"Я радий, що поранили мене, а не когось із хлопців" - історія розвідника з Ясіня

"Я радий, що поранили мене, а не когось із хлопців" - історія розвідника з Ясіня
Мирослав Медвецькі, який зараз служить в одному з територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Закарпаття, не вперше вдягнув піксель. В 2014 році він вступив в новостворений 4 окремий мотопіхотний батальйон, далі – служба в АТО. Його історію розповідає Служба зв’язків з громадськістю Закарпатського ОТЦК та СП. 

 

Згадуючи 24 лютого 2022 року, Мирослав каже: «Було не до емоцій. Ми з побратимами ще 23 лютого здзвонилися й одноголосно вирішили в разі чого вставати в стрій. Тож зранку я підійшов до свого начальника і сказав, що йду, а 26-го вже їхав на Запорізький напрямок. Знову снайпер, розвідник. І знову рідний батальйон. Спочатку село Гусарка. Потім вимушені були відступити ближче до Гуляйполя».
 
«Як воно – бути розвідником? Що відчуваєш, коли йдеш на завдання? Постійна тривога за своїх побратимів. Не стільки за себе, як за них. Головне – сконцентруватися на завданні. Просто йдеш виконувати завдання туди, де до тебе ще ніхто не був. Тихо прийшов, тихо пішов. Звичайно, що бачив не один раз ворога в оптичний приціл, але головне, щоби ворог тебе не бачив. А ворог сильний. Пригадую, як нас засікли і коли ми вже поверталися, нас почали крити мінами... Відходиш в посадку – прильот, відходиш далі – прильот. Десь від 60 до 100 мін по нас випустили. Як вижити? Фарт. Швидко пересуватися і бути хитрим». 

Розвідник Медвецькі розповів про тонкощі своєї професії

«Страх? Не знаю. Мабуть, його не існує. Два дні страшно, а потім звикаєш і просто виконуєш завдання.  Був у нас хлопець, який почався боятися свисту мін. Знаєте, коли щодня тебе обстрілюють, то це не дивно. Але коли починалися прильоти, я падаю, а він мене собою прикриває. Після першого поранення в підрозділі трохи лячно було кілька днів, а потім відпочили та знов до справи. Не думаєш про страх, бо треба робити свою справу». 

«Як опинився на службі в ТЦК та СП? У той день, 9 травня, ми поверталися із завдання. Ходили чутки, що почали в нашому районі «зозулі» працювати – це снайпери на деревах. Так їх ще з часів російсько-фінської війни називають. Дуже небезпечні. Коли почули хлопок, подивилися один на одного. Все нормально. Нікого не зачепило. Пішли далі... Пізніше відчув: кров тече. Хлопці швидко допомогу надали. Ще хвилин 15 йшов своїм ходом, далі як побратими винесли – вже шматками пам’ятаю. 

Військовий розповідає, що найбільше хвилюється не за себе, а за побратимів

Стріляли збоку, куля зайшла під бронік. Цілили в серце, але куля пішла рикошетом, зачепила ребро, пройшла крізь шлунок і роздробила нирку. Слава богу, що я, а не хтось інший. Мені пощастило, а от іншому могло й не пощастити.  Коли на завдання йшли, завжди найбільше переживав, щоби не довелося товариша виносити».

«А знаєте?.. Поранення дало мені шанс зустріти дружину. Я ж довго лікувався, а вже в Мукачеві в шпиталі випадково зустрів її. І тепер знаю точно, за що варто боротися – за свою сім’ю та за те, щоби ніхто не бачив і не відчув того, що роблять наші вороги з людьми».

Захисник розповів про своє поранення на полі бою

 

 

12 червня 2024р.

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів