Втрачений Ужгород: історія чоловіка з горища (ФОТО)

Почнемо з мало кому відомого нині імені БорбалиУбрік. У середині ХІХ століття справа цієї жінки наробила в Європі великого галасу, серйозно похитнула авторитет церкви й призвела до того, що монастирям заборонили здійснювати покарання. А все тому, що у 1869 році громадськості стало відомо, що в монастирі кармеліток у Кракові у маленькому підвальному приміщенні вже 20 років силою утримують монахиню Борбалу (Барбару) Убрік.Причини ув’язнення називали різні, серед них як психічне захворювання, так і покарання за любовні зв’язки з чоловіком. Тоді суд постановив визволити жінку, котра була дійсно визнана психічно хворою, і помістити її в лікарню. 

У нашої «унґварської Борбали Убрік» – тобто Мартона Лебовіча – історія була не така трагічна, але не менш сумна. Колись цей чоловік працював майстром-ювеліром, але заробітки мав скромні, проживав зі своєю дружиною в маленькому будиночку на Минайській вулиці. Той будиночок під номером «31» мав усього одну кімнатку й кухню,стояв у невеликому дворику під деревами. На початку ХХ століття Минайська (нинішня Швабська) вже не була суцільно вулицею-колонією швабів, там почали селитися також євреї, в основному незаможні ремісники. 

Швабська колонія на вулиці Минайській (фрагмент карти 1863 року)

Нині на Швабській немає будинку під номером «31», але він мав знаходитися десь між нинішніми Лермонтова та Конопляною – у 1911 році це вже був майже кінець вулиці. Саме там проживав літній майстер-ювелір Мартон Лебовіч та його дружина (у пресі її називали на угорський манер ЛебовічМартонне, тобто дружина Лебовіч Мартона), котра продавала городину та фрукти з домашнього саду на ринку перед фінансовою дирекцією, тобто на нинішній площі Петефі.

Дописувач газети «UNG», яка й поширила цю історію, намагаючись розібратися у дивній справі, прийшов до будинку Лебовіча. Того дня його дружина у суді дуже перелякала всіх присутніх, бо виглядала, як зла відьма, кричала, все заперечувала й дивилася на людей такими страшними очима, що в них холод по спині пробігав. Сам постраждалий до суду не прийшов. Його дружина казала, що він і не прийде, бо страшенно її боїться. Тож дописувач газети вирішав сам податися на Минайську вулицю, аби побачити того бідолаху. Зайшовши через покошену хвіртку до обійстя, він пройшов до хатинки, а коли увійшов до неї, то побачив старенького худого чоловіка, котрий курив люльку (точніше, тримав її у роті, бо люлька була порожня). Журналіст запропонував Мартону Лебовічузакурити, після чого був прийнятий доволі дружелюбно. Будинок здався журналістові хоч малесеньким, зате чистим та охайним. У кімнаті він побачив старенькі меблі, люстру зі свічками, на стінах – картини з єврейськими надписами, у глибині – два ліжка, от лише одне було застелене так, ніби на ньому ніхто ніколи не спав. 

«Усе, що кажуть, неправда, пане, – сумно відповів на питання журналіста Мартон Лебовіч. – Це все злі сусіди пліткують. Ви ж бачите два ліжка, то чого би, маючи ліжко, я спав на горищі? Якби моя жінка таке вчинила, я би її побив». «Але, Лебовичу, як ви можете казати таке мені, коли я бачив і знаю вашу дружину», – сказав журналіст, певно, згадуючи розгнівану жінку в суді. «Тоді ви знаєте, що вона погана, дуже погана людина. Я не можу терпіти, коли вона тут, краще вже сховатися від неї на горищі. Бо як вона починає на мене кричати, я так боюся, що тремчу всіма кістками. Але зараз вона не тут, тож, як бачите, я не живу на горищі», – розповів Лебовіч. Отже, як з’ясувалося, не дружина примушувала свого чоловіка жити на горищі – він сам від неї туди тікав!

Типова забудова вулиці Минайської на прикладі будинку родини Фукс. Чорним позначено існуючу будівлю (лише одна кімната та кухня – так само було в будинку Лебовічів), червоним – запланована у 1891 році добудова. Проєкт – з фондів Державного архіву Закарпатської області

Коли журналіст попросився поглянути на те горище, дідусь спершу відмовлявся, але за ще одну порцію тютюну таки показав на кухні драбину, якою тікає від дружини наверх. На горищі журналіст побачив поламані меблі, залишки їжі та зроблену з сіна та якогось старого одягу лежанку. Видно було, що там таки хтось жив і спав. Світло пробивалося на темне горище через дірку в даху. Коли журналіст поглянув надвір через той отвір, то побачив, що поруч знаходився дах сусіднього будинку родини Форемскі.А на тому даху – повно фекалій, від яких розносився нестерпний сморід. Бо пан Лебовіч так боявся своєї дружини, що навіть не смів спуститися до туалету, викидаючи з горища нечистоти просто на дах сусідського будинку. 

Саме це й стало причиною подальшого ув’язнення Лебовіч Мартонне. Бо ніхто б, може, так і не дізнався про дивні сімейні стосунки в цій родині, якби сусіди не поскаржилися до поліції на те, що Лебовічівикидають екскременти на дах їхнього будинку. А поліція, прийшовши на перевірку, виявила на горищі у смітті й недоїдках чоловіка, котрого, як запідозрили, туди виселила рідна дружина. Журналістові, щоправда, заляканий Лебовіч так і не зізнався, що ночує на горищі. Він переконував, що коли дружина його особливо сварить, він іде з дому в села, де підробляє дрібним ремонтом золотих речей. 

Власником сусіднього будинку був коваль, що мав майстерню у дворі. Він розповів журналісту, що давно знав про те, що дружина ображає старого Лебовіча, про це, мовляв, чули усі сусіди. До часу вони не втручалися, поки ситуація не стала просто нестерпною. Фекалії Лебовіча були розлиті по всьому даху та двору сусідів, сморід від обійстя розносився усією Минайською вулицею.

Що ж, справа монахині Борбали Убрік у ХІХ столітті закінчилася тим, що церковників виправдали – вони, мовляв, не могли нічого зробити з буйною дівчиною, тож тримали її в ув’язненні задля її ж безпеки. Чим скінчилася справа «унґварської Борбали Убрік», на жаль, невідомо – місцеві газети про результат гучної справи чомусь не написали. Та, скоріше за все, обійшлося штрафом і попередженнями, адже МартонЛебовіч визнавав, що сидів на горищі з власної волі.Від Борбали Убрік він відрізнявся вже тим, що міг вийти зі своєї в’язниці хоча би на кілька годин, покийого дружина торгувала на ринку. Прощаючись із журналістом газети «UNG», Мартон Лебовіч слізно просив не казати його дружині, що пустив когось до хати. При цьому очі в нього були перелякано-благальні, як у побитої собаки. «І це бідне створіння називає себе чоловіком», – підсумував журналіст, котрий, варто зазначити, порушив обіцянку, написавши свою статтю. Залишається лише поспівчувати Мартону Лебовічу, котрий точно додатково отримав за це на горіхи від своєї дружини.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Перше фото – втрачені будиночки вулиці Швабської, світлина Андрія Куруца (Kurucz Bandi)