«Я довіряю своєму підрозділу, ми працюємо як злагоджений механізм…» Історія бійця 128-ї бригади Сергія

Вранці 24 лютого 2022 року Сергію вручили повістку, в обід того ж дня він був зарахований у склад бригади, а через півтора тижня відбув у зону бойових дій на Запоріжжя. Перші кілька місяців боєць служив оператором ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс) у гірсько-штурмовому батальйоні, відтак став мінометником. Особливо пам’ятними для нього стали штурми бригади на Херсонщині влітку й восени 2022-го.
– Ми підтримували нашу піхоту, працювали з перекатами – відстріляємо з однієї позиції, закинемо міномет у причіп і міняємо точку, – згадує Сергій. – На день по шість разів міняли позиції, дуже часто переміщалися під ворожими обстрілами. В основному нас крили «Градами» (реактивна система залпового вогню) та ствольною артою 152 калібру. Наша батарея вела вогонь паралельно зі ствольною артилерією. Перед штурмом працюємо по ворогу, далі піхота захоплює позицію й закріплюється. Через якийсь час росіяни намагаються відбити втрачене, і ми знову включаємося – ведемо загороджувальний вогонь.
Під час третього штурму Сергій отримав першу контузію.
– Облаштувалися тоді в посадці, хлопці замаскували машину, викопали щілини. І тут чуємо «Орлан» (ворожий розвідувальний дрон). Пролетів повільно над нами, над сусідньою посадкою, тоді знову повернувся. Про всяк випадок ми відійшли від машини метрів на сто й почали копати нові щілини. Земля там погана, з корінням… І тут починаються прильоти. Це був навіть не 152 калібр, а щось потужніше, напевно, «Піон» 203 калібру. Перший вибух на віддалі, другий ближче, третій ще ближче – метрів за 300. Стрибаю в окоп, але падаю невдало, бронік ліг ребром. Дочекався наступного прильоту й припіднявся, щоб поправити бронік. Думав, буде пауза, але наступний приліт стався за 2 секунди, снаряд вибухнув метрів за сто. І вибухова хвиля прийшлася прямо по мені. Мене так відкинуло, що аж хруснув хребет, у голові все дзвенить, довкола курява й зламані гілки. Але я зрозумів, що треба тікати, бо в нас міномет і 50 мін у сховку. Зриваюся й біжу до пікапа, голова гуде, перед очима іскри. Підбігаю й бачу, що пікап весь продірявлений – жодного цілого скла, а довкола величезні, як пів каструлі, осколки. Вмикаю запалення й машина на диво заводиться, сідаю прямо на уламки скла, дах весь у дірках, аж сонце заглядає. Під’їжджаю до міномета, хлопці закидують його разом із мінами, сідають всередину, і я швидко виїжджаю з посадки. Але метрів за 500 двигун починає захлинатися й пікап стає. Викликаємо по рації іншу машину, я виходжу назовні й відчуваю, як втрачаю свідомість. Далі евак забирає мене в лікарню. А через два тижні я знову на штурмах…
Після Херсонщини найважчий для Сергія напрямок – Бахмутський. Тоді загинув командир мінометної батареї Володимир Лободюк (Дикий), згодом удостоєний звання Героя України посмертно.
– Ми стояли дуже близько до ворога, бували навіть ситуації, коли наша піхота відходила і тільки потім ми. Дев’ятеро бійців залазили в «Хаммер», тримали один одного за руки, щоб не повипадати на ходу. Володимир Лободюк коригував наш вогонь, він майже завжди стояв попереду, щоб краще бачити загальну картину. Під час того бою ми попросили Дикого дати цифри для уточнення координат, і він відповів: «Хлопці, почекайте…» А далі в рації почулися автоматні черги. Через якийсь час знову запросили координати – без відповіді. Потім хтось узяв рацію й сказав: «Дикий уже не вийде на зв’язок». І ми все зрозуміли. Це був найкращий командир…
Навесні 2023-го Сергій несподівано для багатьох підписав зі 128 ОГШБр 3-річний контракт.
– Тоді треба було пройти ВЛК, і лікарі здивовано питали, чому. Бо в них ВЛК проходили тільки ті, хто хотів звільнитися за станом здоров’я. У мене на це питання просто відповідь. Мене вже тричі забирали з цивільного життя в армію. Вперше – на строкову службу, вдруге – з початком АТО (тоді я служив у тиловій частині), втретє – на повномасштабку. І я зрозумів, що з цією війною треба закінчувати. Я бачу себе корисним тут, а контракт підписав, щоб залишитися в колективі, який добре знаю, і на який можу розраховувати. Я довіряю своїм людям, усі ми працюємо як злагоджений механізм. Мені не подобається воювати, це дуже важка «робота», але її треба виконувати заради своїх рідних.
Після закінчення контракту й війни Сергій планує повернутися на Закарпаття, продовжити працювати на заводі електроніки і паралельно зайнятися виноробством.
– Це моє хобі. Маю невеличку ділянку біля дому, на якій посадив 35 різних сортів винограду (по кілька кущиків кожного). Зберу врожай, виберу, який кращий, і зупинюся на ньому. Мені подобаються червоні сухі вина, і я сподіваюся, що після війни зможу робити їх якісно…
До теми
- «В пікіруючому польоті скидаю вибухівку прямо у ворожий бліндаж…» Історія бійця 128-ї бригади Романа
- «За три виїзди в мене було п’ять підривів на протипіхотних мінах…» Історія бійця 128-ї бригади Олега
- «Діти – моя найбільша мотивація, я тут, щоб росіяни не дійшли до мого дому…» Історія бійця 128-ї бригади Василя
- Волонтери пошукового загону "Плацдарм" вірять, що кожна душа має знайти спокій. Навіть якщо вона належить ворогу
- Від сцени до лінії фронту: історія актора Мукачівського драматичного театру Євгена Човбана
- «Чи виконав я свою місію – відомстив за батька? Поки ні, буду воювати до закінчення війни…» Історія Владислава, бійця 128-ї бригади
- «Після того, як ми побачили ті звірства, які вчинили росіяни в Бучі, Бородянці, Ізюмі, головне для нас – не стати такими ж, як вони» Історія капелана Андрія
- Найстаріший капелан: отець Іван Ісайович понад 10 років опікується військовими
- "Янголи в пікселі": історія військового медика Еріка Глеби, який на фронті евакуював понад тисячу бійців
- Звільнений з полону ужгородець Роберт Балог: “У камері я поставив ціль — максимально себе зберегти”
- «Я не рахую свої трофеї, але це сотні знищених цілей. Моє головне завдання – прикрити нашу піхоту…» Історія бійця 128-ї бригади Івасика
- «Війна не завершиться, якщо не буде людей, які допоможуть її закінчити», – прикордонник Леонід
- "Я не український націоналіст, а угорець, але це моя країна". Як садівник із Закарпаття третій рік воює у піхоті
- «До повномасштабної війни я всіма способами намагався уникнути строкової служби, а зараз відчуваю себе, як у сім’ї…» Історія бійця 128-ї бригади
- «Я вірю, що все буде добре, адже я Лакі – щасливчик!» Історія бійця 128-ї бригади
- «Я кілька років відмовляв батька йти армію, але він не витримав дома й мобілізувався в наш підрозділ…» Історія бійця 128-ї бригади
- “Вуйко Еко”: як ветерани Вуйко, Грузин і Директор на Закарпатті крафтовий бізнес започаткували
- "Тоді ми вже знали, що кільце закривається..." Історія закарпатця, захисника Дебальцева
- Завдяки побратимам 23-річний військовослужбовець вижив у бою і продовжує службу у прикордонному відомстві на Закарпатті
- Нести вантаж війни легше удвох: історії любові й боротьби
До цієї новини немає коментарів