"Війна стосується кожного, щоб її швидше закінчити, люди мають згуртуватися". Історія військового 128 бригади Володимира

Понад три роки служить у 128-ій окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді Володимир "Малиш" із Житомирщини. Він виконував бойові завдання у зоні ООС, з початку повномасштабного вторгнення Росії захищав Україну на Запорізькому, Херсонському та Донецькому напрямках. 30 квітня 2023 року Володимир святкує 23 роки. Історію військового, до Дня його народження, розповіли на Facebook-сторінці 128-ї бригади.

Перший контракт для проходження військової служби у ЗСУ Володимир підписав у 19 років. "Весь час у 128 бригаді. Вибрав цю частину, бо сподобалася назва "гірсько-штурмова". І не пожалів. Коли прийшов у підрозділ, тут було багато старших, зрілих чоловіків, котрі почали говорити: "Ти такий молодий! Тобі б ще на цивілці пожити, повчитися, порозважатися…" А я їм: "Відчепіться, я прийшов сюди, бо хочу служити!" Тоді один відповів: "Добре, будеш у нас "Малишом". Так я отримав свій позивний"

До повномасштабного вторгнення Росії Володимир виконував бойові завдання на Донеччині. Пригадує: "То була зовсім інша війна, її не порівняти з теперішньою… ".

Після 24 лютого 2022 року Володимир захищав Україну на Запорізькому, Херсонському та Донецькому напрямках. Каже: "Їх важко порівнювати. На Запоріжжі в перші тижні війни ми мусили відходити, росіяни мали перевагу в техніці й людях у десятки разів".

На шостий день повномасштабної війни військовий отримав перше поранення. Володимир пригадує: "Ми стояли на краю села з двома "бехами" і одним ПТРК. Росіяни пішли на село вісьмома БТР й піхотою, рухалися колоною. Перші два БТРи зайшли в село, по інших я відкрив вогонь із автоматичної гармати. І підбив три БТРи. В росіян почалася паніка, піхота кинулася врізнобіч".

"Але БТРи влучили в одну нашу "беху", і ми мусили змінити позицію, відійти. Там мене дістав інший БТР. Снаряд пробив броню, я отримав вісім осколків, але дивом зумів вибратися з машини. І мене підібрав місцевий чоловік, котрий на своїх "Жигулях" рвонув із села до нашого блокпосту. Звідти мене доставили в шпиталь", — розповів Володимир.

"На Херсонщині було зовсім по-іншому – ми вибивали росіян штурмами. У нас було тоді багато поранених і загиблих – на жаль, це неминуче. Але заповнені ворожими тілами траншеї показали, що їхні втрати набагато більші. Росіяни були озброєні сучасною зброєю – модернізованими АК-12, "Вінторєзами", БМП-3. При подальших відступах вони кидали їх у великій кількості. Я взяв собі трофейний АК-12 і досі воюю з ним", — розповів Володимир.

"У нашій роті під час штурмів і контактних боїв на Херсонщині єдине відділення в роті, яке не мало загиблих, – моє", — каже Володимир.

Читайте також: "Обгорів і довго лікувався, але тепер знову в строю й продовжую бити ворога". Історія військового 128-ї бригади Віктора

Про бої на Бахмутському напрямку Володимир каже так: "Зовсім інші бої – активна оборона, близькі контакти на відстані 20 – 30 метрів у населених пунктах. Це було дуже важко – і фізично, і морально. Росіяни підходили впритул до будинку, де ми влаштували позицію, і намагалися вдертися через вікна. Це були "вагнери", колишні зеки, так зване "м'ясо". Оснащення мінімальне, у декого ще радянські каски з тонкої сталі. Їх було дуже багато, величезна перевага в кількості. Що мене найбільше вразило – повна відсутність інстинкту самозбереження. Стріляєш у них впритул, валиш одного, другого, а третій все одно лізе туди, хоча бачить, що там смерть".

Військовий пригадує: "Я багатьох там скосив зі свого трофейного автомата. Біля Бахмута мене контузило від пострілу танка. Там усе проти нас працювало – ствольна й реактивна артилерія, мінометка, танки, "бехи", гранатомети, снайпери… І жодного контакту із зовнішнім світом. Я тільки один раз зв’язався з рідними через тилову частину – продиктував по рації телефон і попросив переказати, що живий".

З початку війни вдома Володимир був двічі: під час лікування після поранення і в короткій відпустці. "Від останньої поїздки нехороші враження. У багатьох людей зникло відчуття війни, а велика кількість чоловіків призовного віку, котрі відпочивають і розважаються, бісила. Війна стосується кожного, і щоб її швидше закінчити, люди мають згуртуватися докласти спільних зусиль. Байдужість – найгірше, що може бути", — додав військовий.

Про те, що пішов до ЗСУ, Володимир не жаліє. Каже: "У мене другий контракт, але планую залишатися й далі. Маю багато нагород, хоча воюю не заради них. Зараз іду на навчання, пройду спеціальні курси, щоб отримати підвищення"

У Володимира є троє старших братів, двоє із них також воюють. Вдома, на Житомирщині, військового чекають дівчина та мама.