Відомий закарпатець, народний артист України Іван Попович сьогодні відзначає 75-ліття
22 квітня “закарпатський соловейко” святкує ювілей. З цієї нагоди співак збирає в Ужгороді (якби не війна, то обрали би Київ) найближчих колег та влаштовує великий концерт. Дата все-таки солідна...
— Замість того, щоб сидіти за столом у ресторані, я співатиму на сцені, — каже “Експресу” Іван Попович. — Запросив друзів, разом з якими й відзначатиму день народження. Концерт триватиме три години. Опісля буде скромна вечеря у готелі — і все... Потім же одразу поїду до наших хлопців. Треба відвезти їм дещо — дрони й т. д. Вірю, що вони переможуть і нарешті настане мир, якого так потребує український народ.
— Якщо озирнутися назад, чого у вашому житті було більше — радості й звитяг чи все-таки смутку і невдач?
— Радості та звитяг — більше. Навіть не сорок до шістдесяти (якщо говорити про співвідношення), а двадцять до вісімдесяти. Причому про смуток і невдачі я завжди волів забувати. Маю такий характер, що все погане залишаю у минулому. Недарма ж кажуть: якщо хочеш спокійно жити, викинь із голови дурні думки, й ти побачиш світ зовсім іншими очима. Такого принципу, власне, дотримуюсь.
— Ви добре знали та зустрічались із багатьма відомими людьми. А де ваші стежки перетнулись із Володимиром Iвасюком?
— Ми навчались разом у консерваторії, тільки на різних факультетах. І не просто були знайомі, а дружили. Вовчик бував у мене вдома, а я у нього. Прекрасна людина: добра, інтелігентна, акуратна. До речі, в мене зберігся запис пісні “Водограй”, зроблений свого часу в студії на Високому замку. Потім її виконували Назарчик Яремчук з Васильком Зінкевичем, а згодом — Софа Ротару. Проте перший дует, пробний, був — Івасюк та Попович.
— Цікаво, ви для голосу іноді влаштовуєте “гру в мовчанку”?
— Ні. Абсолютно. І на концертах співаю вживу. Якби ж, не дай Бог, голос уже не звучав, я не виходив би виступати під чисту фонограму. Тільки задля того, щоб відпрацювати та заробити копійку. Я небідна людина й можу без того обійтися. Однак знаю, що багато колег через проблеми зі здоров’ям не раз відміняли концерти. Можливо, мені пощастило, бо я виріс у горах. У дитинстві, коли закінчувалась зима, ми на радощах бігали босі там, де сніг уже зійшов. (Усміхається). Мабуть, те загартування мені й допомагає тепер.
— А як часто нині вдається вирватися у гори?
— Час від часу мене туди просто тягне. (Усміхається). Моя дружина вже відчуває такі моменти й каже: “Бачу, ти скучив за Карпатами — збирайся”. (Сміється). Така потреба виникає зазвичай після концертів. Деколи мені вистачає два-три дні побути на природі та походити в горах, щоб набратися сили й енергії.
читайте також:Ту-22М3: британська розвідка розповіла, як саме ЗСУ могли збити бомбардувальник
— Ви згадали про дружину. Скільки років ви разом?
— Сорок! До слова, з нагоди 75-ліття мене подали на звання Героя України, але, здається, його слід присвоїти не мені, а дружині. За те, що стільки років терпить такого чоловіка, як я. (Сміється). Марічка — молодець, вона виховала чудову дочку, а Соломійка — своїх дітей. Софійці п’ятнадцятий рік, Іванкові — одинадцятий. Я милуюся нашими онуками!
— Кажуть, ви любите куховарити?
— Дуже. Особливо — закарпатські страви. Ні разу ще не чув докору від дружини: “Ти недосолив або пересолив”. (Усміхається). Як і від гостей. Маю вдома багато всіляких рецептів, зокрема, різної смакоти з м’яса. Зазвичай купую його в сусідів, які тримають отару овець, а також бичків і козликів. Тож я справді люблю готувати. Відволікаюся таким чином від “мистецьких думок”... Натомість ніколи не любив ходити за продуктами на ринки. Не вмію так, як це роблять наші жінки, торгуватися. Мені можуть хоч що продати. (Сміється).
— Скажіть, а в гніві Iван Попович — страшний?
— Так, страшний. Але всі, хто зі мною працює, знають: Іван Попович спершу накричить, а через хвилину забуде про все й стає добрим. Я сам себе за це люблю. (Усміхається). Знаєте, ненавиджу тих, хто як-небудь ставиться до роботи. Це для мене вбивство. За свою професію я стою горою!
— Повертаючись до ювілею: 75 років дата, звичайно, красива, але вам не хотілося б поміняти цифри місцями?
— Я абсолютно на ті цифри не ображаюся. Здається, організм їх не відчуває. Він — молодий, бадьорий та красивий. (Усміхається). Тепер я взагалі не вживаю спиртного, займаюся спортом, багато ходжу, чимало пишу. І дякую Всевишньому, що подарував мені ці роки!
До теми
- Закарпатський клуб стійких медіа: працюємо за будь-яких умов
- Втрачений Ужгород: острів Маргарити
- Гуцульський сердак: голка, нитка і щира молитва
- УКУ започаткував стипендіальний фонд на честь випускника, полеглого захисника з Ужгорода Миколи Гаєвого
- Капітан "Дуб". Ужгородець Євген Гайдук представлений до нагородження орденом "Богдана Хмельницького". Посмертно
- Центр надання соціальних та реабілітаційних послуг для дітей та осіб з інвалідністю «Дорога життя» відзначив 25-річчя
- Сеньйори: життя спочатку, або як клуб для літніх людей допомагає адаптуватись в Ужгороді
- Шлях довжиною у чверть століття: медико-соціальний реабілітаційний центр «Дорога життя» святкує 25-річчя
- Десантник "Кент". Пам'яті ужгородця Радіона Миковича, нагородженого орденом "За мужність"
- Розвідник "Француз". Ім’ям капрала Французького Іноземного легіону Святослава Сойка названо вулицю в Ужгороді
- Результати соціологічного опитування серед мешканців Закарпатської області щодо електоральних настроїв
- Із Миколаєва – в Ужгород: як війна змінила життя нейрохірурга Дмитра Сікорського
- Мисливець за ворожою технікою "Цитрус". Ужгородець Роман Гапак у 20 років був нагороджений двома бойовими орденами
- Любов буває різна. Історія про маму полеглого бійця з Карпат
- Закарпатські угорці відкрили кафе в Ірландії та назвали його на честь рідного села
- Командир "Граду" з позивним "Ісус". Ужгородець Тарас Гайдук нагороджений орденом "За мужність". Посмертно
- Після перемоги мріє поїхати в Японію: історія переселенки з Краматорська, яка плете маскувальні сітки в Ужгороді
- Найтяжче – втрата побратима: історія військового Ніксона
- Назавжди в строю. Олександр Пристая, сержант "Балу"
- Історія ужгородки Тетяни Літус, яка перемогла рак: про виявлення хвороби, лікарів та жагу до життя попри все
До цієї новини немає коментарів