"Я не український націоналіст, а угорець, але це моя країна". Як садівник із Закарпаття третій рік воює у піхоті

Невисокий субтильний чоловік в окулярах не має жодних "героїчних" атрибутів грізного воїна ЗСУ: не зиркає люто з-під лоба зі сторінок соцмереж, не набив патріотичну татуху, не відпустив борідку, за якою треба щодня доглядати.

Він "усього-на-всього" бере участь у штурмах, бачить ворога в лице, має кілька поранень, якось тягнув два кілометри загиблого товариша і взяв кількох полонених росіян.

"На ВЛК спитали, як очі. Відповідаю, що одне мінус 6, друге мінус 7. "Та це нормально – придатний. А зуби всі є?"

Такі як Ґийзо можуть бути тільки із Закарпаття, якщо точніше, з невеликого угорськомовного села біля Берегова. Це дійсно простий роботяга, котрий 15 років тому як етнічний угорець отримав угорське громадянство, яке допомогло кілька разів з'їздити в Євросоюз і легально влаштуватися на роботу.

До повномасштабної війни Ґийзо працював у своєму селі садівником – займався озелененням кількох цвинтарів, дитсадка та інших комунальних установ. Згадує, що на початку "кар’єри" у мерії (село входить у Берегівську громаду) щодня вимагали фотозвіт виконаних робіт. Але коли переконалися, що Ґийзо добросовісний і відповідальний, дали спокій.

Платили садівнику мінімалку. Зате посада мала й плюси – зробив роботу й сам собі ґазда.

24 лютого 2022 року, в перший день російського вторгнення, Ґийзові подзвонили з мерії й повідомили, що як працівнику комунальної установи йому необхідно з’явитися в ТЦК. Ґийзо пішов і того ж дня був мобілізований. Чому, залишається загадкою.

Він уже тоді був солідного віку, не мав дефіцитної військової спеціальності та й на початку не брали всіх підряд. Можливо, зіграла роль строкова служба, яку Ґийзо проходив ще в 1990-1992 роках.

Ось як описує проходження ВЛК сам боєць – класика жанру:

– Питають, як очі. Відповідаю, що одне мінус 6, друге мінус 7. "Та це нормально – придатний. А зуби всі є?" Тоді двох не було, потім тут у Роботиному дрон в плече в’#бав, то ще чотири вибило…

Так Ґийзо став піхотинцем 128 Окремої гірсько-штурмової бригади. Він досі залишається солдатом і стрільцем – найнижче звання, найнижча посада. До опису можна додати ще кілька "най". Служити солдатом у штурмовій роті – це найважче, найнебезпечніше, найневдячніше… Напрошується ще "найгірше", але це не так.

Найгірше – потрапити в новостворений підрозділ із некомпетентними командирами.

Колишній садівник майже за три роки війни став досвідченим піхотинцем-штурмовиком

Фото, надані Ґийзом

Крім угорського походження Ґийзо виділяється ще однією особливістю – у нього немає позивного. З таким іменем, напевно й не дивно.

Початок війни колишній садівник зустрів на Запоріжжі. Копав разом із товаришами траншеї, будував бліндажі, в яких ховався від артилерійських обстрілів та російських гелікоптерів, які нахабно залітали прямо на позиції й випускали по піхоті "нурси" (некеровані авіаційні ракети). Нахабність "вертушок" закінчилася тільки після кількох вдалих пусків по них зі "Стінгерів" та "Ігл".

А от заглянути ворогу в обличчя Ґийзо зміг на Херсонщині. Бригада тоді вела безперервні штурми, звільняла населені пункти.

– Особливо запам’яталася одна група – якась російська спецура, – згадує Ґийзо. – Вони недалеко від нас стояли й періодично вискакували в повен зріст, випускали по нас весь боєкомплект і ховалися. Поводилися, як Рембо, – чи нас хотіли вразити своєю безстрашністю, чи себе підбадьорити, геть безрозсудні. Ми потім знімали з таких РПС-ки (ремінно-плечові системи), забирали зброю…

Під час одного зі штурмів Ґийзо з товаришами взяли в полон російського снайпера.

– Наше відділення заходило на кацапські позиції – попереду танк, позаду "беха". Танк пішов із опущеними мінними тралами, а "беха" стала перед посадкою, бо довкола все було заміноване. Ми спішилися й зайшли між дерев. Кацапи встигли втекти, але в спішці багато чого залишили. Біля окопів стояли металеві бочки з соляркою й танкові снаряди – точка для заправки й перезаряджання танків.

Тільки присіли біля бочок, як збоку промайнула тінь. Я передав по рації командиру, що тут можуть бути кацапи, і танк прочесав сектор із кулемета. А ми додали з автоматів і підствольників.

Потім з’ясувалося, що штурмовики поранили росіянина, одна куля пробила бронік. Хлопці приблизно знали, де він, але пішли з боків. А він чекав спереду – сидів, спершись об дерево, тримав СВД (снайперська гвинтівка) й готувався відкрити вогонь.

– Ми відібрали зброю, зняли броню й замотали очі. Снайпер не встиг викинути військовий квиток, це був контрактник. Передали його в тил. Розуміли, що якби кацапи взяли нашого снайпера, він навряд чи прожив би більше хвилини. Але не було тоді злості, бажання будь-що вбивати…

А через кілька днів відділенню піхотинців довелося застосувати нову тактику бою – штурмувати село на цивільному транспорті.

– Ми виїхали на "бесі", але по дорозі та закипіла. Під’їхала інша машина, ми все швидко перевантажили, сіли на броню й рвонули далі. А коли проїжджали посадку, "беха" наїхала на пень і "роззулася" (злетіла гусениця).

Щоб виконати бойове завдання, командир відділення викликав по рації свій "Ленд-Ровер" і два "течики" (повнопривідні мікроавтобуси Volkswagen). Штурмовики пересіли на них і на швидкості влетіли в село.

– При в’їзді, перед крайніми хатами бачимо ще одну нашу "беху", навколо лежать піхотинці й укриваються від ворожого вогню. Ми їх обганяємо й залітаємо на вулицю. Із вікна хати стримить дуло російського танка і… не стріляє. Мабуть, навідник не міг повірити такій нахабності й розгубився.

Пролітаємо повз, але з повітря нас накривають касетами. Повертаємо на перехресті, летимо на інший край села, спішуємося й починаємо зачищати хати. Заходимо всередину по двоє, перевіряємо кімнати й погреби.

Знайшли у дворі "Урала", повного 120-ми мінами, вогнемети "шмель" у гаражі, снаряди, акумулятори для "Мавіків", повно амуніції. І чули, як гудуть, віддаляючись від села, російські танки… З хати вийшла якась бабуся й не могла повірити, що це ЗСУ, то ми їй свої військові квитки показували. У мене, правда, ще старий радянський, але ж по мені видно, що не кацап…

Ближні бої зробили з Ґийзо обережного й холоднокровного бійця, котрий розуміє – щоб вціліти, треба відкинути емоції.

– На Бахмуті "вагнери" часто прикидалися мертвими – клали на себе шматки металочерепиці, тільки ноги стирчать. Проходиш повз, а вони піднімаються й стріляють у спину. У мене з тих пір звичка – бачиш вороже тіло, і коли не впевнений, що це труп (якщо довго лежить, це видно), зроби контрольний постріл. Нас так і іноземні інструктори вчили. Бо ворог може бути поранений, непритомний, у шоці, а потім стрельне тобі в спину.

Одна з бойових позицій Ґийза

Фото, надані Ґийзом

"Взяли полоненого, а він постійно бубнить: "Убєй мєня, убєй мєня…" Геть задовбав!"

У боях на Донеччині загинув близький друг Ґийзи Олег Курташ.

– Йому осколок залетів у голову, 32 роки. Я тягнув його 2 кілометри, хоча поруч стояли "вагнери", вибухали міни. Якщо є найменша можливість, треба витягнути загиблого, а не відкладати. Бо потім скоріше за все не вийде…

Ґийзо витягував загиблих багато разів – коли своїми руками, коли на "мотолизі" (гусеничний тягач). Сам отримав кілька поранень, а контузії й не рахував.

– Перше поранення ще в 22-му – осколок залетів у ногу. Я сам виколупав його ножем і наклав пов’язку. Потім осколок у спину від дрона-камікадзе, тоді біля мене двоє товаришів загинули – Качан і Козлик. Але я пішов на штурм, бо поранення неважке.

У Роботиному дрон у бліндажі вибухнув, тоді мені чотири зуби вибило. Ми зайняли російський бліндаж, я замаскував вхід акацією й поклав зверху кілька кацапських броніків для надійності. Там весь час літали ворожі дрони, вони бачили нас. Один вибухом звільнив прохід, а другий залетів усередину. Врятував російський спальник, яким я встиг накритися. Вибухова хвиля викинула мене з бліндажа, осколки посікли руку. Перші секунди був у шоці й не міг ворухнутися, але швидко прийшов у себе.

На тій позиції Ґийзо спромігся взяти полоненого.

– Командири відправляли кацапів прямо на наші вогневі точки, кажучи, що це сіра зона. Нас тоді троє було на позиції – двоє копали, один спостерігав за сектором, а потім мінялися. Я стояв на варті й отримав по рації попередження, що дрон засік біля нас кацапа. А далі побачив його сам – кацап зайшов у вирву.

Я попередив хлопців, щоб кинули лопати і взяли зброю, сам сховався між кущів і став чекати. Коли росіянин підійшов на 10 метрів, я вискочив, навів автомат і гаркнув – руки вверх! Він аж остовпів, не розумів, що підібрався до нас так близько. Був легко вдягнений, хоча це зима. І весь мокрий, перед тим сніг із дощем ішов.

Полонений не чинив опору, судячи з військового квитка, це був 49-річний контрактник із Краснодара.

– Одружений, бо на пальці обручка. Ми забрали автомат, броню, ніж і наказали сидіти тихо, поки не виведемо в тил. А він почав бубнити: "Убєй мєня, убєй мєня!" Я тебе не вб’ю, а поміняю, – пояснюю. А він знов за своє: "Убєй мєня, убєй мєня…" Геть задовбав!..

Потім з Арчі (наш теперішній ротний) ще чотирьох полонених узяли. Розвідники, мали з собою місцевого провідника. Почали розповідати казочки, що не воювали, не стріляли. Ми їх відвели на ферму й передали, перед тим навіть чаєм напоїли.

Ґийзові часто доводилося стріляти впритул, однак кількість убитих ворогів він не рахує.

– Не знаю, навіть не хочу знати. Пам’ятаю всіх товаришів, що загинули, можу поіменно назвати, а вороги мені нецікаві. Я розумію, що й сам можу загинути, такого було дуже багато. Але коли йду на "нуль", не думаю про це. Тільки на другий чи третій день після повернення мною починає тіпати. Тоді глибоко дихаю й повторюю собі – nyugi, felejtsd el! (угорською – заспокойся, забудь!)

 

"Просить товариш: "Випусти, Ґийзо, – женитися треба, побудь замість мене". Як не випустити? Іди, раз таке діло"

Тривалий час підрозділ Ґийзи тримає оборону в селі, відбитому в росіян влітку 2023-го. Через постійну небезпеку дронів найважче зараз – зайти і вийти на позиції, тому бойові "відрядження" затягуються, а додатковим "розтягуючим" фактором є відсутність заміни для піхотинців.

Укріплені позиції гірсько-штурмової роти нагадують підземне містечко з проритими тунелями між підвалами й погребами зруйнованих хат. Найдовше бойове "відрядження" Ґийзи – чотири місяці(!).

Оскільки Ґийзо найдосвідченіший, усе вміє та ще й має таку шкідливу для армії рису, як безвідмовність, інші бійці часто просять залишити його довше. Карма Берегівської ВЛК, яка перевіряла здоров’я садівника по зубах, наче коня, не відпускає Ґийзу й на війні – він і тут виконує роль робочої конячки.

– У нас бойові "відрядження", як правило, не більше двох місяців, але ситуації бувають різні. Зі мною в групі був молодий хлопчина, котрий спланував весілля. Побув півтора місяця й мав виходити, а замінити ніким. То просить: "Випусти, Ґийзо, – женитися треба, побудь ще замість мене". Як не випустити? Іди, раз таке діло.

На вогневій точці (10 квадратних метрів) іноді доводиться безвилазно сидіти й 3-4 дні через постійну небезпеку дронів, немає можливості навіть ноги розімнути. Провізію, боєкомплект, сигарети, газові балони, окопні свічки й інше скидають із дронів, їжу бійці готують собі самі.

Через місяць перебування в закритому просторі під постійною небезпекою в людей потроху починає їхати дах.

– Я примушую себе чимось займатися. Лажу по периметру, вишукую слабкі місця, копаю нові вогневі точки. Якось непомітно добрався до кацапів на 15 метрів.

Під час свого найдовшого "відрядження" Ґийзо навіть примудрився чотири рази помитися. Воду грів у тазику окопними свічками, а розплавлений парафін заливав у нові свічки. Усе-таки краще, ніж вологі серветки.

– За той період кацапи тільки раз наважилися на штурм, ми їх роз**ярили стрілкотнею. Але обстріли з мінометів, арти і небезпека дронів цілодобово. Психологічно там важко, деякі хлопці замовляли собі заспокійливі таблетки, які скидали з дрона.

У моїй групі були кілька приданих розвідників із сусідньої бригади. Побули місяць і мали виходити, але через небезпеку дронів їм продовжили "відрядження" на два тижні. Один із них подумав, що це я влаштував як старший групи й почав наїжджати: "Хто ти такий? Ти навіть не українець!" Обзивався всяко. Я відповів – так, я не українець, але стою тут довше за тебе. Більше він цю тему не піднімав. Потім навіть просив зробити спільне фото…

На позиціях немає іншого зв’язку крім рацій. "Старлінк" російська "вертушка" вирахувала й спалила ракетою. Неможливість тривалий час зв’язатися з домом – ще один психологічний тягар для бійців.

Російський снайпер, узятий полон на Херсонщині

Фото, надані Ґийзом

– У мене крім мами нікого немає. Їй 70, колись працювала в реанімації районної лікарні, тепер на пенсії, хвора на цукровий діабет. Я перші місяці говорив, що не на передовій, але вона не вірила, просила відео включити. То мусив зізнатися.

Перед довгими бойовими "відрядженнями" Ґийзо попереджав, що не буде на зв’язку місяць-два, і мама терпіла. Однак коли зв'язок пропав надовше, жінка дуже налякалася й почала обдзвонювати товаришів сина.

– Тоді головний сержант зв’язався зі мною по рації, подзвонив зі свого телефону мамі й через гучний зв'язок дав нам поговорити. Хлопці дивувалися з нашої угорської, нічого не розуміли. Вони знають про моє угорське громадянство й цілком нормально сприймають. Мама ще тримається, незважаючи на вік і хворобу, працює по господарству. Тільки важку роботу вже не витягує, тому коли земляки їдуть у відпустку, прошу їх заїхати й спитати, чим допомогти.

Ґийзо й сам бував у відпустках і зізнається, що в рідному селі не всі розуміють його рішення піти в ЗСУ.

– Дехто говорить, що я не мусив іти в армію, міг виїхати за кордон, як інші. Мені байдуже, хай говорять, що хочуть. Я пішов, бо це мій обов’язок. Я не український націоналіст, а угорець, але це моя країна. Якщо кожен втече, то хто кацапам п**ди дасть?..

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя

 

07 березня 2025р.