Реабілітолог Олесь Лебединський – про себе, Харків, Закарпаття та допомогу пораненим армійцям (ВІДЕО)

– Вітаю, Олесю, давайте з вами знайомитися. 

Вітаю, мене звуть Олесь Лебединський, я фізичний терапевт, приїхав сюди, на Закарпаття, з Харкова. Завдяки нашій лікарці Катерині Зінов’євій я потрапив тут у Центр нейрохірургії та неврології, де працюю з квітня цього року. Офіційно – лише місяць, а до того був як волонтер. 

– Ви втікали від війни…

Ну, може, не тікав, а вивозив свою родину. На зараз ми тут, хоча купа родичів залишаються там і не хочуть з Харкова виїжджати.- Чи підтримуєте ви зв’язок із Харковом, родичами, друзями і про що ваші розмови?

Всі розмови починаються з того, як вони, наскільки гучно, наскільки росіяни б’ють. Так, ми підтримуємо стосунки, кожен день дізнаємось, який їхній стан, чи потрібно їм щось перевезти, передати. Вони кажуть, що у них все добре, навіть самі нам щось передають, хоча ми не розуміємо цього. Ситуація там напружена саме психологічно. Навіть якщо в районі, де наші родичі живуть, немає вибухів, вони ж усе чують, постійна напруга є, бо на вулицю вийдеш – і не знаєш, що буде.

 – А ви відчуваєте, що ваша праця, ваші знання зараз найнеобхідніші саме тут, на Закарпатті?

Відсотків на 60. Бо поранених спершу везуть до найближчого шпиталю, потім направляють до великих (наприклад, у Харків, Дніпро, Київ, Вінницю), а вже звідти, якщо треба, направляють сюди, на Закарпаття, – в Мукачево, Ужгород.

– От давайте поговоримо про вашу спеціалізацію, бо, я так розумію, до великої війни вам не часто зустрічалися військовослужбовці з такими пораненнями чи військовослужбовці, які потребували реабілітації після поранень. Що змінилося після початку великої війни у вашому професійному житті?

Можу сказати, що у Харкові я більше працював не з пацієнтами неврологічного профілю (якщо брати цей профіль, то були лише грижі та пошкодження периферійних нервів). Моя спеціалізація полягала в роботі зі спортсменами, з їхнім відновленням, а також з ортопедичними хворими після операції на артрити, артрози, заміни суглобів тощо. Тут, унейрохірургії, інша спеціалізація, треба більше заглиблюватись у специфіку цих пацієнтів, що з ними можна робити, а що – не можна. Щодо військовослужбовців, то зараз їхня кількість дуже велика і поранених дуже багато. Просто не всі вони потребують постійної реабілітації. Специфіка нашого закладу – поранення спинного мозку, поранення периферійних нервів, контузії, поранення в голову. До кожного пацієнта треба підбирати свій метод реабілітації.

– Вам доводиться залазити знову в літературу, в теорію?

У принципі, ні. До нас багато що вже вигадано. Є така штука, як доцільність того, що ти робиш. Боможна зробити, як краще, так і гірше.

– Розкажіть про команду, в якій ви зараз працюєте.

Реабілітаційна команда тут складається зі студентів, які працюють на посадах асистентів фізичного терапевта чи ерготерапевта, а також із фізичних терапевтів (це я та мій колега старший), логопеда, психолога, двох лікарів фізично-реабілітаційної медицини та інтернів, котрі їм допомагають.

– Можливо, я помиляюся, але мені здається, що в Україні цей напрямок реабілітації не був дуже популярний або дуже поширений. Думаю, що з великою війною увага до цієї професії виросте. Як ви гадаєте?

Я впевнений, що так і буде (ми бачимо це вже зараз). Кваліфікованих кадрів дуже не вистачає. Знаєте, я така людина, що ніколи не буду себе хвалити, казати, що я щось знаю. Але я часто бачу людей, які зовсім нічого не розуміють або розуміють набагато менше, ніж я. Я розумію, що треба навчатися постійно: читати літературу, їздити на семінари, спілкуватися з професіоналами. Наприклад, не так давно я був на семінарі у Києві, де два лікарі організували свій заклад і безкоштовно надають допомогу реабілітаційну військовослужбовцям. У них там по 15-20 людей за день проходить, вони безкоштовно все роблять. Вони і професіонали, і використовують абсолютно сучасну фізіотерапію апаратну, яка коштує дуже дорого. У них прекрасні, феноменальні результати з того, що я побачив. Саме на таких лікарів мені хочеться рівнятися. – З останніх новин, які Україною ширяться, можна виокремити масове відкриття реабілітаційних центрів.

– А ми з вами говоримо про відсутність кваліфікованих кадрів. Хто може стати класним реабілітологом і якими знаннями, вміннями, темпераментом він має володіти?

Мабуть, кожен, хто захоче, може стати реабілітологом. Якщо вчитись, бути наполегливим. Так, є фундамент, відомий усім, – фізіологія, анатомія, біомеханіка. Ти маєш розуміти, як тіло повинно рухатися і як організм пристосовується до пошкоджень і змін. Це фундамент. Якщо ти не знаєш, який м’яз пошкоджений і який нерв, то про що може бути мова? Якщо брати радянську систему, яка, на жаль, у нас панує досі і тільки, може, останні 10 років починає змінюватися (причому це відбувається не на державному рівні, а йде від самих лікарів, які самі їздять навчатися за кордон або навчаються тут від іноземних вчителів), то база такою і є. Щодо темпераменту, то треба бути спокійним і впевненим у тому, що ти робиш. Бо якщо ти не впевнений і в тебе трясуться руки – як ти будеш до цих ран доторкатися? Прямий приклад: всі поранення військовослужбовців – це грубі рубці, шви. Руками до них мало хто лізе, а це треба робити. Всі просто бояться. Якщо брати радянську школу, то руками ніхто не торкається тіла, можуть просканувати на рентгені, МРТ і сказати, що у тебе таке-то захворювання. А це може бути зовсім неправильно. – Напевно, у вас зараз супутньою спеціальністю є і психологія…

Я не бачу, щоб дуже сильно використовував психологічну допомогу. Головне знайти спільну мову з людьми. Хоча мої пацієнти з поранених військовослужбовців постійно щось розповідають, можуть спокійно повернутися туди і усвідомлюють, що це може бути смерть чи сильне поранення. Але якщо ти натискаєш туди, де в них болить, вони це майже не можуть терпіти. Це якийсь феномен, і ми по всім це бачимо.

– Розкажіть про своє життя на Закарпатті. Ви раніше бували тут?

Так, на Закарпатті я був півтори року тому. Ми їздили взимку, подивилися всі краєвиди. А зараз була можливість подивитися зелену пору року, гори, водоспади – це дуже красиво. Я живу неподалік Ужгорода, нас одна родина прихистила, за що ми їм дуже вдячні, вони нам дуже допомогли і допомагають.

– Ви казали, що професійно займаєтеся спортом?

Я раніше займався спортом професійно – армреслінгом, пауерліфтингом. Зараз веж просто тренажерна зала.

– Ви знайшли тут друзів?

Так, це родина, яка нас прихистила, і колеги. З деякими пацієнтами підтримую теплі стосунки, з деякими пацієнтами ще з Харкова навіть тут уже зустрічався.

– Ви плануєте залишатися чи ще не будуєте планів на майбутнє?

Дуже важко сказати. Повернутися дуже сильно хочеться, дуже сильно. Факт у тому, що в тебе був будинок, було життя, а якийсь шизофреник прийшов і сказав, що ти вже тут можеш не жити чи жити за нашими правилами. Тому, якщо ми і будемо кудись переїжджати з Харкова, то це буде наше власне рішення. Виважене. 

– Це те, чого в українця не відібрати, – жага до свободи.

Я впевнений, що у багатьох українців до початку широкомасштабної війни не було такого почуття гідності за свою свободу, за незалежність, за те, що у нас просто є окрема держава, яка має право існувати і з Богом буде існувати далі. 

– Завжди в рамках циклу «Простір без війни» закінчую розмову питанням про перший день після нашої перемоги.

Навіть не знаю що сказати. Просто буду радіти, дякувати Богу. Дай, Боже, щоб всі були живі, щоб було куди повертатися. Я думаю, що усі будуть святкувати. Хоча можна буде і посумувати, згадати тих, хто вже не з нами. Наша задача – чекати, вірити, молитися і працювати.

«Про Захід»