“Вуйко Еко”: як ветерани Вуйко, Грузин і Директор на Закарпатті крафтовий бізнес започаткували

На світлинах – гарні, усміхнені мужчини. Фотокамера не здатна відтворити жарти, якими вони пересипають бесіду, не фіксує їхній щирий сміх. Зате передає спокій та прямі відкриті погляди, з якими ці чоловіки дивляться на світ, що з війною перевернуся для усіх українців догори дриґом.
Вуйко, Грузин і Директор – Василь Поприк, Віктор Суліма та Владислав Опаленик. Вони бачили вогонь війни, вийшли з нього і всупереч усьому взялися творити нову для себе, смачну й автентичну, питомо закарпатську крафтову історію. Історію ветеранського бізнесу «Вуйко Еко».
Як Вуйко з військкомату у Київ утік, а Директор став гранатометником
Свою назву компанія «Вуйко Еко» отримала за позивним одного з ветеранів-засновників – Василя Поприка, позивний «Вуйко». Виробництво крафтової м’ясної продукції троє ветеранів організували восени 2024 року після звільнення з армії за станом здоров’я. Всі троє – добровольці російсько-української війни, нині всі – з інвалідністю. Воювали за Україну від початку повномасштабного вторгнення. А Віктор Суліма «Грузин» ще раніше боронив країну за часів АТО/ООС.
«Ми з Вуйком знайомі вже близько 20 років, пройшли разом Помаранчеву революцію, Революцію Гідності, були серед творців та учасників Правого Сектору. У 2014 році, коли росія розпочала збройну агресію, я одразу вирушив із Правим сектором на Донбас: Бутовка, Карлівка, Піски… », – згадує Віктор Суліма.
У минулому цивільному житті він був одним із фундаторів культової для Ужгорода мережі кав’ярень «Меделін». Після повернення з АТО – працював комірником гуртівні продуктів харчування. А з початком повномасштабної війни та після відвідин військкомату – воїн контрдиверсійної роти 101-ої бригади ТрО. З нею ж незабаром виїхав на фронт.
«Ми мали бути з другом Вуйком в одному підрозділі, але той утік у Київ», – сміється Грузин.
Віктор Суліма “Грузин”
А «втік» Василь Поприк «Вуйко», бо в Ужгороді його мобілізовувати відмовилися. До великої війни він працював у державних структурах, зокрема, був начальником управління економіки Перечинської райадміністрації, кілька разів обирався депутатом Перечинської райради і керував її апаратом.
«25 лютого 2022 року я прийшов у військкомат, тоді вже мав 3 групу інвалідності. За 14 хвилини пройшов військово-лікарську комісію, кажу: забирайте мене в армію. Питають: маєте військовий квиток? А я його десь втратив. Ну, мені й вказали на двері. Я передзвонив нашим хлопцям з Правого Сектору у Київ, і вже з ними потім поїхав на війну», – розповідає з посмішкою Василь Поприк.
Поки в перші роки повномасштабного вторгнення були можливі переведення з одного підрозділу в інший, і Грузин, і Вуйко встигли «помандрувати» кількома. Зрештою дослужували – перед пораненнями, лікуванням та подальшим звільненням з війська – разом у роті розвідки 67-ої окремої механізованої бригади ДУК.
Василь Поприк “Вуйко”
Ще один співзасновник «Вуйко Еко» – Владислав Опаленик так само добровільно мобілізувався у військо. До великої війни – адміністративний директор мережі ресторанів Chili Pizza: саме звідти й позивний – «Директор». Під час війни – гранатометник 33-ої окремої механізованої бригади. У червні 2023 року Владислав Опаленик разом із побратимами підірвався на «Хаммері» під час боїв у Запорізькій області на протитанковій міні. Після важкого поранення рік пробув у шпиталях, лікувався у Німеччині й лиш нещодавно почав ходити.
На нашу розмову «Директор» через стан здоров’я не зміг прийти: «Перепрошував, переказував привіт і найкращі побажання», – тепло передають його вітання Вуйко і Грузин.
Закарпатські рецепти зі знайдених переписів та «морозилки з боєкомплектом»
Ідею створення крафтового виробництва м’ясної продукції з «закарпатським акцентом» товаришам по службі «підкинув» їхній давній знайомий – волонтер, священник отець Олег Григорик з села Дубриничі. Від початку повномасштабної війни він із компанією однодумців власноруч виготовляють для бійців на фронті вакуумні продукти харчування, забезпечують автомобілями та іншими засобами.
«Після звільнення з війська з’явилося розуміння, що для нас війна у тому форматі, в якому ми жили в ній від лютого 2022 року, завершилася. А отже, необхідно було входити у цивільне життя, шукати собі тут застосування, чимось займатися. За підказкою вирішили себе спробувати саме у цій справі, хоч досвіду роботи в цій сфері ні в кого з нас не було», – згадує Василь Поприк.
Розробляти концепцію та стратегію бізнесу ветеранам допомагав туризмознавець Олександр Коваль. Для сталої роботи і можливості працювати з постачальниками сертифікованої м’ясної сировини восени зареєстрували юридичну особу з однойменною назвою – «Вуйко Еко».
Оригінальну рецептуру розробляли, покладаючись на традиційні закарпатські практики виготовлення ковбас та м’яса. А ще – відтворювали стародавні рецепти із переписів. Саме так, наприклад, в асортименті продукції з’явилося лемківське сало: «Гортали давню боргову книгу єврейських торговців з Перечина, а на одній зі сторінок хтось записав рецепт», – згадують ветерани.
Зліва – лемківське сало, відтворене за старовинним рецептом
Стартували з виробництвом спершу вдома: коптили, витримували, готували, збираючись у когось одного з товаришів. Згодом отримали від іншого побратима «благословення» облаштувати повноцінну м’ясарню з крамницею в окремому приміщенні в Ужгороді.
«Зараз він воює, а до повномасштабної війни мав в Ужгороді магазин, облаштований саме під виробництво м’ясної продукції. Там є спеціально пристосоване приміщення, невеличкі цехи, деяке обладнання. Він надав нам все це в користування безплатно, аби не простоювало. Зараз робимо там ремонт і частково перенесли туди виробничі потужності», – розповідає Віктор Суліма.
Окреме устаткування для роботи надав для ветеранів міжнародний благодійний фонд «Фреда в Україні».
«Найперше нам були потрібні холодильники й морозильні камери. Коли нам їх передали, треба було все це довезти на «базу». А ми заледве їх піднімаємо – аж такі ті морозилки важкі. Жартували: вони що туди, боєкомплект напхали, чи що? Коли розпакували, виявилося, що благодійники туди поскладали «супутню» гуманітарну допомогу, що везли в Україну – продуктові набори, сухі супи, консерви. Чи то забули про це, чи що. Ми це все вивантажили й відвезли їм назад», – сміється Василь Поприк.
“Вони там в морозилки боєкомплект напхали, чи що?”
Ні держава, ні суспільство не готові до повернення ветеранів
Наразі ветеранський бізнес «Вуйко Еко» виробляє 10 найменувань м’ясної продукції. Виготовляють все вручну, коптять на дровах і без використання консервантів. Сировину закупають у перевіреного постачальника, акцентуючи: «наша продукція – це наше ім’я й репутація».
Виробництво запускали на власні накопичені кошти. Розповідають, як на етапі пошуку можливостей державної підтримки для ветеранського бізнесу зіткнулися з забюрократизованістю і зарегульованістю: «На Закарпатті немає жодної цільової програми підтримки ветеранського бізнесу. Ми походили з кабінету в кабінет. З’ясували, що мусимо самі розробити чи то бізнес-, чи інвестиційний план, потім ще його захищати. І не факт, що успішно. У нас на це не було ні нервів, ні терпіння».
Кажуть: держава мала би подбати про спрощення механізмів доступу ветеранів до організації власної справи. В ідеалі – забезпечити у владних структурах та органах людей-«медіаторів», які могли б виступати посередниками між ветеранами та державою.
«Військові поступово повертатимуться з фронту. Й от уявіть собі, що вчорашній піхотинець, поранений або з контузією, буде вимушений оббивати пороги кабінетів, писати якийсь бізнес-план. Ну не буде він це все робити, бо не вміє і не знає як. Зате вміє робити щось своїми руками. Так допоможіть йому це все написати, підготувати документи, проведіть на цьому шляху! І це стосується всіх сфер: від можливостей отримати психологічну допомогу – до постановки на квартирну чергу», – каже Василь Поприк.
Та не лише держава наразі, на жаль, не готова до повернення ветеранів, але й суспільство, додає Віктор Суліма. Згадує випадок, як стояв поблизу спортивної зали, вдягнений хоч і не в «піксель», але в «оливу». Неподалік припаркувалося авто, з якого вийшли молодики зі спортивними сумками – приїхали тренуватися у спортзал. Однак щойно побачивши чоловіка в «оливі» – розвернулися, сіли в авто й поїхали геть.
«У дворі сусідки в більшості обговорюють не війну, а як когось там ТЦК зловило. Для багатьох велика війна вже кудись відійшла, як було колись з АТО/ООС. Для них більша проблема, що сусіда чи знайомого «зловили і відправили воювати». Те, що хлопці по окопах уже третій рік, а хтось – і всі 10, від самого початку збройного конфлікту – їх не цікавить», –додає Віктор Суліма.
“Для багатьох велика війна вже кудись відійшла, як було колись з АТО/ООС”
Дивлячись на нашу роботу, хлопці розумітимуть: все можливо
І тому також, маючи власний досвід організації бізнесу, засновники «Вуйко Еко» своїм прикладом намагаються показувати іншим побратимам: все можливо. Для цього проводять презентації з дегустаціями продукції у ветеранських хабах, а в майбутньому – хочуть масштабувати підприємство до 25-30 працівників.
Планують, що це будуть саме ветерани, які повертаються з війни. Адже можливість працювати пліч-о-пліч з такими самими, як вони, та ще й працювати своїми руками – це своєрідна терапія, яка спрятиме швидшій інтеграції й адаптації до цивільного життя.
Розповідають, що дуже часто військові після повернення з фронту без належної підтримки закриваються у собі, втрачають інтерес до довколишнього.
Співзасновники “Вуйко Еко”: Грузин та Вуйко
«Багатьох дуже важко витягати на якісь активності, але це реально треба робити. І це має бути саме низова, горизонтальна ініціатива, держава цього не зробить. Більшості просто треба частіше збиратися разом, говорити між собою, бо це – про спільні проблеми та спільний досвід. А дивлячись на нашу роботу, хлопці будуть бачити, що й самі можуть так само реалізовувати свої ідеї», – розповідає Василь Поприк.
Але вже й зараз робота компанії має дієву соціальну складову. Так, частину прибутку «Вуйко Еко» спрямовує на підтримку ветеранів та побратимів на фронті. Також на постійній основі діє ініціатива з «підвішування» тушонки для ЗСУ. Кожен охочий може переказати на спеціальний рахунок суму, що дорівнює вартості 1 банки тушонки, яку готують Вуйко, Грузин та Директор. А в кінці кожного місяця готова тушонка, виготовлена за зібрані кошти, передається на фронт.
Наразі співзасновники «Вуйко Еко» завершують облаштування майбутньої крамниці-виробництва м’ясної продукції в Ужгороді. За задумом, всі процеси – від виготовлення до продажу готових виробів – здійснюватимуться саме тут. Попередньо розглядають можливість проведення на базі закладу дегустацій та гастротурів, інших туристичних атракцій.
Думають і про те, аби у крамниці були присутні для продажу вироби інших ветеранів, які займаються крафтовим виробництвом.
«Хтось, наприклад, робить чашки, сувеніри, працює з залізом або виготовляє сир чи вино. То чому б це все не зібрати в одному місці? Щоб це був такий собі майданчик для ветеранського бізнесу», – каже Віктор Суліма, який і сам, лежачи після хвороби у шпиталі, почав створювати брелки й тризуби з гільз і дерев’яні годинники з полінець.
Нині «Вуйко Еко», працюючи лише кілька місяців, вже має своїх поціновувачів у різних містах та областях України. Відправляли й замовлення на 50 кг продукції в Німеччину.
Замовлення приймають, ведучи власну сторінку у соцмережах. Утім, одразу попереджають: позаяк ідеться не про великий завод, а про крафтове виробництво, то й робочий процес має свою специфіку. Наприклад, окремі позиції з асортименту потребують часу на виготовлення та «відстоювання», а отже, пару днів на відправку деколи доведеться почекати. Але, кажуть, воно того варте, бо ж роблять свою справу відповідально і з любов’ю.
«Наш «Директор», щоб ви розуміли, через стан здоров’я не може навіть скуштувати нашу продукцію. Але ви б бачили, як у нього горять очі, коли він задіяний в роботі! Десь приблизно так само, як коли ми отримуємо позитивні відгуки і вдячність», – кажуть ветерани.
Кожен охочий може “підвісити” тушкованку для військових
Тетяна Клим-Кашуба, varosh
Фото: Наталка Павлик
До теми
- "Тоді ми вже знали, що кільце закривається..." Історія закарпатця, захисника Дебальцева
- Завдяки побратимам 23-річний військовослужбовець вижив у бою і продовжує службу у прикордонному відомстві на Закарпатті
- Нести вантаж війни легше удвох: історії любові й боротьби
- Книги, які найчастіше купували в Ужгороді від початку 2025 року
- Ветерани Закарпаття створили обласну команду з адаптивного спорту. Репортаж з тренування
- «Кожен наш виїзд приносить користь – якщо не знищує ворогів, то принаймні пошкоджує їхню логістику. Це додає снаги…» Історія воїна 128-ї бригади Назара
- Герої без зброї: начальник групи автотранспортного забезпечення та ремонту техніки Андрій Лісков про руйнівну війну, ризики та відбудову
- «Я порадив сусіду, котрий ховається дома, навчити поводженню зі зброєю своїх дітей. Бо якщо воювати не хоче він, тоді доведеться їм…» - воїн 128-ї бригади
- Від спецефектів у кіно до виробництва вибухівки на війні. Як боєць бригади «Хижак» керує мануфактурою боєприпасів
- «На бойові завдання людей відправляють тільки після того, як упевняться, що вони досконало володіють технікою…» Історія Дмитра, бійця 128 бригади
- Снайпер "Сєня". Прикордонник Віктор Синько посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню
- «Війна – це не строкова служба, тут усе по-іншому. Небезпечно, звичайно, але в моральному, психологічному плані набагато легше…» Історія бійця 128-ї бригади
- «На Запоріжжі наша мінометна міна влетіла прямо в люк російського танка, що рухався підтримати піхоту…» Історія бійця 128-ї бригади
- Снайпер, офіцер, бойовий командир ДПСУ Дмитро Полончак: "Гіршого за Бахмут пекла я не бачив. Але найгірше, що висновків ніхто не робить"
- Герої без зброї: сапер Іван Гуляш про зорі, людей, котрі чекають миру та емоції під контролем
- «Я розумів, що рано чи пізно доведеться воювати, тому сприйняв мобілізацію нормально…» Історія бійця 128-ї бригади
- «Стараюся їздити на позиції тільки вночі або в погану погоду, бо моя машина – жирна ціль для ворога…» Історія Олександра, бійця 128-ї бригади
- Капелан Микола Багіров: «На війні Бога не ділять»
- «У кожного з нас є страх, я теж боявся. Але життя людей, за котрих відповідаю, важливіші за страх…» Історія бійця 128-ї бригади Романа
- Мирослав Білецький: "Релокація в нашу область продовжиться і після війни"
До цієї новини немає коментарів