Коли зникає дерев’яна церква. Що розповість проєкт “Втрачені церкви Закарпаття”

Фото: Олена Крушинська, 2008 Середнє Водяне. «Горішня» церква Святого Миколая XV–XVIII ст.

Перший матеріал із серії – про те, чому нищення давніх церков означає й нищення історичних ландшафтів.

Образ Закарпаття як мальовничого краю, що береже свої традиції, давно і глибоко романтизований: кожен мріє потрапити туди, де «гори, смереки та гуцули» (дарма, що до Гуцульщини належить лише південно-східний кінчик області). Значною мірою цей романтичний погляд виправданий – тут і справді живе закарпатський колорит, є свої звичаї та цілий оберемок говірок. 

Із карпатських лісів століттями виростали рукотворні дива – зрублені з дерева церкви, каплиці та дзвіниці. Власне, цілі Українські Карпати ще сто, та навіть п’ятдесят років тому виглядали як один великий заповідник народного дерев’яного будівництва. Закарпаття ж було осередком найбільшого розмаїття стилів і форм дерев’яних церков – а все тому, що цей край став місцем зустрічі західної та східної гілок християнства. Він століттями входив окраїною в чужі центральноєвропейські державні утворення, але зберіг своє унікальне обличчя. Закарпатське церковне будівництво наочно засвідчує збережену у плині історії приналежність до українського мистецтва – як і відбиває взаємовпливи з художнім світом сусідніх народів. Кожна з етнічних груп Закарпаття витворила власний стиль дерев’яної церкви.

Не так давно закарпатські схили й долини вкривали розсипи хаток під високими стріхами, а церква – найчастіше дерев’яна – була візуальною домінантою кожного села. За останні пів століття ці рукотворні ландшафти змінилися до невпізнання. Не дивно, що зникли старі зрубні хати, і тепер традиційну закарпатську «хижу» з відкритою галереєю на стовпчиках не відшукаєш і в забутому богом селі. Зароблені «на чехах» гроші закарпатці негайно вкладають у нові хати-палаци. А от церкви мали б підноситися над тим мінливим морем забудови, немов острівці поза часом, не даючи історичним ландшафтам згинути без сліду. Та чи встоять вони?

Фото: Михайло Сирохман, 1992

Церква у селі Нересниця, 1813, зразок «потиської готики». Згоріла 22 березня 2003 року

Дотепер на Закарпатті збереглося близько 100 дерев’яних церков, з них десь 60 – стародавні, крім того – дзвіниці й каплиці. Здавалося б, немало, але втратили ми не менше. Протягом ХХ і ХХІ століття зникли 101 дерев’яна церква, 29 дерев’яних дзвіниць і 26 мурованих храмів – це 156 об’єктів церковної архітектури, втрачених назавжди. Та найсумніше, що цей процес аж ніяк не припинився – він триває і навіть набирає обертів. 

У 2003 році дощенту згоріла церква Святого Архистратига Михаїла в селі Нересниця – вона зайнялася від непогашених свічок. Це був останній дерев’яний «готичний» храм у долині Тересви, притоки Тиси. «Готичними» умовно називають архаїчні дерев’яні храми з височезними шпилями. Колись вони стояли чи не в кожному селі над Тисою та її допливами, звідси й назва – «потиська готика». Її закарпатська версія близька до румунської, та все ж має свої неповторні особливості. На нашому березі Тиси, на Хустщині й Тячівщині, такі храми будувалися від XVII аж до початку ХІХ ст.

До таких «молодших» належала церква в Нересниці, споруджена 1813 року. Вона стояла на давньому цвинтарі з кам’яними хрестами. Найпишніше було оздоблено вхід: ґанок утворювали граційні фігурні стовпчики, одвірки вкривало різьблення. Пам’ятка чарувала пропорціями і чудовим розташуванням – на високому схилі, на тлі величного краєвиду. Їй майже без втрат вдалося пережити радянський період: у церкві влаштували етнографічний музей, а в 1960-х її реставрували і навіть відновили шпиль, що на той час був втрачений. 1991 року храм повернули місцевій греко-католицькій громаді. Дванадцять років потому церква згоріла. І хоч наближену копію церкви встановили в Ужгороді на старому цвинтарі, це не поверне історичного ландшафту долині Тересви. 

Декілька «готичних» церков ще збереглися і все ще стримлять своїми чудернацькими шпилями в небо. Такі храми є на Тячівщині та на Хустщині – але станом на тепер вони не в безпеці, навіть якщо говорити виключно про загрозу вогню. Пожежними сигналізаціями та системами автоматичного пожежогасіння в українських селах і містечках можуть похизуватися хіба що заможні оселі та торгові центри. З усіх дерев’яних церков Українських Карпат такої честі удостоїлися лише ті вісім, що у 2013-му потрапили до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, з них дві – закарпатські, в Ужку та Ясінях. Одну з тих восьми обраниць, у Маткові, що в горах на півдні Львівщини, система автоматичного пожежогасіння врятувала від займання. Чи може ОТГ знайти 10–15 тисяч гривень, щоб убезпечити унікальну пам’ятку, для якої пожежа – це миттєва загибель, особливо якщо ця пам’ятка стоїть у віддаленому селі, куди пожежникам ще треба якось доїхати?

 

Фото: проєкт “Втрачені церкви Закарпаття”

Бойківська церква в селі Перехресний, 1755. Фото, зроблене незадовго до її розібрання в 1960-х роках

Питання риторичне, і далі таких питань більшатиме. Бо пам’яткові церкви розбирають і просто так, тому що старі, негарні й непотрібні. Так зробили у Перехресному на Воловеччині на початку 1960-х, і навіть не з метою вислужитися по партійній лінії (а таких випадків теж було досить). Місцеві селяни бездумно розібрали шедевр дерев’яної архітектури – на це вистачило кількох годин. Краще дерево пішло комусь на стайню, решту спалили. Так село Перехресний позбулося своєї найбільшої цінності, а у Воловецькому районі не стало останньої церкви бойківського стилю. На Закарпатті церкви цього стилю побутують у верхоріччі Ужа, по сусідству з галицькою Бойківщиною, що починається за перевалом. 

Бойківські храми мають три пірамідальні ступінчасті верхи, центральний – вищий; зазвичай вони симетричні, але на Закарпатті у XVIII ст. західний верх таких церков часто трансформувався у невисоку вежу, як-от у церкви в Перехресному, збудованої близько 1755 року. Ця споруда гармонійних пропорцій, суцільно вкрита ґонтом, у першій половині ХХ ст. надихала шанувальників архітектури: її зображення збереглося у працях українського дослідника Володимира Січинського та чеха Їржі Крала, на кількох світлинах невідомих авторів, на малюнках чеських художників Франти Арона та Йозефа Ржержіхи. А от самих селян краса, створена руками їхніх прадідів, не зачепила. 

Цю ситуацію можна списати на радянські часи (хоча відомостей про виразну антирелігійну ініціативу в Перехресному немає), але цього не вдасться зробити з історією церкви в Домашині на сусідній Великоберезнянщині. Там селяни кілька років домагалися вилучення дерев’яної церкви, збудованої 1907 року в дусі давніх традицій, з реєстру пам’яток місцевого значення. Хоч успіху вони не досягли, життєвий досвід підказав їм, що можна на це не зважати. 2001 року до підніжжя церковного пагорба завезли цеглу з розібраного корівника. За кілька років навколо дерев’яної церкви збудували нову, муровану. 2011 року новобудову освятили, а дерев’яну пам’ятку всередині неї розібрали й винесли геть. Відповідальності за це ніхто, звичайно, не поніс.

Фото: Карел Куча, 2006

Бойківська церква XVIII ст. у селі Вишка, оббита бляхою

Ще одна великоберезнянська церква – в селі Ужок – потрапила у список ЮНЕСКО. Утім це не завадило місцевій громаді обшити її інтер’єр пластиком. У сусідній Кострині монахи забудували на свій розсуд охоронну зону пам’ятки національного значення. Церкви в бічних долинах Ужа роками стоять, суцільно оббиті бляхою, що прирікає дерев’яну споруду на запрівання і руйнацію. Ще гостріша ситуація на Воловеччині: такого карнавалу різнокольорової бляхи і пластику на дерев’яних церквах не зустрінеш деінде.

На Рахівщині,окрім дерев’яної «готики», розвинувся локальний стиль, з легкої руки чеських дослідників міжвоєнного періоду названий «середньогуцульським». Це видовжені прямокутні або з невеликими бічними прирощеннями споруди з вежею на західному фасаді – по суті, базиліки, тільки втілені в дереві. Вишуканим зразком цього стилю була невелика церква у Водиці, збудована 1803 року. Улітку 1992-го довкола неї вибудували безлику муровану церкву, а дерев’яну розібрали. Як і в усіх інших випадках зі знищеними церквами Рахівщини, не допомогли ані звернення до голови сільради, ані статті про необхідність збереження церкви в обласній пресі, ані перемовини зі священником. У Водиці священник сам був ініціатором новобудови. Він обіцяв зберегти дерев’яну пам’ятку, але то були лише слова.

Фото: Михайло Сирохман, 1990

Церква «середньогуцульського стилю» у селі Водиця, 1803. Улітку 1992-го була оббудована зовні новою мурованою церквою й розібрана

Ще одна церква середньогуцульського стилю зазнала жахливого спотворення. Храм у Стебному позбавили вежі, а на даху, де замість ґонту тепер сяйлива синя бляха із золотими вставками, почепили такого ж штибу главки-«цибулини». Хоча фізично церква ще стоїть, її також уже можна вважати втраченою.

Разом із кожною втратою пам’ятки безповоротно змінюється частина олюдненого світу, позначеного творчістю і працею людини. Саме це сталося в селах, де були зруйновані чи спотворені дерев’яні церкви, дзвіниці, муровані храми. Інакше, як деградацією історичного ландшафту, це не назвеш. Ми маємо зняти рожеві окуляри, оповиті флером «романтичного Закарпаття», усвідомити цей процес і принаймні спробувати його зупинити. Поки ще є що зупиняти.

Фото: Роман Рибчук, 2016

Церква «середньогуцульського стилю» у селі Стебний на фінальній стадії спотворення

Олена Крушинська, дослідниця культурної спадщини, авторка сайту "Дерев’яні храми України"

Михайло Сирохман, дослідник дерев’яної церковної архітектури Закарпаття, викладач Закарпатської академії мистецтв

lb.ua

 

10 серпня 2021р.