життям». У Чехословаччині жінки Підкарпатської Русі отримали виборче право, якого навіть не домагалися.

Ірина Невицька, котра у міжвоєнний період була найактивнішою громадською діячкою серед закарпатського жіноцтва, розгорнула просвітницьку кампанію: організувала «Жіночу громаду» у Пряшеві, видавала часопис «Голос Народу», в Ужгороді очолила при товаристві «Просвіта» Жіночу секцію, а у 1934 р. скликала перший Жіночий З’їзд, на який зібралося більше трьох тисяч жінок.

Ірина Невицька в жіночому товаристві (сидить у центрі)

У цей час жінки почали долучатися і до традиційно чоловічих організацій, приміром, військових. При Організації Народної Оборони «Карпатська Січ» була створена «Жіноча Січ», учасниці якої у короткий час існування Карпатської України працювали розвідницями, зв’язковими, лікарками. Були вони й на полі бою, і, на жаль, групу дівчат з Жіночої Січі розстріляли 16 березня 1939 р. під час боїв на Хустському напрямку.

Однак жіночий рух, започаткований інтелігентками, мало вплинув на становище сільських жінок, котрі далі залишилися у колі родини і господарства. Традиційне обходження з ними знову прозирає у закарпатських народних піснях:

 «Ой, Марічко, люблю тя, люблю тя, люблю тя,

Заріж мені когутя, когутя, когутя.

А як когут запіє, запіє, запіє,

Вставай горі, Маріє, Маріє, Маріє!»

Сил на громадський активізм за важкою роботою просто не лишалося – тут навіть відпочити було ніколи.

Шукайте людину

У наш час багато закарпаток беруть на себе відповідальність за долю своєї громади, але натикаються на «скляну стелю». На Закарпатті жінки переважають чоловіків за чисельністю – їх 51,9%. Однак коли доходить до представництва у органах влади, розподіл радикально змінюється.

Попри широку представленість закарпатських жінок у сільських, селищних і районних радах, у обласній раді VІІ скликання  з 64 депутатів тільки 7 жінок.

У області зберігається диспропорція в оплаті жіночої і чоловічої праці. За інформацією Державної служби статистики, у першому кварталі 2020 року жінки на Закарпатті отримували в середньому на 14.8% нижчу заробітну плату, ніж чоловіки. Порівняно з іншими регіонами України розрив є одним із найменших. Проте жінки безумовно більше ризикують втратити роботу: 63,1% зареєстрованих безробітних у Закарпатському обласному центрі зайнятості на 1 липня 2020 р. були жінками. Роботодавці області ігнорують антидискримінаційне законодавство. На дверях одного з магазинів у центрі Мукачева вивісили красномовне оголошення: «Потрібен товаровед. Чоловік». Прикметно, що в цьому магазині працюють тільки жінки-касирки. Однак на більш відповідальну посаду розглядають кандидатури лише чоловіків.

Для жінок під час прийому на роботу зазвичай висувають значно нижчий віковий ценз – від 18 до 25-30 років. Складається враження, що вартість жінок на ринку праці чоловіки-роботодавці підсвідомо оцінюють за тими ж критеріями, що і на шлюбному, не враховуючи, що досвід роботи приходить із віком. Працівниць, як і дружин, часто воліють недосвідчених, зате молодих і красивих.

Цікавий збіг: до вікової групи «молодше 30» належать матері 70% новонароджених немовлят на Закарпатті. На дівчат і жінок чинять суспільний тиск, примушуючи орієнтуватись передусім на сім’ю і дітонародження. Від старших родичів постійно лунають запитання: в підлітковому віці – «у тебе є хлопець?», після повноліття – «коли заміж?», після весілля – «коли буде дитина?» Відкладення заміжжя і материнства – а тим паче відмова від них – трактується як бунт.

На жінці тримається господарство, а чоловік має утримувати сім’ю – інший стереотип, який на Закарпатті можна проілюструвати через феномен заробітчанства. «На Закарпатті роками, поколінно на заробітки виїжджають переважно чоловіки. І сім’ї зберігаються у цілісності. Тому що дім, хазяйство, діти – на дружині. Чоловік повертається двічі на рік, повертається у дім, який доглянутий, є господарство, він приносить ресурс для сім’ї, або перераховує кошти. Фактично сім’я існує як дистантна»,  – розповідає директорка Центру гендерної освіти при УжНУ Маріанна Колодій. Та якщо на заробітки їде жінка, сім’я найчастіше розвалюється. Чоловік, покинутий удома на господарстві, почувається не на своєму місці. А справжня закарпатська жона має почуватися на своєму і чекати ґазду, який повертається раз на пів року і йде у запій.

Одначе світ розвивається, і потрібно бути готовими до того, що чоловічі і жіночі ролі змінюватимуться теж. І сільському дядькові, який думає, що «жона» – антонім до «людина» треба показати тлумачний словник, де у статті «людина» вказано: «Одиничне до люди. Будь-яка особа». Жінка чи чоловік – байдуже.

Підготувала Христина Шепа для «ПЕРШИЙ.com.ua»