Втрачений Ужгород: як місто ледь не отримало пам’ятник Пушкіну ще у 1937 році

А почнемо з того, чому взагалі виринуло ім’я Пушкіна в такій далекій від Росії Підкарпатській Русі. Після Першої світової війни до Ужгорода приїхало чимало так званих білих емігрантів, утікачів із території Росії. Прибували вони різними шляхами, але в основному – через Прагу. Колишні військовослужбовці, дворяни, духовенство, підприємці сформували тут потужну і доволі впливову громаду, об’єднавшись із місцевими русофілами, котрі вважали, що корінне місцеве населення є за культурою і мовою ближче до Росії, ніж до України. Мовне і культурне протистояння між русофілами та українофілами червоною ниткою пройшло у нас через усю першу половину ХХ століття. Але те, що вплив русофілів був більшим, видно навіть по кількості встановлених ними пам’ятників.

У цій царині у 1920-1930-х роках найбільшою завзятістю відзначалося «Русское культурно-просв?тительное общество имени А. В. Духновича», до якого входило чимало місцевих поважних людей, наприклад, греко-католицький єпископ Петро Гебей, губернатор Антон Бескид, мер Ужгорода і сенатор Едмунд Бачинський, мер Мукачева Петро Петрігалла, політики Андрій Броді, Степан Фенцик та багато інших. Саме Товариство ім. Духновича встановило в Ужгороді пам’ятник Євгену Фенцику (який зберігся донині), Адольфу Добрянському, у Пряшеві – Олександру Духновичу, у Мукачеві – Олександру Митраку. Саме з їхньої ініціативи на початку 1930-х в Ужгороді з’явилася вулиці Л. Толстого (яка відтоді й аж до нинішнього часу не змінювала назви), Достоєвського й ледь не з’явилася вулиця Пушкіна.

Варто зазначити, що Пушкіну у міжвоєнний час все ніяк не щастило в Ужгороді з вулицею. У 1935 році, як писали місцеві газети, на одному зі засідань міської ради депутати-москвофіли запропонували назвати іменем Пушкіна нову вуличку, що з’єднувала Капушанську та Минайську вулиці (можливо, нинішню вулицю Жемайте або Бічну). Ніхто, наче, не був проти, аж тут виступив Василь Ґренджа-Донський, котрий запропонував назвати цю вулицю на честь письменника Чопея. Депутати перезиралися, мовляв, хто такий цей Чопей? Однак Ґренджа-Донський так категорично виступав проти Пушкіна, що головуючий на засіданні Іван Ґаар узагалі зняв це питання з порядку денного.

Але у 1937-му москвофіли до своєї ідеї повернулися, але тепер хотіли назвати іменем Пушкіна не маленьку вуличку, а нову набережну від мосту Масарика у бік Великого Ґалаґова. Набережна на той час була лише у планах, можливо, тому міській владі не складно було задовольнити прохання Товариства ім. Духновича. Однак ані на тогочасних, ані на пізніших картах ця назва за набережною так і не значилася.

У 1937 році на Підкарпатській Русі взагалі з’явилося чимало «пушкінського», зокрема й та меморіальна дошка на фасаді школи у Мукачеві, яку демонтували нещодавно. Все тому, що у 1937-му в емігрантських колах по всій Європі з розмахом відзначали 100-річчя смерті Олександра Пушкіна («відзначали» – не зовсім правильне слово, але тоді чомусь використовували саме таке). Хоча Пушкін помер у січні, вшанування 100-ліття від його смерті продовжувалося в Ужгороді і в березні. Кілька років тому донька першого повоєнного мера Ужгорода, краєзнавця і учасника Товариства ім. Духновича Петра Сови Світлана Петрівна Совіна розповідала «Про Заходу», як 14 березня 1937 року брала участь в одній із тих подій – дитячому спектаклі «Про мертву царівну та сімох богатирів», який організувало Дамське Опікунське товариство. Світлані (Асі Сові) дісталася головна роль царівни. У цьому образі дівчинка так сподобалася художнику Адальберту Ерделі, котрий був присутній на вечорі, що він запропонував Петрові Сові намалювати доньку («Про Захід» писав про історію цієї картини тут – https://prozahid.com/content-32521-html/).

Завершити ж «пушкінський» рік Товариство ім. Духновича вирішило встановленням пам’ятника Пушкіну. Для цього навіть готові були пожертвувати багаторічними своїми планами. Можливо, ви знаєте, що у 1932 році Товариство ім. Духновича звело на тодішній набережній Палацького свій Народний дім   (нині – Православна набережна, 21). Ще тоді керівники товариства декларували бажання у майбутньому встановити у невеличкому парку перед своєю будівлею пам’ятник Олександру Духновичу і навіть отримали на це попередній дозвіл міської влади. Чомусь замість цього пам’ятника протягом наступних років товариство  відкривало інші (можливо, чекали впорядкування території на набережній). А у квітні 1937 року члени товариства раптом заявили, що відмовляються від своїх попередніх планів і віддають заплановане для Духновича місце під погруддя Пушкіна. Грошей на спорудження пам’ятника товариство не мало, тож офіційним листом звернулося до міської управи з проханням взяти на себе ці витрати. Міська влада і тут дала попередню згоду, однак точної дати спорудження не назвала, обіцяла обов’язково зробити це «в майбутньому».

Але наближалася запланована дата (Товариство ім. Духновича хотіло відкрити пам’ятник у дні проведення щорічного Дня руської культури), а крім розробленого інженером Іваном Коржем плану розташування пам’ятника у товариства нічого не було. Нарешті у травні спеціальна комісія затвердила точне місцерозташування майбутнього пам’ятника в основі скверу-трикутника просто навпроти будівлі Народного дому товариства. Тож на Дні руської культури вирішено було урочисто закласти його основу з пам’ятним посланням.

Документ – із фондів Державного архіву Закарпатської області

6 червня 1937 року, у неділю, в Ужгороді тривав другий день Дня руської культури. Товариство ім. Духновича організувало ходу містом з оркестрами, кінцевою точкою якої був Народний дім товариства. Після тривалого очікування (хода дуже розтяглася, довелося чекати, поки всі зберуться), на балкон вийшли поважні гості в особах земського віце-президента Ярослава Мезніка, сенатора Едмунда Бачинського та інших. Потім керівник Товариства ім. Духновича Василь Анталовський підійшов до місця закладки і зачитав зміст грамоти-послання. Далі цю грамоту скрутили, помістили до металічної трубки, яку на місці запаяли і замурували в основу пам’ятника. Поки це тривало, з балкону читали вірші Пушкіна.

Потім Анталовський виголосив промову, виступав мер Ужгорода Ернест Дудаш, котрий пообіцяв, що місто допоможе поставити на цьому місці пам’ятник. Після цього слово надали особливому гостю – «гордості російських письменників у Парижі» Івану Шмельову (був такий емігрантський письменник), який сказав, що на Підкарпатській Русі він потрапив, наче, додому після 14 років еміграції, бо почув російську мову і побачив російські прапори. Після ще кількох промов урочистості завершилися і всі присутні подалися до міського парку (нині – Підзамковий парк), де проходило пригощання та гуляння. А перед Народним домом у новозакладеному парку розклали намети скаути, котрі до пізньої ночі сиділи біля вогнища і разом із чеськими скаутами співали пісні і показували смішні сценки.

Зрозуміло, що у світлі політичних подій наступних років всім було не до пам’ятника Пушкіну. Зміна влади, Друга світова війна, ще одна зміна влади – от і не стало обіцянок, даних у 1937 році. Погруддя Пушкіна встановили в центральній частині міста значно пізніше – через 42 роки, тобто у 1979-му. А забетонована основа під перший варіант, можливо, так десь і лежить під травою на зеленій зоні Православної набережної. Можливо, одного дня хтось знайде її, а в ній – ту замуровану капсулу з посланням про пам’ятник. Як-не-як, а це теж історія міста, яка направду пояснює багато чого із нашого сьогодення.

Документ – із фондів Державного архіву Закарпатської області

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»