Юрій Фатула: «У Першій світовій війні кожен закарпатець має свою родинну історію, свою родинну таємницю»

– Юрію Михайловичу, розкажіть трохи про свій інтерес до дослідження теми Першої світової війни. Все починалося з бажання дізнатися про загибель вашого прадіда? 

– У тому числі. Але взагалі все почалося з цікавості до історії нашого краю. В тому плані, що наша реальна історія недостатньо досліджена і мало відома. Це моя п’ята книга. Спочатку я переклав, упорядкував і доповнив книги 1930-х років чеського письменника Ярослава Достала про Підкарпатську Русь – вийшли сучасні видання «Європейське коріння» і «Підкарпатська Русь». Це про Закарпаття чехословацького періоду. І коли я ознайомився з цією інформацією, зрозумів, що значний пласт нашої історії не піднятий. І далі, коли почав відкривати історію Першої світової війни, зрозумів, що не можу пройти повз тему, де тисячі наших прадідів. Це наша ментальна прогалина. У Першій світовій війні кожен закарпатець має свою родинну історію, свою родинну таємницю. І коли він її відкриє, то збагатиться, зрозуміє глибину і міць свого родинного коріння. Це мотивувало до написання уже трьох власних книг про участь закарпатців у Першій світовій війні.

– Чим дані в новій книзі «Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…» відрізняються від попередніх двох? 

– Це абсолютно нова книга й описує вона бойовий шлях нового військового підрозділу австро-угорської армії. У першій книзі «Полеглих ми так і не поховали…» йшлося про 85 Мараморосько-Угочанський піхотний фронт. Друга «Неси мамці жалість мою…» містила загальні дані по всіх полках, що мобілізували на Закарпатті. А нова книга «Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…» – про 66-й Унґварський піхотний полк австро-угорської армії. 90% інформації, яка викладена тут, з’являється вперше в українській документальній літературі. Я й сам, коли віднайшов ці матеріали, був вражений. Ми маємо знати свою військову історію, знати про своїх прадідів і пишатися ними. Вони у надзвичайно важких, критичних умовах показали себе як мужні чоловіки, достойні воїни. 

– Ви не раз казали журналістам, що шукаєте інформацію про власного прадіда. То чи вдалося щось знайти?

– Так, в цій книзі я вперше опублікував офіційний документ і знайшов свого прадіда. Це Фатула Антал (Томаш), який воював саме в 66-му піхотному полку, і в 1914 році, на першому році війни, зник безвісти. У Державному архіві Закарпатської області я віднайшов картку чехословацького періоду з департаменту соціальної опіки. Цей документ виданий Фатулі Марії, вдові Фатули Антала. Чехословацька Республіка виплачувала їй компенсацію, як удові загиблого солдата. Це перший офіційний документ, де чітко вказано, що він служив саме в 66-му піхотному полку і зник безвісти у 1914 році. Сам документ у нашої родини не зберігся.

– Ваш прадід, очевидно, був не єдиним зниклим безвісти. Чи знаєте, якою тоді була ситуація зі зниклими й чи багатьом вдавалося отримати від держави бодай якусь допомогу?

– Зниклі безвісти – це окрема драматична тема війни, актуальна, на жаль, і зараз. Це велика проблема для родини, тому що сім’я не має виплат, не має статусу. І протягом війни цей вакуум невизначеності тримався. А коли Перша світова війна закінчилася, сотні і сотні жінок пішли в органи місцевої влади з питанням: їх чоловік, син, брат живий чи мертвий та вимагали визначення юридичного статусу – я вдова чи хто? І у таких перших справах, уже через 2 місяці після завершення війни, були прийняті перші судові рішення, згідно з якими, солдати, що не повернулися, були визнані загиблими на війні. Такий документ я знайшов і у нашому закарпатському державному архіві. Там від 31 грудня 1918 року Антал Фатула вважався загиблим на війні саме на підставі такого судового рішення. Відповідно, влада взяла на облік його дружину й видала той документ, про який я сказав раніше. Це явище мало масовий характер. Але для того, щоб людину визнати загиблою, потрібні були вагомі аргументи й документи. Цю судову справу я ще шукаю. Тому що з неї сподіваюся дізнатися конкретно, де і при яких обставинах він зник безвісти. Мені відомо, що у 1944 році під час Другої світової війни, коли угорська армія відступала, берегівський архів вивозили, але потяг потрапив під бомбардування. Тож не виключено, що ті архівні документи втрачені назавжди. Принаймні я ще не зустрів судового рішення за 1918 рік. Але я уже знаю, що прадід зник у 1914 році. А от де – питання відкрите. Бо того року основні сили 66-го полку воювали на Російському фронті, а окремий батальйон воював на Сербському фронті. 

– Про скількох солдат є відомості в книзі? 

– У мартирологу (списку полеглих) представлені 845 загиблих солдатів із нашого краю. Мартиролог складений на основі карток чеського військового державного архіву у Празі. Тут є детальна інформація: прізвище й ім’я, рік народження, військове звання, полк, місце народження, що дуже важливо – так ми знаємо, що цей солдат саме з Закарпаття. Далі дата і місце смерті, обставини загибелі та місце поховання. Усі вони розподілені по районах і по селах Закарпаття. 

– Скільки часу працювали над книгою? 

– Матеріал збирав декілька років. На цю книжку пішло 2 роки безпосередньої роботи над упорядкуванням та опрацюванням інформації і написанням рукопису.

– Чим відзначився 66-й Унґварський піхотний полк? Чим він особливий? 

– За національним складом це наш спільний словацько-угорсько-український військовий підрозділ. Серед особливих сторінок його бойової історії я відзначив би дві. Окремий батальйон 66-их, який до війни дислокувався у Боснії, а далі воював на Сербському та Італійському фронтах, протягом цілого року вів виснажливу гірську позиційну війну з італійцями на одній із найвищих гірських вершин Юлійських Альп, горі Крн (2245 м). Взимку тижнями він був відрізаний від навколишнього світу сніговими лавинами. Не кожен військовий підрозділ під час війни пройшов таке випробування. 

Другий, абсолютно невідомий до виходу книги факт: у 1918 р. цей полк протягом 5 місяців перебував у складі експедиційного корпусу австро-німецьких військ в Україні та базувався в районі Єкатеринослава – нинішнього міста Дніпро. Після підписання Брестського договору у лютому 1918 р. між новоствореною Українською Народною Республікою та країнами Четверного Союзу (Австро-Угорщина, Німеччина, Болгарія, Туреччина) був укладений міжнародний договір. Згідно з ним, німецькі та австро-угорські війська заходили на територію України для допомоги молодій Українській державі, для підтримання порядку і законності. Вони воювали з більшовиками та загонами батька Махна. Махно, до речі, у своїх мемуарах писав про них і називав солдатів «эти отважные мадьярские стрелки». Йдеться про 15-ту Мішкольцьку піхотну дивізію, до складу якої входив 66-й полк. Тому місцеве населення вважало, що це виключно угорці. У польовій газеті 66-го полку є статті про перебування в Україні. Приємно читати з якою повагою, шаною пишуть угорські офіцери з Будапешта, Мішкольца про Україну. При чому ми розуміємо, що це не замовні статті – вони написані 100 років тому. І ми сьогодні вперше їх можемо почитати.

– У книзі чимало фото, є навіть вірші. Чим вони цікаві і чи їх уже десь раніше публікували?

– Так, тут є унікальні фотографії, які вперше з’являються в українській документальній літературі. Основне джерело інформації для цієї книги – це архівні документи й польові газети 66-го Унгварського та 65-го Мункачського піхотних полків. 

Ще одна родзинка цієї книги – вірші офіцерів і солдатів з польової газети 66-их. Їх через 100 років переклав з угорської на українську наш поет, підполковник Збройних Сил України родом із смт Ясіня Володимир Тимчук. Ці вірші представлені в окремому розділі. Тож ми можемо почитати про солдатські думки на війні. Ось, наприклад:

«Братику, друже, прошу обніми ти востаннє мене

І вислухай, хочу попрохати тебе лише про одне:

Як повернешся, то і мій кутик домашній згадай.

Сиріток-діток і жінку мою навісти і втішай. 

Розкажи, що я сильно безмежно усіх їх люблю.

Розкажи, моє серце за них так тремтить від жалю»

– Знаю, що ваші книжки мають особливі назви – уривки закарпатських народних пісень. І це неспроста. Розкажіть, як добирали назву до цієї книги.

– Назва для книги має велике значення – якщо вона впаде в око читачу, то сформує перше враження. Це ментальна тема і вона має мати таку назву, з якої можна зрозуміти всю її глибину і суть. «Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…» – напевно, саме такі думки були у простих солдатів, які опинилися у тій ситуації. Більшість із них були простими селянами, які мали сім’ї, хотіли ростити дітей і господарювати на своїй землі, а життя змусило воювати. Назва першої книги «Полеглих ми так і не поховали…» – це фраза зі щоденника офіцера. Він її написав під час Зимової битви в Карпатах 1915 року. Його підрозділ тримав оборону на одній із гірських вершин. І з 60 людей живими залишилося 15. Вони змушені були відступити. Полеглі побратими залишилися на тій горі лежати назавжди… непохованими і забутими. У відчаї офіцер написав «Полеглих ми так і не поховали…». Тепер, через 100 років, це докір усім нам, що ми полеглих так і не поховали. Не фізично, а ментально – не віддали їм шану, нічого не знали про них і не хотіли знати. А це наші прадіди. І їх не десятки, і  не сотні – їх тисячі. Друга книга за назву має слова з пісні «Неси мамці жалість мою…». Кращої фрази і знайти не можна. Що думає солдат, який знаходиться за сотні кілометрів від свого рідного дому і завтра може загинути ? 

– Як розумієте, що саме ця фраза підходить? Як шукаєте їх?

– Перечитую багато фольклору, шукаю, вибираю декілька фраз. Потім над ними довго думаю, аналізую, раджуся із друзями-однодумцями, яка більше підходить і тоді вже приймаю рішення. Наприклад, іншою назвою до нової книги «Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…» розглядалася «Одні хлопці у шпиталі – другі у землиці». Я довго думав. Але вибір зупинив на першій, бо вона більш оптимістична, тут є ще живі. 

– Чому вважаєте Першу світову важливою для нинішнього читача?

– Перша світова війна – це такий криголам, злам людського світосприйняття. До того часу людство не переживало таких масштабних потрясінь, жертв і страждань. Війни завжди були, люди гинули. На жаль, людство і війна – це певною мірою синоніми. Але Перша світова війна зламала стереотип мислення, від неї почалися наступні божевілля ХХ століття. Тому що Друга світова війна – прямий наслідок Першої. Неправильно вирішені питання післявоєнного устрою привели до виникнення нацизму з одного боку, сталінізму з іншого. За великим рахунком і теперішні драматичні події на Донбасі почалися ще там, на початку ХХ століття.

Розмову записала Ксенія Шокіна

під час акції «Письменник за прилавком» для KISZó-UA