Втрачений Ужгород: пам’ятна дошка на «Будинку Марії» (ФОТО)

«Будинок Марії» (угорською – «Mária-ház») був навчально-виховним закладом із більш ніж 60-літньою історією. За весь цей час він не працював лише один рік – у 1914-му – коли його перетворили на тимчасовий військовий шпиталь (на початку Першої світової війни до міста привозили стількох поранених та хворих військовослужбовців, що в стаціонарних лікарнях не вистачало місця). «Будинок Марії» заслуговує на окреме велике дослідження, адже його історія майже ніким не описана й навіть фотографій закладу є дуже мало. Я вірю, що вони колись знайдуться і ми знатимемо більше, як виглядало місце, де виховувалося і навчалося не одне покоління місцевих мешканців. Поки ж згадаємо історію «Будинку Марії» в контексті тієї таємничої пам’ятної дошки, що вмурована  в бастіон ужгородського замку.

Отже уявіть собі маленький Унґвар другої половини ХІХ століття та його малозаселену лівобережну частину. Минулого тижня, розповідаючи про будинок податкової служби (нинішню будівлю ЗОШ № 9), уже зазначалося, що цю частину міста називали тоді «Уйварош», тобто «Нове місто». Селилися тут прості ремісники, торговці, поденні робітники – в основному люди незаможні. Придбати для своїх дітей теплу одежину і взуття вони переважно не могли, тож малі у холодний період року або не навчалися, або шкодили своєму здоров’ю, долаючи відстань до шкіл на правобережній частині міста.

Початкова школа і дитячий садок були мешканцям «Нового міста» дуже потрібні – й про це чудово знав пастор римо-католицької церкви св. Георгія й декан округу Унґ Ондраш Будіш. Цей священник дуже вболівав за розвиток освіти, був людиною доброю й одночасно досить енергійною, аби працювати на благо не лише своєї пастви, а й усього міста. У 1878 році Ондраш Будіш задумав відкрити на лівобережній частині Унґвара першу початкову школу з дитсадком. Він придбав дві ділянки з будівлями на вулиці Бозош (нині – Толстого), об’єднав їх, розробив план перебудови і в січні 1879 року повідомив міську управу листом про свій намір відкрити на цій території початкову школу з двома класами і дитячий садок, в якому догляд за дітьми довірять трьом сестрам-вінсентіанкам (Дочкам милосердя св. Вінсента). Будіш брав на себе усі витрати, лише просив місто забезпечувати навчальний заклад у холодну пору року дровами. Місто надіслало цей лист до Міністерства народної освіти, звідки прийшла відповідь про те, що там не заперечують проти ініціативи шанованого священника, навпаки – дякують йому за таку щедрість.

Протягом 1879 року будівлі під нову школу перебудовували і частково добудовували, зробивши таку собі закриту від зайвих очей територію. Наскільки зрозуміло з часткових описів, з вулиці Бозош школа була одноповерховою, невисокою (через що згодом почала підмокати), схожа споруда, в якій проживали монахині-виховательки, тягнулася за рогом вниз маленькою пішохідною вуличкою, що з’єднувала вулиці Бозош і Ворґо (нині ця маленька вуличка теж є, з’єднує вул. Толстого з Київською набережною). До слова, трьох сестер-вінсентіанок запросили до Унґвара зі Сотмара (Сату-Маре), вони мали проживати у закладі, займатися навчанням та вихованням дітей.  

Так нині виглядає місце, де колись розміщувався «Будинок Марії»

Вже у вересні 1879 року все було готово до відкриття. 28 вересня відбулася урочиста передача та освячення дівочого навчально-виховного закладу (тоді його ще не називали «Будинком Марії», ця назва з’явилася десь за рік). Почали з меси у римо-католицькій церкві, звідки о 10.00 всі учасники рушили ходою до вулиці Бозош, де вже зібрався натовп містян. Після урочистостей Ондраш Будіш запросив до себе керівництво міста, духовенство, частував гостей святковим обідом. А 1 жовтня 1879 року заклад прийняв перших діток у дитсадок і перших дівчаток – у початкову школу. Одразу ж потому Ондраш Будіш передав сотмарському єпископству 24 000 крон на утримання нового навчального закладу і включив у свій заповіт ще 21 000 крон та 75 облігацій «Народного банку», аби щорічно з відсотків 3-4 дівчинки (переважно сироти вчителів або дяків) до 14 років могли безкоштовно отримувати там освіту.

Варто зазначити, що «Будинок Марії» був не єдиним закладом, який відкрив та фінансував із власних коштів Ондраш Будіш. Подібний він заснував у Палоці (словацьке поселення Павловце-над-Угом), де він народився, та у Середньому, де тривалий час був настоятелем. Крім того, саме завдяки коштам і енергії Ондраша Будіша була розширена і набула нинішнього вигляду римо-католицька церква в Унґварі, зведений костел у Глибокому тощо. Цього священника називали одним із найщедріших міських меценатів свого часу, адже загалом за життя він пожертвував школам, дитсадкам та сиротинцям більше 100 00 крон – дуже велику на той час суму. Водночас Будіша описували і як дуже принципову, іноді сувору людину. Про те, як він не поступився своїми принципами перед міністром, розповідала у 1912 році газета «UNG». Мовляв, у 1883-му до міста навідався міністр Аґостон Трефорт, але сталося так, що його візит припав на неділю. Міністр хотів оглянути школи, тож чиновники наказали, аби всі діти у неділю вийшли «для картинки» на навчання. Ондраш Будіш, як куратор римо-католицьких міських шкіл, натомість відпустив усіх дітей додому, тож міністр під час візиту застав навчальні заклади порожніми. Сам священник у той момент якраз проводив недільну месу, після якої вийшов до міністра і просто в очі сказав, що якби пан міністр приїхав у будній день, то йому би показали роботу шкіл, однак сьогодні діти мають бути у церкві та відпочивати.

Вихованці дитсадка у «Будинку Марії», фото – з архіву родини Ач, Яночик

За свою історію «Будинок Марії» пережив кілька перебудов. Першу здійснив все той же Ондраш Будіш у 1887 році. Тоді будівлі розширили, аби вони могли вмістити 6 класів початкової школи, оскільки навчальний заклад став на той час дуже затребуваним і популярним. Після тієї перебудови школа разом із садком могли вмістити 300 дітей (навіть нині у деяких початкових школах є значно менша кількість учнів), причому приймали туди не лише римо-католиків, а всіх дітей, до якої б конфесії вони не належали. Бажаючих навчатися там було дуже багато, переважно завдяки бездоганній репутації та роботі сестер-вінсентіанок. Припускаю, що саме тоді, після реконструкції 1887 року, на фасаді будівлі й встановили меморіальну дошку з рожевого мармуру.

На дошці було вибито:

B. SZ?Z MÁRIA HÁZA.

Az irgalmas t.nének vezetése alatt álló

rom. kath. leányiskola és óvoda.

Alapította 1879., kib?vítette 1887-ben

BUGYIS ANDRÁS,

okrai prépost, ungi f?esperes, ungvári róm. kath. plébános.

Перекласти цей текст, знайдений у газеті «Határszéli Ujság» за 1925 рік, можна так: «Будинок Пресвятої Діви Марії. Римо-католицька дівоча школа та дитячий садок під керівництвом милосердних сестер. Заснував у 1879-му, розширив у 1887-му Будіш Ондраш, окрайський препозит, головний декан комітату Унґ, унґварський римо-католицький плебан».

Ондраш Будіш помер 26 грудня 1890-го на 67-му році життя. На той час він уже 43 роки був настоятелем місцевого храму, тож його дуже тут любили і пишно проводжали. Він помер, а меморіальна дошка, присвячена йому, ще багато років потому висіла на фасаді «Будинку Марії». Її не зняли й під час наступної реконструкції, у 1911 році. Тоді приміщення навчально-виховного закладу вже фізично застаріли, були темними, тісними й вогкими, однак грошей на ремонт ані в церкви, ані в міста не було. Зрештою плебану Йожефу Бенкьо вдалося знайти кошти на перебудову (20 000 крон надав для цього анонімний благодійник). Допоміг і канонік Карой Гегелайн, котрий виділив ще 22 000 крон із власних заощаджень.

Роботи проводила фірма «Гамош і Суханек», працівники якої звели у глибині двору дві нові будівлі на високому фундаменті. Споруду, що виходила фасадом на вулицю Бозош, тоді вирішили не чіпати – була ідея через кілька років знести її й побудувати на тому місці римо-католицьку церкву для жителів лівобережжя. Ці плани скасувала Перша світова війна й подальші політичні зміни. Місцева угорськомовна преса писала, що монахині за свою проугорську позицію були чехословацькою владою зацьковані, їм не дозволяли легально працювати в освіті без здобуття чехословацького громадянства і виголошення присяги вірності, не виплачували державну заробітну плату.

У 1929 році в Ужгороді відзначали 50-ліття «Будинку Марії». Станом же на 1939 рік у пресі значилося, що в закладі протягом його історії працювали 80 монахинь, змінилися 15 керівниць, одна з яких – Камілла Баньої – похована на Кальварії. Вочевидь, «Будинок Марії» продовжував діяти аж до кінця 1944 року, а, можливо, й трохи довше. Після того він був радянською владою закритий, а рожева мармурова пам’ятна дошка нещадно збита зі стіни. Як її центральний уламок опинився у краєзнавчому музеї – невідомо. Можливо, її приніс туди хтось небайдужий (може, й краєзнавець Петро Сова, котрий працював там). У кінці 1940-х і в 1970-х в замку проводилися роботи з укріплення фортечних мурів. Ймовірно, під час тих робіт комусь потрапив до рук і цей мармуровий уламок, тож його вмурували в стіни, навіть не підозрюючи, що це за річ. Отак присвята Ондрашу Будішу та «Будинку Марії» й продовжила свою історію далеко від того місця, де мала бути. Як будете в замку, обов’язково сходіть на неї поглянути.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»