Майор "Дрон". Квітучий сад ужгородця Сергія Кузнєва

Життя Сергія Кузнєва – це історія про те, як етнічний росіянин став українським патріотом і віддав за Україну найдорожче, що мав. Народився Сергій 11 липня 1975 року в німецькому Дрездені, де служив його батько, офіцер радянських військ. Далі Анатолія Кузнєва перекинули в Забайкалля, Монголію, а звідти в Керч, де він і вийшов на військову пенсію. Тож у школу його молодший син Сергій пішов уже у Криму і, як було заведено в сім’ях військових, українську мову не вивчав.

Сергіїв батько родом із Рязанської області росії, мати -- з Брянської. Дивне прізвище Кузнєв пояснюється помилкою малограмотних записувачів, які в популярному прізвищі Кузнєцов зуміли пропустити цілих дві букви. От і вийшло усічене -- Кузнєв.

^{Сергій Кузнєв (ліворуч у верхньому ряді) з батьками, сестрою, швагром і племінником. Керч, 1993 рік}

Після закінчення школи Сергій подався в судоремонтний технікум у Керчі, в якій розташований і відомий завод з ремонту кораблів (по якому нещодавно вдало поцілили ЗСУ). А потім разом з двома приятелями юнак вирішив вступити в Одеський інститут сухопутних військ. Для хлопця, що зростав практично на плацу, в цьому не було нічого дивного.

Роки навчання можна зарахувати за чотири роки строкової служби: життя в казармі під пильним оком офіцерів, звільнення в місто на вихідні лише на старших курсах. У 1998 році Сергій закінчив навчання лейтенантом і розпочав службу в Ужгороді командиром взводу. Тут якраз розпочиналася велика реорганізація: армію в Україні визнали завеликою, бо ж ніяких зовнішніх ворогів у нас більше нема, а грошей на утримування війська бракувало.

^{Курсант Одеського інституту сухопутних військ, 1995 рік}

Танковий полк в Ужгороді ліквідували зовсім, а з піхотного сформували один батальйон, в якому Сергій Кузнєв відтак став служити заступником командира роти з морального-виховної роботи. Ця посада припала йому до душі, бо любив спілкуватися, за натурою був життєлюбом і оптимістом. Тому легко знаходив спільну мову з усіма. Сергій шанував підлеглих, старався всюди знаходити позитив, і люди відповідали йому взаємністю.

1 травня 1999 року в центрі Ужгорода проводили гучне свято місцевого пива «ZIP». І у веселій юрбі молодий лейтенант познайомився зі студенткою медичною факультету Ужгородського університету Наталією Каролі.  А коли у червні прийшов до дівчат у гуртожиток привітати з Днем медика, то з Наталею більше не розлучався. Однак тут була своя складність: коли дівчина повезла кримчанина у рідне село на Хустщині, то батько, стриманий учитель старого гарту, затявся і відповів категоричним «ні» на залицяння вояки, та ще й «москаля». Відтак влітку 2001 року закохані взяли шлюб в Ужгороді без батьківського благословення.

^{Молодий командир взводу на полігоні, 2002 рік}

Лише восени, коли тесть сприйняв одруження як доконаний факт, у Кошелеві відіграли весілля. До слова, Сергій зумів так налагодити стосунки з батьком дружини, що більше між ними жодних проблем не виникало. 

Натомість військо поступово зменшували, реорганізаціям не було кінця-краю, і Сергій, ще будучи молодим і енергійним, звільнився зі служби по скороченню.  У 2007 році він розпочав нове життя – цивільне. Спочатку працював зі своїм кумом Олександром Братаничем, який ще раніше пішов з війська і розвозив дрібний товар по Закарпаттю. Так Сергій об’їздив цілу область на своїх куплених стареньких «Жигулях», щодень проводячи в дорозі. А через три роки вирішив сам створити маленьку фірму, найняв кількох працівників і спробував на власний страх і ризик розвозити харчі відомих брендів по крамничках Мукачева, Хуста, Виноградова, Берегова, Іршави...

^{Жарти наречених у день шлюбу, 16. серпня 2001 року}

Це нелегке виживання тривало до Майдану 2013 року. У повітрі запахло суспільними потрясіннями. Почалися вибухові події в Криму і на Донбасі.

Почав волонтерити на військо, але під час третьої хвилі мобілізації 2014 року його як кадрового офіцера призвали в армію. Закарпатців відправили у Дебальцево, де 128-ма гірсько-штурмова бригада стала основою оборони цього транспортного вузла Донбасу, що клином вбивався поміж ворожі позиції. Взимку росіяни розпочали активний штурм міста. Сергій Кузнєв служив заступником командира артилерійського дивізіону по роботі з особовим складом. Артилеристи відгравали ключову роль в обороні, не даючи противнику наблизитися.

^{У першому класі з донечкою Анною, 2009 рік}

Два місяці тривали запеклі бої, де артилерія не вмовкала до останнього дня. Після того, як противник став перетискати єдину дорогу, що зв’язувала Дебальцево з Бахмутом, було прийнято рішення про відступ. Вночі 18 лютого 2023 року кілька тисяч бійців відступили під щільним обстрілом ворога. Було чимало поранених і полеглих, але в цілому вдалося зберегти 128-му бригаду. До речі, командував нею Сергій Шаптало, нинішній начальник Генерального штабу Збройних сил України, який за цю операцію отримав звання Героя України.

В артилерійському дивізіоні Сергія Кузнєва із сімдесяти бійців було лише троє поранених. Повернувся він із важких боїв під Дебальцево з надірваною спиною, бо ж довелося разом зі всіма подавати 50-кілограмові снаряди,  та з підвищеним хронічним тиском. Оскільки ситуація на лінії зіткнення вирівнялася, після року служби мобілізованих відпустили додому.

^{Дружина з донькою зустрічають Сергія Кузнєва по поверненню з Дебальцева, 23 лютого 2015 року}

Нова робота знайшла Сергія Кузнєва сама: йому запропонували посаду у закарпатському представництві  новоствореної державної служби, що покликана була займатися справами ветеранів та сімей загиблих.  Це була те, що він любив і знав, адже недарма був «замполітом» в армії.

Коли постала чергова реорганізація міністерств, попередили, що його майбутнє наразі невідоме. Сергій як людина креативна і діяльна почав думати про наступний життєвий закрут. Норвезькі партнери вже давно проводили в Україні курси із соціальної адаптації військових, що звільнялися в запас. Він запропонував фонду «Україна-Норвегія» розширити проєкт і на Закарпаття.

У 2018 році набрали перший курс із 30 охочих, які у вечірній час кілька місяців слухали лекції фахівців з Ужгородського університету, аби розпочати власну справу. Щоразу спеціалізація курсів була інакшою. Завдяки цим безплатним тренінгам чимало колишніх вояків та членів їхніх родин здійснили перекваліфікацію. Був серед них і сам Сергій Кузнєв, який ніколи не переставав вчитися.

^{Востаннє на морі з дружиною, Сергіївка біля Одеси, 2019 рік}

Після степового Криму, в якому зростав, його зачарувала гірська краса Закарпаття. Але він був прикро вражений, наскільки мало для туристів є цікавих атракційних відео в інтернеті. Тому Сергій вирішив власноруч заповнювати цю прогалину. Надбав дрон, з яким возився доти, поки його не опанував, і став знімати види Ужгорода з висоти. Сам монтував ролики, озвучував і викладав в інтернеті. Навіть створив сторінку в Ютубі та Фейсбуці, яку назвав «НадКарпаття», де показував чудові польоти серед місцевої краси. Це стало його хобі, яке зробило Сергія відомим в поза армійському середовищі.

Використовував для зйомок будь-яку нагоду. Наприклад, їхали з дружиною до тещі на Хустщину, заодно «політали» над Хустським замком. Регулярними стали відео про схід і захід сонця над річкою Уж в Ужгороді, адже Сергій мешкав в офіцерському гуртожитку на набережній Незалежності. І хоча вважав себе аматором, та рівень зйомок постійно зростав. Виставляв свої відео в соціальних групах різних українських міст, аби гості приїжджали на Закарпаття. Саме через це хобі з початком повномасштабного вторгнення Сергій взяв собі позивний «Dronе».

Ось так етнічний росіянин став діяльним патріотом краю, в якому провів чверть століття. Патріотом України відчув себе у 2014 році, коли зі зброєю в руках зробив вибір на користь української ідентичності. Натомість вся його родина – в Криму, на Рязанщині і Брянщині опинилася за ворожою межею. Чимало знайомих з Керчі перейшло на російський бік.

^{Передвиборча листівка партії Альтернатива до Ужгородської міської ради, 2020 рік}

Ще одним хобі Сергія Кузнєва стала присадибна ділянка, котру йому як учаснику АТО виділили перед війною в селі Галоч під Ужгородом.  Тут він задумав вести ефективне сільське господарство, для чого став поглиблено вникати в аграрну науку. Це була людина неймовірно широких зацікавлень. «Він був мрійником, який дивиться на світ крізь рожеві окуляри, -- розповідає дружина Наталя. – Недарма улюбленими його книжками були фентезі. Він хотів лише зачаровуватися. Ми з донькою крізь пальці дивилися на його ідеї. Який бізнес побудуєш на наші дві скромні зарплати?».

Але Сергій не зважав на скептиків, і  під час останньої відпустки посадив на своїй ділянці півтисячі кущів жимолості, куплені на його військову платню. Приїзд з фронту на відпочинок він спланував так, аби здійснити цю омріяну посадку. На останньому відео так і каже: «Нарешті збулася моя мрія!».

Про початок війни першою дізналася Наталя, яка має проблеми зі сном ще з 2014 року. Коли розбудила своїх, одразу заправили авто і закупилися в аптеці. А на дев’яту ранку 24 лютого 2022 року Сергій Кузнєв уже був в Ужгородському військкоматі, куди сходилися чоловіки з цілого міста та району. Спочатку кілька місяців служив на посаді заступника командира роти охорони при військкоматі, а коли сформувалася нова частина – 2 стрілецький батальйон – очолив у ньому морально-психологічну роботу.   

Після Житомирщини батальйон перекинули на Херсонщину, а далі --  на Бахмутський напрямок, де взимку почалися активні штурмові дії росіян. У важких боях між Бахмутом і Соледаром закарпатці понесли чимало втрат.

^{Сергій Кузнєв із колишнім міністром МВС України Юрієм Луценком в зоні бойових дій}

Майор Олександр Братанич, який є хресним батьком доньки Сергія, розповідає про випадок, в якому проявився характер кума. Коли з бійцями, що виїхали на завдання, урвався зв'язок, і стало зрозуміло, що вони напоролися на засідку, Сергій викликався з добровольцями поїхати їхнім слідом, аби з’ясувати ситуацію. Якою ж була їхня радість, коли біля розбитої машини вони знайшли не тільки загиблих, але й поранених, яких вдалося врятувати.   Хоча могли й самі опинитися у ворожій пастці.

З весни 2023 року він знову служить серед артилеристів 128 бригади – став «замполітом» артилерійського дивізіону. Тут він почувався серед своїх, адже багатьох знав ще з Дебальцівської кампанії. Влітку отримав звання майора.

Третього листопада привітав дружину з Днем артилерії. Таке ж привітання зранку виклав і на своїй сторінці у фейсбуці. Хто ж знав, що це будуть його останні слова?

У тилу за сорок кілометрів від фронту мали нагородити кращих артилеристів бригади. Сергій Кузнєв як командир з морально-виховної роботи привіз героїв зі свого дивізіону. Розмовляли біля авто, чекаючи приїзду комбрига, який запізнювався. І раптом пролунав вибух російської ракети, яку спрямував ворожий дрон по скупченню військових. Серед 19 загиблих був і Сергій Кузнєв. Загинули ті, хто знаходився на відкритій ділянці. Хто перебував у приміщенні, тих зачепило менше.

^{Сергій Кузнєв біля квітучого саду}

На той момент він уже не спілкувався зі своєю російською родиною. Навіть мама видалила його телефон, аби не слухати постійні дорікання сина за напад на Україну.

Поховали Сергія Кузнєва на Пагорбі слави в Ужгороді при великому сходженні ужгородців. Його всі любили за щирість, легкий характер, гумор, бажання допомогти. Можна тільки собі уявити скільки неординарних справ здійснив би цей 48-річний живий «моторчик», якби не російські окупанти, які прийшли на нашу землю сіяти смерть і руйнування.

Його дружина, лікарка, розповідає, що навіть з фронту він надсилав фото і відео, де показував красу української природи. Начебто він не на кривавій війні, а на ознайомлювальній екскурсії. «Він цілий рік розповідав мені байки, що їхній батальйон стоїть на Житомирщині, аби ми з донькою не хвилювалися. Завжди в першу чергу думав про інших», -- згадує вона.

За своє життя майор Сергій Кузнєв не нажив статків. Родина досі проживає в аскетичних умовах армійського гуртожитку. Єдине, що отримав за небезпечну службу – ділянку під будівництво на далекій околиці Ужгорода та два гектари сільської землі, засаджені восени кущами жимолості. За цим цілющим садом, посадженим його руками, пообіцяли доглядати друзі та побратими. Сад Сергія Кузнєва має квітнути і плодоносити.

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття»,

Закарпаття онлайн