Втрачений Ужгород: залізнична катастрофа біля Ворочова (ФОТО)

Почнемо ми з того, що в роки Першої світової війни залізничні аварії на території нашого краю були не рідкістю. Військова цензура про них замовчувала, тому дослідникам, які зацікавляться цією темою, відкриється, мабуть, вражаюча незнана картина. Про одну з таких аварій, що трапилася у грудні 1915 року біля Сваляви, згадував у 1936 році в журналі «Sv?tozor» та газеті «Русскій Народный Голосъ» журналіст Рудольф Крил. Він писав, що перевантажений озброєнням та патронами вантажний потяг не зміг упоратися з крутим підйомом біля Ганьковиці, і вагони роз’єдналися. Перша половина потяга поїхала далі, а відчеплені вагони покотилися назад і зіштовхнулися неподалік Сваляви з поїздом, у якому на фронт їхали вояки. Було ще дуже рано, тож чоловіки міцно спали. Їх замкнули у вагонах, аби вони не дезертирували, тож коли поїзди зіштовхнулися, не всі змогли самотужки вибратися з вагонів. Ті, що вилізли, розбігалися по полях, на місці ж аварії лишилися лише зранені та мертві. Всього у тій катастрофі втратили життя 28 молодих військовослужбовців, але масштаби аварії військова цензура намагалася приховати, про це було заборонено згадувати у пресі.

Але та аварія, про яку йтиметься далі, була куди серйознішою. Сталася вона 12 квітня 1916 року на відрізку залізниці біля села Ворочо, якраз навпроти «лавки» – мостика через річку Уж. У 1936 році, з нагоди 20-річчя аварії, журналіст Рудольф Крил звернувся до керівника дивізійного шпиталю 12 в Ужгороді, підполковника Йозефа Новака, котрий був одним із перших, хто потрапив на місце аварії у квітні 1916 року. Він бачив страшні наслідки катастрофи на власні очі і зберігав шокуючі фотографії з місця події, тож міг багато розказати про той день.

Йозеф Новак тоді ще був звичайним хірургом. Він розповів, що у роки Першої світової війни гілка залізниці між Ужгородом та Ужком була страшенно перевантажена, потяги в обидва боки рухалися кожні 5 хвилин. Не розрахована на таку активну експлуатацію дорога мала поганий стан, лише у 1915 році на цій лінії трапилися три аварії з кількома загиблими. Того ж дня, 12 квітня 1916 року, була дуже неприємна погода: сніжило, дув пронизливий вітер. Доктора Новака, хірурга резервного шпиталю № 2, розташованого біля залізничного вокзалу Унґвара, терміново викликали і наказали одразу ж сідати до локомотива, котрий вже димів на станції, готовий рушити у бік Перечина, де сталася велика залізнична катастрофа. Коли локомотив під’їхав до місця аварії, доктор Новак побачив жахливу картину: груду вагонів та багатьох поранених військовослужбовців біля них. Мертвих і важкопоранених складали далі, біля шосе. А через поле зі села Ворочо вже бігли на поміч селяни з сокирами та лопатами. Локомотив лежав на боці на коліях, за них нагромадилися вагони. Всередині було багато постраждалих, котрі померли ще до того, як їх витягнули назовні.

Фото – з журналу «Sv?tozor» (1936)

Цей потяг виїхав напередодні ввечері зі Станіслава (нині – Івано-Франківськ), везучи 1280 солдатів, в основному угорців. Більшість із них були воїнами, котрі відслужили на фронті 22 місяці і поверталися до місця дислокації біля Ніредьгази на відпочинок. Яка іронія долі: протримавшись 22 місяці на війні, хтось із них мусив загинути вже у вільній від бойових дій місцевості. Потяг складався з локомотива, службового вагону, в якому їхав надпоручик, що відповідав за потяг, і 30-ти вантажних вагонів. Пізніше комісія дійшла висновку, що трагедія мала одразу кілька причин, що наклалися одна на одну: велика швидкість потягу, поганий стан залізничного полотна, перевантаженість потягу. Коли машиніст і кочегар побачили, що локомотив з’їжджає з колії, встигли вистрибнути, тому отримали незначні поранення. За локомотивом перевернулися кілька наступних вагонів, далі ж вагони почали налітати на попередні і трощилися все більше й більше, буквально розлітаючись по обидва боки колії. Найбільше були розбиті перші 22 вагони потяга.

Хто міг, дістався з потрощених вагонів сам, багатьох дістали побратими. Коли під’їхала перша допомога та лікарі, почали сокирами і пилами розрізати вагони та діставати поранених. За три години вдалося витягнути всіх, після чого на залізниці поспішно почали розбирати завал із вагонів, аби звільнити шлях. Потрощені вагони відтягли на берег річки, там вони лежали ще кілька років, поки люди їх не розібрали. Про катастрофу тоді офіційно не повідомляли, військова цензура заборонила писати про це солдатам у листах додому.

36 мертвих та 144 важкопоранених доправили двома поїздами до Унґвара. Легкопоранених армійців залишили на шосе, тож вони мусили діставатися міста пішки. Усіх поранених привозили до військового резервного шпиталю біля залізничного вокзалу. Найважчих одразу переносили до операційної, поки одного оперували, іншого готували до операції. Поранені лежали одразу на 5-х столах, помічні лікарі (через деякий час на допомогу прийшли і цивільні медики з міста) зашивали тих, кого вже прооперував доктор Новак. Першу операцію він почав робити о 15.00, останню завершив аж об 11.00 наступного дня. За цей час через його руки пройшли всі 144 тяжкопоранені військовослужбовці. Більшість із них мали переламані ребра, руки та ноги, у 23-х були скальповані голови. Лише один із цих важкопоранених згодом помер – то був надпоручик-керівник потягу, котрий їхав у вагоні одразу за локомотивом. Він був молодим угорським адвокатом із Ніредьгази, котрий лише за два дні до того став до служби, отримавши в якості першого завдання з’явитися до Станіслава, забрати там групу військовослужбовців і відвезти їх до Ніредьгази. Надпоручик мав зламані усі ліві ребра, численні перелами рук, пробиті легені та черепну кістку. Він помер через 5 днів після аварії.

Фото – з журналу «Sv?tozor» (1936)

Спільний похорон загиблих під час цієї катастрофи провели 15 квітня 1916 року. Поховали їх одразу за бараками військового шпиталю. 36 воїнів несли дерев’яні хрести, для кожного загиблого викопали окрему могилу в ряд. Того дня, як і в день аварії, було дуже холодно, дощило, тож на поховання прийшло дуже мало мешканців міста. Так про одну з найбільших залізничних аварій в регіоні розповідав журналісту Рудольфу Крилу безпосередній учасник тих подій доктор Йозеф Новак.

Свої спогади залишив про катастрофу і перечинський окружний суддя Елемир Ковашші (Bozga Kov?ssy Elem?r), у 1944 році їх надрукувала газета «K?rp?ti Hirad?». «У перші дні квітня 1916 року під час поїздки з Унґвара до Перечина я побачив з вікна потяга, що на ворочівській каменоломні з однієї з вершин нависає над залізницею великий камінь. Коли приїхав до Перечина, одразу попросив помічного суддю: піди негайно на каменоломню, подивися і повідом, аби небезпечний камінь прибрали. Після того я поїхав у справах до Тур’я Ремети. Наступного ранку повертаюся додому. Щойно приїхав, повідомляють: вранці, о 8.40, між Кам’яницею і Перечином, на відрізку 1083-1085 зійшов з рейок військовий потяг номер 4753. Одразу кажу вдома, що сталася біда і я вирушаю до каменоломні. Свого бухгалтера Шандора Бляшка відправляю наперед велосипедом, а сам рушаю пішки, бо мій кінь якраз узяв прізвисько «покійний».

Жах і якийсь страх опанували мене: Господи, а якщо це той великий камінь упав! Перед Поташнею зустрів я людей. Без питання кажуть: є двоє загиблих. Ох, цей камінь! Йду далі. Знову зустрічаються люди, вони вже говорять про 5-х загиблих. Не наважуюся запитати в людей про причину аварії. Перед моїми очима стоїть камінь, який впав на залізничний шлях. Йду далі. Поруч ідуть робітники, кажуть: десять загиблих. Туман опускається мені на очі, хай буде, що буде, питаю: «Камінь упав перед потягом?». «Ні, шпали були погані», – відповідають».

Суддя Елемир Ковашші відчув тоді велике полегшення, та на місці трагедії зрозумів, що справи куди гірші, ніж він думав, і жертв теж є набагато більше, ніж казали люди. В історії судді не співпадає з попереднім описом подій один момент. Елемир Ковашші писав, що не побачив на місці аварії локомотив. Мовляв, солдати хотіли застрелити машиніста, тож він відчепив локомотив і поїхав у напрямку Ужгорода, рятуючись від пострілів. Натомість в оповіді Рудольфа Крила йшлося про те, що локомотив зійшов з рейок і повалився набік, бачимо його і на фотографіях доктора Новака, зроблених на місці аварії.

Далі Елемир Ковашші описав побачені ним моторошні картини: груди вагонів, деякі – без даху, в інших – підлога залита кров’ю так, наче це скотобійня; між вагонами і під ними – тіла людей, закривавлені уніформи, поламані ноги, розбиті голови, труп без голови. «Всього лише півгодини тому ці молоді і старші угорські солдати були в Перечині, співали, в гарному настрої писали і відправляли рожеві листи своїм нареченим, дружинам, батькам, дітям, що після 21 виснажливого місяця на фронті вони їдуть на відпочинок здорові і неушкоджені. А через кілька хвилин після відправки листа скільки з них закрили очі для вічного сну, скільки благає про допомогу. Один із них жахливо кричить: його руку затисла вісь відлетілого колеса. Чути хрускіт його кісток, але мій бухгалтер вже тут, підставив під вісь якусь колоду і вигрібає землю. Нарешті йому вдалося зробити ямку і вивільнити солдата, рука якого має переломи у трьох місцях», – розповідав у статті перечинський суддя.

Поранені у шпиталі, фото – з журналу «Sv?tozor» (1936)

Серед його спогадів був і образ солдата, який застряг у розбитому вагоні вниз головою. Вагон, у якому він їхав, очевидно, перевернувся зі схилу двічі. Дах тріснув і в тій розщелині застрягла нога солдата. Коли вагон, перевернувся, знову ставши на колеса, солдат повис вниз головою. Суддя поставив біля нього ворочівського хлопчину, наказав йому тримати своїми плечима голову солдата у припіднятому положенні, поки не прийде допомога і ногу солдата не звільнять. Та коли суддя заглянув до цього вагону трохи пізніше, побачив, що хлопчина втік, а солдат уже не кричить і не стогне, а так і висить вниз головою без тями.

Ще одна картина зі спогадів Елемира Ковашші – старшого віку військовослужбовець, котрий тужив, сидячи на коліях, за своєю «піпою» (люлькою). «А щоб його! Я пройшов із нею 18 атак, двічі був поранений, і завжди люлька була зі мною. А тут загубив!», – бідкався чоловік. «Ей, пане, радійте, що ви вціліли. Най камінь поб’є ту «піпу», купите собі іншу!», – спробував утішити його суддя Ковашші. «Легко панові казати, а як диміла ця «піпа», як диміла!», – не міг ніяк втішитися армієць.

До речі, дуже високо у своїх спогадах Елемир Ковашші оцінив рятувальну роботу лікарня Новака, про якого ми згадували вище. Він писав, що лікар не зупинявся ні на хвилину, кожен його рух був чітким, руки – в крові, як у м’ясника, шапка з голови злетіла, але він цього навіть не помітив. «Навіть на фронті я не бачив таких жахливих травм», – зітхав лікар на ходу. На місці трагедії працювали й інші лікарі, що з’їхалися з навколишніх населених пунктів. Приїхав із Ворочова і священник Сіон Сільвай, котрий причащав важкопоранених. Зі здивуванням суддя Ковашші побачив у натовпі людей і свою дружину. «Коли наша дитина поріже палець, вона близька до втрати свідомості. А тут спокійно перев’язує пораненого. Той кричить, хоча рана його не є серйозною. «Не йойкай, друже, у багатьох тут справи набагато гірші за твої», – сказав суддя і почав допомагати дружині з перев’язкою. А тоді побачив, як недалеко живий солдат витягає з кишені мертвого гаманець. Але не для того, аби пограбувати, а для того, щоб передати гроші і речі загиблого його родині.

Поховання загиблих у аварії, фото – з журналу «Sv?tozor» (1936)

Ось така страшна трагедія трапилася зовсім недалеко від Ужгорода навесні 1916 року. Скільки у ній загинуло людей, до слова, так до кінця і не зрозуміло, адже окружний суддя Елемир Ковашші писав про 52 померлих і 120 важкопоранених, тоді як у статті Рудольфа Крила йшлося про 36 померлих та 144 поранених. Усі загиблі були поховані на військовому цвинтарі біля залізничної станції. Можна собі лише уявити розпач рідних, котрі отримали спершу листи з повідомленням, що солдати живі-здорові їдуть з фронту на відпочинок, а потім – повідомлення про їхню загибель. Можливо, чимало рідних цих нещасних солдат через військову цензуру так ніколи й не дізналися, за яких обставин вони загинули. Не лишилося нині сліду й від їхніх поховань. Великий військовий цвинтар часів Першої світової війни був зруйнований у радянські роки, нині на його місці стоять гаражі, допоміжні будівлі залізниці та житлові будинки.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»