Закарпатська волонтерка Інна Пригара: Харчуватимемо переселенців доти, доки людям це буде потрібно

Втім, у Нижньому Селищі досі працює така соціальна їдальня: двічі на день, хоч би гриміло чи, як кажуть на Закарпатті “циганські діти з неба падали”, тут накривають на стіл для тих, хто має потребу в їжі. Перекроїли під це роботу місцевого ресторану слоу-фуду, єдиного в Україні, де готують виключно із місцевих продуктів. До війни тут влаштовували винні, гастрономічні, музичні вечори. Проводив їх майже завжди людина-символ цієї війни, професор з окопів Федір Шандор.

Власниця закладу, відома сировар Інна Пригара каже, що такою була їхня позиція: дати людям їжу, бо це одна із базових потреб. Цікаво, що тут принципово не вимагали ані довідок ВПО, ані талонів — достатньо просто прийти і сказати, що потребуєш їжі. Так ресторан з особливою філософією перетворився на соціальну їдальню — також із особливою філософією.  

На початку війни Інна з колективом готували для двох сотень людей щодня, зараз в селищі лишилося зо три десятки переселенців, які потребують безкоштовної їжі і приходять до Пригар. Інна наголошує, що працюватимуть як соціальна їдальня доти, доки у людей буде така потреба.

ЇЖА — ЦЕ БАЗОВА ПОТРЕБА ЛЮДЕЙ, ЯКУ Я МОЖУ ЗАДОВОЛЬНИТИ І БУТИ КОРИСНОЮ

- Зараз на Закарпатті не так багато переселенців, як у березні-квітні. І в області вже майже ніхто не годує їх безкоштовно. Чому ти це продовжуєш робити далі?

- Напевно, основна причина в тому, що коли ми почали — іще тоді прийняли рішення, що харчуватимемо людей до того моменту, допоки це буде потрібно. Тобто, поки будуть особи, для яких це буде важливо і вони не зможуть самі харчуватися, ми це робитимемо. Це якась така базова потреба в людей, яку досить легко задовольнити (порівняно із іншими, якщо мова йде про здоров'я, житло) і можна бути корисним. Нам тут на місці далеко від фронту складно  відчувати себе ефективними в глобальному плані війни. Я, наприклад, знаю, що не вмію стріляти, але разом із тим, щось таке базове для інших людей я можу зробити.

- Ми бачили у вас на обіді до 3-х десятків людей, знаю, що були моменти, коли до вас на невелику кухню приходило дві сотні. Як справлялися?  

- Так, зараз людей набагато менше. Коли навесні переселенців було багато, було відчуття, що не справляємося, що наша кухня просто не зможе це усе вмістити і не впорається із такою кількістю їжі. Ми в перші ж дні купили великі 40-літрові каструлі і готували в них каші, супи, ще щось.

Звісно, після того як ми адаптувалися і легко готували для 150 осіб, зараз працювати вже дуже просто. Але все рівно це щоденна робота. І кожен день, незалежно від того, як ти почуваєшся фізично чи морально, ти мусиш на визначену годину зробити обід та вечерю. Тому що до тебе прийдуть люди, які на неї будуть чекати.

ДОПОМАГАЛИ ЖІНКИ ІЗ СЕЛА, КАЗАЛИ, ДАЙТЕ НАМ БАНЯК — НАКРУТИМО ГОЛУБЦІВ

- Скільки разів до вас приходять за їжею?

- На 12 та на 18 годин. Ми на обід видаємо суп, гарнір, обов'язково м'ясо, а ще салат та узвар чи компот. Також — смачна кава. На вечерю готуємо одну основну страву — або з м'ясом, або з чимось молочним, або це овочева запіканка (зараз сезон овочів), салат, також на вечерю десерт обов'язково — ми випікаємо якесь домашнє печиво чи тістечка. Ось у такому режимі працюємо і поки не думаємо зупинятись.

- Коли був наплив людей, ви обійшлися своїми працівниками, чи наймали когось додатково?

- Ми навіть втратили працівників — адже частина нашого персоналу виїхала за кордон і також стали переселенцями. Але ми встояли. Мали багато волонтерів. І серед місцевих жінок, які хотіли допомогти (бувало, що просто приходили в ресторан і казали, мовляв, дайте нам велику каструлю, ми увечері із сусідками накрутимо людям голубців), і з переселенців. Були моменти, коли у нас на кухні, крім мене та кухара, були одночасно іще 10 волонтерів — нарізали, чистили, крутили, ліпили, мили...

МИ НЕ ДІЛИЛИ ЛЮДЕЙ НА КАТЕГОРІЇ

- Ваша фішка — ви не вимагаєте талонів чи списків, довідок ВПО. Це позиція?

- Так, ми харчували усіх. І тих, хто їхав трасою до кордону і зупинявся перепочити, і тих, кого направляли з волонтерських центрів у містах, і тих, кого розселяли по школах та садочках, і тих, хто приїхав до родичів... Ми не ділили людей на категорії.

- Тобто, коли в Ужгороді потрібні були талони на харчування, щоб отримати теплу їжу безкоштовно, то до тебе достатньо було прийти і попросити їсти?

- Так (сміється). Ми так і не спроміглися на те, щоб завести якусь талонну систему, чи щось на кшталт неї. Працювали, виходячи з орієнтовної кількості людей, щоб визначити необхідну для них кількість їжі. Так і готували. Бували такі випадки, що комусь не вистачало основної страви — тоді варили макарони і подавали їх із сиром, бо це швидко і легко можна наситити людей. Але таке рідко траплялося. Ми знали, що в Нижньому Селищі у садочку жило майже 70 осіб, ще у школі 80. От на них і плюс-мінус два десятки осіб із приватного сектору і розраховували.

У НАС ЛИШИЛИСЯ ТІ, ХТО ТУТ НАДОВГО, БО ЇМ НЕМА КУДИ ВЕРТАТИСЯ

- Зараз ті, хто лишилися в Селищі — що це за люди? Чому вони приходять до вас на безкоштовні обіди та вечері: не можуть влаштуватися на роботу? Не мають достатньо грошей на їжу?

- У нас в Селищі зараз залишилися люди із Донецької, Луганської, Харківської областей, ті, кому нема куди повертатися. У них вдома або відбуваються активні бойові дії, або їхній дім вже на окупованій території, або він зруйнований. Вони тут надовго. Частина вже працевлаштувалися — вони знайшли роботу, можуть себе мінімально забезпечити, але ми все рівно не відмовляємо їм. Хтось живе у будинках, де немає кухні. Або не можуть дозволити собі закупити необхідні продукти для повноцінного харчування. Різні ситуації... Ми розуміємо, що безкоштовне харчування — це важлива підтримка, адже якщо людям треба орендувати житло у селі, чи купувати ліки, або ж вони хочуть щось відкласти, щоб в майбутньому купити собі нове житло, вони повинні економити. Ми таким чином допомагаємо їм зекономити на їжі.

- Це допомога для них, а наскільки це затратно для вас? Адже ресторан не заробляє, твій магазин локальної крафтової продукції теж, напевно, не приносить значних прибутків, бо туризм простоює... Залишилася хіба сироварня. Як викручуєтеся? Звідки берете ресурси?

- Ми починали роботу соціальної їдальні в ресторані зі своїх запасів — мали заморожені м'ясо, овочі, фрукти... Потім, коли запаси скінчилися, був час, коли нам приносили продукти люди із села, буквально донедавна один чоловік постійно приносив домашню зелень для салатів. Але, звісно, ці ресурси в якийсь момент закінчуються. Тому нам дуже допомогла гуманітарна допомога партнерів нашого ГО з Європи — ми частину цієї їжі готуємо, а частину відправили далі на північ та схід країни. Її було дуже багато і ми не бачили сенсу складувати й тримати гуманітарку тут, поки, знаєш, міль у ній не заведеться або що. Якщо воно комусь потрібно, хай краще їде.

Тобто, зараз маємо продукти із гуманітарки — це каші, бобові, макарони, олія тощо. Овочі й м'ясо місцеві. Із рештою нам допомагає європейський кооператив Лонго Май, вони дають гроші на оплату комунальних послуг та зарплати працівників. Це їхня особиста ініціатива — щоб підтримати цю соціальну їдальню, їм цікаве таке соціальне явище, де будь-хто може прийти і попросити поїсти. 

ПРАЦЮЮ ІЗ ПСИХОЛОГОМ, АБИ НЕ ВИГОРІТИ Й МАТИ МОРАЛЬНИЙ РЕСУРС

- Як щодо морального ресурсу: що допомагає справлятися морально і не вигоріти?

- Мій особисто досвід був таким, що перші місяці 90% свого часу я волонтерила, решта лишалося на основну роботу та відпочинок. Це було дуже втомлююче і складно психологічно. Люди, які приходили за день в ресторан, розповідали мені десятки своїх історій — про зруйнований дім, про те, що їм болить, я слухала, намагалася заспокоїти, допомогти, а увечері приходила додому і мене накривало. Бувало, що плакала годинами. 

Десь місяць тому я зрозуміла, що вигораю і вже не можу справитися із стресом. Я погано спала, прокидалася втомленою, дратувалася... Прийняла рішення, що пора йти до психотерапевта, і зараз проходжу курс терапії. Основний мій запит — як вибрати час, який я можу посвятити собі особисто, своїй основній роботі і час для допомоги іншим. Бо якщо перестанеш допомагати собі і займатися улюбленою справою, в якийсь момент зрозумієш, що більше не зможеш допомагати іншим. От я зараз намагаюся знайти цей баланс. Щоб зберегти себе і мати змогу допомагати іншим. Бо поки що їм моя допомога потрібна.

Тетяна Когутич, Ужгород – Нижнє Селище.

Фото та відео – Сергій Гудак, Укрінформ