"Україна нині відома у світі — і світ цікавиться нами". Історія подорожей закарпатки Лесі Гичко у Швейцарії

Колишня викладачка Ужгородського Національного університету, дизайнерка, ведуча та мама, це далеко не всі досягнення закарпатки Лесі Гичко, яка зараз подорожує Швейцарією і розповідає про неї. В програмі показано унікальність швейцарської залізниці очима українки. Журналістам Суспільного вдалося поспілкуватися з Лесею Гичко.

Як з’явилася ідея створити програму про подорожі у Швейцарії?

Ідея і власне назва серії випусків "Lesia im Zug unterwegs" ("Леся в поїзді в дорозі") належить керівництву швейцарської фірми "РУБІБагнтехнік", де я працюю дизайнеркою. Бачу в цих людей непідробну зацікавленість нашою культурою, нашим баченням світу. Як і під час роботи над найпершим моїм фотопроєктом для "РУБІ", що мав назву "Перше враження", так і у відеопроєкті основна мета — в показі унікальності швейцарської залізниці очима українки. Україна нині відома у світі — і світ цікавиться нами, нашим баченням, нашими відчуттями. Тож я тільки рада відповісти на такий запит, тим більше — досліджуючи в подорожах таку перфектну річ, як швейцарська залізниця.

Знімати відео допомагає Вам донька. Розкажіть, як вона сприймає ваші переїзди і чи займається ще чимось, крім зйомок?

Катруся з дитинства захоплюється створенням відео. Перший майстер-клас з відеомонтажу для дітей вона пройшла у 8 років. Далі створила канал на Ютубі і потроху тренувалася. Спочатку озвучувала манги (японські комікси), потім взялася знімати наші подорожі. Монтувала кадри пейзажів, накладала музику. 2018 року вона мала нагоду трохи повчитися мистецтва документалістики у "Real Stories Production" на медіафестивалі "Праволюдяність". Під час навчання навіть була головною героїнею соціального ролика "Мовчання покриває насильство". Пробувала свої сили й у міжнародному конкурсі з авторською відеороботою "Зникають люди". Був час, коли допомагала мені у забезпеченні відеоматеріалів для мого авторського творчого проєкту "Естетика настрою". Цей відеопроєкт сприймає, як чудову нагоду набути досвіду у зйомках. Загалом, вона в мене доволі активна дівчинка: займається спортом, навчається в університеті й уже проходить стажування асистенткою.

Раніше ви були викладачкою, тепер стали ведучою. Складно змінити професію?

Сприймаю, це не як зміну, а радше як розширення професійних навичок. За свої двадцять п’ять років трудового стажу, постійно поєднувала роботу викладачки й дизайнерки. Дуже любила читати лекції студентам. То й свої розповіді у відеосерії сприймаю, як лекції. Тільки тепер аудиторія не фізична в університеті, а віртуальна — на Ютубі.

Так сталося, що на початку 2022 року я перейшла працювати на іншу кафедру. Мала багато планів. В УжНУ тоді успішно діяв цікавий україно-норвезький проєкт "Професійна адаптація. Інтеграція в державну систему" для військовослужбовців. Це була дуже хороша ініціатива, яка давала можливості й інструменти започаткувати свій бізнес людям, що пройшли через бойові дії на сході. Моя перша і, як виявилося, остання лекція про креативність мислення для студентів-військовослужбовців (та їх сімей) відбулася ввечері 23 лютого. А на ранок життя для всіх нас змінилося. Тепер свій ресурс і навички викладацької роботи намагаюся вповні застосувати у нашому україно-швейцарському відеопроєкті.

Першим, з ким стала радитися, був професор Федір Федорович Шандор (мій колишній завідувач кафедри). Він унікальна людина, що завжди має силу-силенну планів/ідей (і не тільки у розвитку туризму), вміє підтримати ініціативи, дати цінні поради. Мої університетські колеги-друзі: Галина Шумицька, Василь Путрашик, Віталій Завадяк відгукнулися на пропозицію україно-швейцарської співпраці. Формат відео передбачає багато кропіткої роботи. І я кожному безмежно вдячна за їхню частку роботи й професіоналізм.

Як швейцарці сприймають ситуацію в Україні, чи намагаються допомогти або підтримати вас і нашу державу загалом?

Те, що Швейцарія, попри політичний нейтралітет, вперше за багато років висловила підтримку Україні, – багато про що свідчить. У свій перший день у Цюриху почула від волонтерки: "Ви подивіться, у Цюриху вивісили українські прапори на головних вулицях!". І говорила вона гордістю. Вже згодом я зрозуміла й відчула, що для Швейцарії то справді був важливий і виважений крок. Зрештою, як і майже все, що роблять швейцарці, — вони роблять вдумливо і зважено. Я постійно бачу докази й можу навести багато прикладів швейцарської допомоги й зацікавленості щодо України. Це стосується, як великих подій, що відбуваються у цій державі (наприклад, конференція з відбудови України в Лугано, Всесвітній економічний форум у Давосі (який минулого року навіть лого зафарбував у синьо-жовті кольори) тощо), так і особистих реакцій на українське. Одного разу мені прийшло повідомлення від мого колеги з "РубіБагнтехнік". Він надіслав мені пісню "Червона калина" у виконанні Андрія Хливнюка та Pink Floyd, дописавши: "Я нічого не розумію, але це так прекрасно". У відповідь я надіслала йому версію цього хіта англійською й німецькою мовами і написала історію цієї пісні та чому вона така важлива для українців. Була, є і буде.