“Може, ти помер у драмтеатрі Маріуполя і зараз потрапив у рай?”

“Я ФОРМУВАВСЯ В РЕАЛІЯХ ВІЙНИ“

«Мені тринадцятий минало», – цитуючи слова Тараса Шевченка, каже Дмитро про події 2014 року, коли росія вторглася на територію суверенної України. Він жив із сім’єю у Харцизьку – невеликому місті поблизу Донецька. Хлопець пригадує, що «тоді нічого не розумів, але вперше стало цікаво слухати дорослих». Погляди Дмитрових рідних розділилися: мама підтримувала Майдан, називала «Беркут» та експрезидента-втікача Януковича злочинцями. Бабуся ж вірила кремлівській пропаганді й запевняла, що на Майдані люди їдять наколоті апельсини й п’ють узвар із наркотиками. Спочатку у будівлі Різнопрофільного ліцею № 2, де навчався Дмитро, провели «референдум» щодо проголошення незалежності так званої «ДНР».

«Тоді кожен алкаш, двієчник, наркоман звідкись узяв зброю і почав підтримувати «ДНР» та «Новоросію». А у нас при Януковичі навіть призову не було, то які танки в шахтах? Згодом з’явилися кадирівці й почали віджимати майно, нерухомість. Як у грі GTA – викидали людей із машин, сідали в них і їхали».

Після цього хлопець із рідними швидко засвоїли правила виживання під час обстрілів: «Треба лягати в коридорі, відкривати рот і закривати очі та вуха». Вижити вдавалося не всім: «У 2014 році від обстрілів загинув мій однокласник. Він не сидів у підвалі, а гуляв із дівчиною. Прилетіло біля житлового будинку, і все. Нам було по 14. Тоді я подорослішав. Війна для мене з дитинства. Я формувався у реаліях війни». Дмитро у Харцизьку перед переїздом у Маріуполь. 2018 рік

“СКАЗАВ МАМІ, ЩО ХОЧУ В УКРАЇНУ“

Інтерес до невикривленої пропагандою історії України та зокрема її східних областей посіяла мама:

«Завдяки мамі у мене виховання україноцентричне – нетипове для того регіону. Мама в мене дуже смілива. Для мене вона аргумент і уособлення того, чому Донеччина – це Україна. Бо там моя мама».

Змалку Дмитро бував у бабусі в Таганрозі – українськомовному регіоні, що увійшов до складу Російської РФСР у 1924 році – та дивувався, що він приїхав із України й говорить російською, а вона живе в росії і розмовляє з ним українською.

«Я з дитинства чув від батька: «Ти ж нащадок донських козаків!» та «Для росіян ти ніколи не будеш росіянином, ти будеш хохлом». Я ще в шкільні роки розумів: українство на наших землях знищила росія. Нам насильно нав’язували чужу мову, культуру, світогляд і навіть прізвища! Я дуже топлю за те, що Донеччина, Слобожанщина – це настільки справжня Україна! А мова наша не закінчується на Донбасі».

Під час російської окупації Дмитрова родина зв’язків із Україною не розривала: вони принципово не оформлюють документів невизнаної псевдодержави «ДНР» та мають українські паспорти. Точніше, сучасні ID-карти.

«Я остання людина в сім’ї, у кого був паперовий паспорт. При цьому, на відміну від рідних, я жив у Маріуполі – на підконтрольній Україні території», – ділиться хлопець.

Він старанно вчився у школі та єдиний в усій «республіці» склав іспит із математики на максимальні 200 балів.

«Деенерівські» університети самі до мене зверталися і запрошували на навчання. У Донецьку нам казали, що вступити звідти в Україну неможливо, що ніхто нас не прийме з документами із окупації, що не існує освітніх програм для допомоги людям із непідконтрольних територій, тому єдиний варіант вчитися – на росії чи в «ДНР». Це все була брехня. Я сказав мамі, що хочу в Україну. І почав гуглити, як вступити з окупованої території в український виш, почав готуватися до вступу в Маріупольський коледж мистецтв. Заочно складав ДПА, ЗНО». «У 2018 році я сказав мамі, що переходжу на українську. Відтоді ми говоримо лише державною мовою. Зараз у нас сім’я українськомовна. Брат перейшов на українську після 24 лютого. Тато ні, але ніколи мені не перешкоджав. Зараз у Донецьку говорити українською небезпечно. За це просто уб’ють».

Хлопцеві вдалося вступити до Маріуполя. Там він побачив зовсім інше життя: місто активно розвивалося, приймало іноземних туристів, мало високий рівень доходів та комфортні умови. «Я казав рідним: усе продавайте, давайте до мене в Маріуполь. А зараз я не знаю, що краще».

“Я ПОМІТИВ, ЩО ЩОСЬ НЕ ТЕ, КОЛИ ЛЮДИ ПОЧАЛИ ЗБИРАТИ ДОЩОВУ ВОДУ“

На момент повномасштабного вторгнення в Україну Дмитро вчився на 3 курсі Маріупольського фахового коледжу культури і мистецтв, жив у гуртожитку. Вночі з 23-го на 24 лютого він із товаришем Сергієм сиділи й очікували на заяву президента США Джо Байдена щодо визнання президентом російської федерації владіміром путіним територій так званих «ЛНР/ДНР» у межах Луганської та Донецької областей. Батько написав Дмитрові повідомлення з проханням їхати подалі за першої нагоди.

«Я заспокоював його, що не може росія бути настільки божевільною, щоб напасти. Це ж буде повна ізоляція. Вони не можуть бути настільки тупими».

Над ранок Сергій стукав у двері кімнати Дмитра: «Діма, почалося! Війна почалася». Хлопці почали гортати повідомлення у соцмережах. Підійшли до вікна і зо пів години стояли і мовчки споглядали, як люди в паніці біжать до банкоматів знімати готівку. Перші дні повномасштабної війни для Дмитра минули швидко, в хаосі й водночас на ентузіазмі. Та хлопець був певен: ми не здамо Маріуполь. Спершу Діма без успіху намагався зняти готівку за номером телефона, бо настільки звик до безконтактної оплати, що загубив усі фізичні банківські картки. Тоді шукав магазин, де можна було б розрахуватися безготівково, й на усі гроші (а їх у студента було всього 1000 гривень) накупив пельменів, на яких і прожив перший тиждень. У той час люди у вільних частинах міста, а з ними й Дмитро, активно включилися у волонтерство. Черги для здачі крові були такими, що навіть не в усіх охочих її приймали через надлишок запасів. Також хлопець багато часу витрачав на спілкування з росіянами у соцмережах: надсилав їм фото тіл та документів убитих солдатів та просив забиратися геть з нашої землі, виходити на акції протесту тощо. А потім зникло світло.

«У такому екстазі я й не помітив, як ми дожилися до того, що світла, води, опалення немає і постійно глушать зв’язок. Я вже почав спати одягнений на підлозі. Ліжко підняв і поставив вертикально до вікна, щоб не поранило осколками. Потім ми всі переїхали на перший поверх, почали спати у коридорах за правилом двох стін. Я помітив, що щось не те, коли люди почали збирати дощову воду».

Чим більше минало часу, тим гіршою ставала ситуація. Доводилося під обстрілами стояти у довжелезних чергах по воду та їжу. Якщо спочатку мародерство дивувало та обурювало, то зараз люди стояли в чергах навіть для того, аби роздобути щось корисне в розграбованих магазинах.

«Але в чергах ми стояли. Черга була такою важливою! Ми стояли, навіть коли вже прилітало зовсім поруч».

Доволі швидко атмосфера, за оцінками Дмитра, змінилася з натхненного піднесення і жартів на дикунство. Хлопець пригадує, що один із акторів драмтеатру, який із сім’єю жив та ховався в тому ж гуртожитку, спав із ножем, аби у разі потреби захистити себе та близьких. «Так було до 5 березня. Тоді вперше над гуртожитком дуже низько пролетів літак. Я прокинувся від того, що впав – мене від цього літака підкинуло. Тоді ніхто не кричав. Ми лише один на одного глянули і подумки попрощалися. І лягли спати».

“УСІ ЙШЛИ В ДРАМТЕАТР, БО СПОДІВАЛИСЯ НА ЕВАКУАЦІЮ. ТАМ НЕ БУЛО ВИДНО НІ ПІДЛОГИ, НІ СТІН – ТІЛЬКИ ЛЮДИ“

«Чому всі йшли в драмтеатр? Люди сподівалися на можливу евакуацію. Мав бути «зелений коридор» від драмтеатру до Запоріжжя. Я побіг на околицю міста за своєю дівчиною Лізою та її мамою тьотею Оксаною. Ліза стояла у черзі за борошном уся біла від нього. Воно нам не було потрібне. Але від розпачу і розгубленості вона готова була брати, що дають. Потім пішки під обстрілами ми добиралися до театру. То була рулетка: обстріли були такі щільні, що дійти і вижити було справжнім везінням».

Вони прийшли до будівлі драмтеатру. Ще донедавна у Дмитра були тут пари, тут же він познайомився з Лізою і привів її на перше побачення теж сюди. Якимось дивом під стінами драмтеатру вдалося зловити зв’язок. Тоді Дмитро з Лізою записали відеоповідомлення, яке розіслали усім рідним, близьким та знайомим. Повідомили, що центр Маріуполя горить, а вони у сховищі драмтеатру чекатимуть на «зелений коридор». Більше з 5-го до 16 березня на зв’язок вони не виходили.

«У театрі не було нічого видно, крім людей. Там було стільки родин! Усі сварилися, билися за кожен куточок. Не видно ні підлоги, ні стін – тільки люди й тварини. Всі чекали на евакуацію. Але коли ми зрозуміли, що тут надовго, почали робити перепис населення: вказували прізвище, адресу, де жили. Після першого перепису було 1200 людей. Але люди приходили і приходили».

У підвалі в окремому приміщенні жили деякі працівники театру. Вони, зі слів Дмитра, виконували функції адміністрації цієї «рукавички». Дмитро каже, на відео з акторами, що готуються до нового театрального сезону в окупованому місті, тих, із ким перетинався у драмтеатрі, не бачив. «Мені здається, стати колаборантом після драмтеатру – це пік дебілізму. Після пережитого в театрі не можна бути проросійським».

Поволі жителі драмтеатру розподіляли обов’язки й облаштовували побут. Хтось добував їжу, хтось шукав дрова, хтось ходив по воду, хтось готував, хтось щось вантажив. люди в Маріуполі заряджають телефони

«У нас там була медсестра, польова кухня, волонтери. Ми виходили на вилазки у місто в пошуках води та їжі. Їли багато чипсів – вони не псуються, жирні та калорійні, а ще їх не треба готувати. Якщо ти не літня людина, то буде дивно, якщо ти не допомагаєш. Там допомагали всі. Українські військові привозили зі своїх запасів їжу, акумулятори. Вони про нас знали, приїжджали в цивільному транспорті і всередину ніколи не заходили. Вони були біля входу, розповідали новини, вивантажували продовольство і їхали на позиції».

06.03. Військові приходили до театру, але не заходили всередину. Фото пресслужби полку Азов

У якийсь із днів неподалік театру розбомбили коледж, у якому навчався Дмитро. Хлопець із товаришем пішли туди в надії знайти ліхтарі або хоч щось корисне. «Я провчився там три роки, знав майже кожен куточок і дивився на зруйновані вщент коридори: ніби й упізнаєш ці місця, а ніби й усе інакше. Руйнується твоя реальність. Ось ти стоїш у коридорі, де були твої вчителі, студенти, а навколо все мертве, тільки спогади. І ти. Живий. Я коли вчився, то так переймався, що на фортепіано погано граю. У той момент зрозумів, наскільки ці проблеми були мізерними та смішними…»

За кілька днів Діма, Ліза та її мама розділили обов’язки й між собою. Тьотя Оксана йшла в чергу, аби зарядити хоч один телефон бодай до 5%. Через те, що до одного джерела живлення було приєднано з десяток подовжувачів та трійників, ґаджети заряджалися вкрай повільно. Ліза вистоювала по 5 годин у чергах за їжею. Її видавали на головному вході, де ще кілька тижнів тому вішали верхній одяг відвідувачі театру. Дмитро ходив у буквальному сенсі варити воду. Кип’ятив її: якщо пощастить, то кидав у неї щось із продуктів, аби зварити, а ні, то робив чай. В останні дні до драмтеатру привезли дуже багато замороженої риби, яку кожен охочий міг собі приготувати. 9 березня черга за водою в Маріуполі.

Фото з телеграм-каналу Мариуполь сейчас 9 березня. Люди набирають воду з водопровідних труб.

ФОто з каналу Мариуполь сейчас

“ЧОМУ І ДЛЯ ЧОГО Я ВИЖИВ? КОМУ Я ЗА ЦЕ ВИНЕН І ЩО ТЕПЕР МАЮ ЗРОБИТИ? ДОСІ НЕ ВІРЮ, ЩО ЦЕ СТАЛОСЯ ЗІ МНОЮ“

Коли волонтери зрозуміли, що «зеленого коридору» не буде, перед драмтеатром зробили величезний напис «ДЕТИ». Супутникові знімки підтверджують: напис можна було розгледіти з космосу.

«Я думав, що сюди не може прилетіти бомба. Тут 2500 людей, немовлята».

Напис “ДЕТИ” видно з висоти

Прошу Дмитра розповісти про злощасний ранок, коли на будівлю скинули дві авіабомби… Деякий час Дмитро мовчить. Пауза дещо затягується, хлопець робить над собою зусилля і вимовляє:

«Близько 10-ї ранку ми з Лізою снідали вареною рибою. Вона її ненавидить. Я не примхливий до їжі, але без солі воно просто неїстівне. Це було на смак жахливо. Я запропонував іти нагору мити руки. Вона чомусь мене зупиняє. Вона просто мене зупиняє: «Давай доїмо цю рибу». Я здивувався і кажу: «Давай». Ми їмо, а там стільки людей, діти бігають – це вже буденність. І «прилітає». І «прилітає» бомба. Це настільки… Цього часу настільки достатньо, щоб про все подумати. Будівля тремтіла так довго, мені здавалося. Воно було години три за відчуттями. А насправді кілька секунд. Я абсолютно все згадав за своє життя. Пройшов стадії від заперечення до прийняття за ці секунди. Ми ж там дні рахували – шкрябали на стіні. Я дивився на неї. Думав: неможливо, що це ВСЕ. Найбільше ми боялися померти в муках. Ми хотіли померти швидко. Всередині піднялася пилюка, неможливо було дихати. Всі були білі.

Ми чули, як сиплеться будівля: бух! бух! Я думав, це з «Градів» стріляють. А це драмтеатр сипався. У мене був ступор. Ми жили біля стіни у ніші, люди пробігали повз. Ми мовчки сидимо, дивимося на все з цими брудними від риби руками. До тями мене привів запах гару і диму. Якщо театр завалило, то ми помиратимемо в муках повільно. Я вибіг глянути, що відбувається. Побачив, що біля сходів є боковий вихід на вулицю. Повернувся, взяв ноутбук і документи. Ліза взяла кота, документи і маму. І ланцюжком до нас доходить фраза: «Драму немає». Я вибіг на вулицю у піжамі Людини-павука. Раніше там, біля театру, був зелений газон, а зараз з-під білого покрову стирчали дерева – усе засипало пилом. На білому дуже видно було кров. Враження, ніби ти помер і кудись потрапив. А погляд піднімаю – будівлі всі розбиті. Я чув крики весь час, але не розумів, якою мовою і про що кричать. Я не пам’ятаю жодного слова. Я повертаюся, а там гори з уламків каміння. І під цими горами кричать люди. ЖИВІ люди! Вони кричали: «Ми тут». Просили допомогти, врятувати… Ми чули звук літака. Цей п…с – він літав і дивився на це. Дивився, як люди намагалися втекти, допомагали врятуватися іншим, як діти шукали батьків, а батьки – дітей… Ліза просто стоїть і кричить: «Аааааа!!! Я хочу, щоб ти здох, путін!!!» Потім Ліза питала, що робити, куди йти. Говорила, що ми помремо. Я в ступорі стояв. Це ж я їх туди привів і ще всіх підбадьорював! Я казав, що ми поїдемо «зеленим коридором»! Це я їх туди привів! А тепер я не можу сказати, що буде «коридор», уже немає драмтеатру. Всі близькі знали, що я там. І тепер вони побачать новину, що більшість там загинула: яка імовірність, що я живий? Що з ними буде? А потім я знову почув літак. Ми лягли, як тоді, у дитинстві, в 2014 році: я закрив вуха, відкрив рота. Я думав: «Цікаво, як там зараз моя мама, ми ж з нею так само лягали. В мене ось театр впав». І я розумію, про що люди перед смертю завжди будуть думати. Про дитинство і про маму. Чому я на газон зелений так увагу звернув і згадав зараз? Бо він мені дитинство нагадував, коли все було зелене і безтурботне». Дмитро, Ліза з котом і пані Оксана бігли зруйнованим Маріуполем в надії вибратися з міста. Зловили авто і доїхали в окуповане на той момент село Мелекіне. Звідти хлопець зв’язався із мамою і розповів, що драмтеатру немає, але він живий. «Це найжахливіший злочин… Стільки людей!.. Чому я вижив? Для чого я вижив? Кому я тепер винен за те, що я вижив і що я маю зробити? Мені досі не віриться, що це сталося зі мною».

“МОЖЕ, ТИ ПОМЕР У ДРАМТЕАТРІ І ЗАРАЗ ПОТРАПИВ У РАЙ?“

Діма і Ліза з котом в Бердянську під час евакуації Коли Дмитро з дівчатами виїжджав із Маріуполя, то розумів, що його прописка у тимчасово окупованому Харцизьку може створити чималі проблеми. Спочатку паспорт під одягом ховала Ліза. На одному з блокпостів після перевірки та допиту Дмитра росіяни наказали, аби підійшла його дівчина.

«Дяка Богові, прийшла її мама, а не Ліза. І той гигикає: «А ета шо, твая дєвушка?» Ні, кажу, це теща. Він розпитував її про те, як мене звати, де я народився. Я був здивований, що вона все знає і вірно відповідає на питання. Це було дуже ризиковано».

Після цього у полі Діма з Лізою порвали на дрібні шматочки його паспорт-книжечку. Жартує, що зі сторони це виглядало так, ніби вони годували голубів. «Добре, що я актор. Бо 15 разів на кожному ворожому блокпості доводилося вигадувати нову переконливу історію, чому у мене немає паперового паспорта. Я брехав, що прописаний у Маріуполі. Потім я додумався витягти студентський квиток і показувати, що я студент денної форми навчання у Маріуполі». *** Зараз Ліза з мамою у Німеччині. Дмитра ж запросила його викладачка Людмила Колосович продовжити свій шлях у колективі маріупольського драмтеатру, який відродився в Ужгороді. Тут він грає у виставі «Крик нації» про життя та долю українського поета Василя Стуса, закатованого совєцькою владою.

Дмитро у Закарпатському обласному драматичному театрі в Ужгороді

«Коли мені запропонували участь у проєкті про Стуса, я подумав: «Вау, та це ж просто я! Я теж розмовляв українською у Донецьку». Зараз я в шоці, що в мене є офіційна трудова книжка і зарплата в театрі. Не розраховував, що працюватиму з майстрами сцени. Я планував працювати у маріупольському драмтеатрі, але мав великі сумніви. Зараз розумію, що бути в цьому складі театру мені за честь». Хлопець каже, що тоді, навесні, впоратися із пережитим допомогло те, що він не аналізував подій, які відбулися у драмтеатрі Маріуполя. Він постійно був чимось зайнятий і намагався впорядкувати життя на новому місці, а тоді активно взявся до репетицій нової вистави. Зараз Дмитро мріє бути причетним до того, як у Донецьку знесуть пам’ятник Леніну.

«Нещодавно в телефонній розмові я розповідав Лізі про якісь успіхи, і вона сказала: «Може, ти помер у драмтеатрі і зараз потрапив у рай?» Зізнатися, ця думка зі мною ще з 3 квітня, коли я прокинувся у будинку свого родича в Коломиї, де гостював деякий час. Знаєте, трохи пізніше, коли ми сиділи в центрі Ужгорода з журналістом The New York Times, я зловив себе на думці, що тут все працює, грають вуличні музиканти, триває життя, і подумав: може, я тоді й дійсно помер?».

Ксенія Шокіна, Український кризовий медіа-центр

 

23 вересня 2022р.