Катерина Туз: художниця, яка оживляє стіни мистецтвом (ФОТО)

На момент запису інтерв‘ю художниця працювала над розписом університету: на стінах колишнього ЗакДУ намалювала УжНУ, – пише Varosh.

– Катю, ми зустрілися з тобою в Das Haus. І це дуже символічно, бо саме ця локація розділила твоє життя на «до» та «після».

 – Das Haus був для мене першим. З нього все і почалося. Тому це місце для мене –любов. Саме тут мені і дали поштовх до творчості, бо Міко взяв мене на роботу не знаючи, що я вмію малювати по стінах. Він просто побачив мої картини і сказав: «Приходь».

– Як відбулося це ваше знайомство?

– З’явився пост у Фейсбуці про те, що Міко шукає людину, яка б розмалювала йому стіну у новому закладі, до відкриття якого він тоді готувався. І мені почали скидати  друзі  посилання на цей пост. Я надіслала йому портфоліо і він мене запросив, при цьому дав мені цілковиту свободу для творчості. Він взагалі перший в нашому місті, мені здається, хто придумав малювати таке. І з його легкої руки пішло-поїхало. З тих пір пройшло вже, думаю, три роки. І я далі малюю на стінах.

– Зараз ти займаєшся виключно малюванням, цим і заробляєш собі на життя. Але, можливо, колись ти працювала на якійсь більш класичній роботі?

– До декрету я працювала дизайнером інтер’єрів. В Києві, Москві, потім повернулася додому і продовжувала займатися саме дизайном аж до народження доньки. Думала повернутися до цього після декрету, але фірма, в якій я працювала, закрилася і я почала шукати, чим мені зайнятися. І тут мені підвернулося перше замовлення. Чесно, мені дуже пощастило.

 – І до інтер’єрів повертатися ти вже не схотіла.

– Ні, не хочу більше цим займатися. Бо це комп’ютерна робота, а пензликом малювати набагато живіше. Я за живу творчість. А це були “накльопані” роботи, бо всі замовники хочуть приблизно одного і того самого. «Скандинавський стиль» мені вже поперек горла сидить. (ред. – посміхається) А зараз приходжу на об’єкт і натхнення зашкалює від думок, що я можу тут зробити.

– В тебе художня освіта? Де ти вчилася?

– За освітою я економіст. Я проходила курси в Києві з дизайну. Після школи дуже просила батьків, щоб відпустили мене навчатися в академію у Львів. Але підлітком в мене характер був таким, що вони дуже боялися, як я буду себе поводити без нагляду. І загалом були праві. Я не знаю куди б мене занесло, якби я таки поїхала з дому в тому віці.

В мене тато військовий-афганець, мама педагог. І в них вийшла творча дитина, яка у 18 почала набивати собі тату. Зараз їх у мене дев’ять. Звісно, що це було без дозволу. Брехала їм, що все змиється. Потім пройшов рік і нічого не змилося. Зате зараз я виводжу частину своїх тату, бо вони мені більше не подобаються. Та й тепер в мене в самої донька і, якщо чесно, не хочу, щоб в цьому вона мене наслідувала. Це дорого, боляче і довго.

Тому десь це і добре, що я вчилася на економічному. Це навчило мене підстроюватися під ситуацію та людей. Економістом я навряд стану, але школа життя в мене була чудова.

– А тоді ти малювала?

– Так, це зі мною ще зі школи. Займалася портретами на замовлення. Олівцем спочатку. Зараз олівець я вже в руки не брала дуже давно. Потім я першу роботу маслом написала в класі дев’ятому-десятому. І пішло-поїхало…

– Сама вчилася чи з якимось педагогом?

 – Мене вчив Саша Осіпчук. Його вже немає серед нас. Це був чоловік моєї вчительки з музики. Вони вдвох і змусили мене вчитися. Пам’ятаю, він сказав, що в мене є хист, але багато чого я неправильно роблю: світлотіні, кольори. Навіть, банально, якщо в тебе тепле світло, то має бути холодна тінь. І навпаки. І от усім цим деталям, щоб була об’ємна робота, він мене навчив. При цьому не змушував малювати скульптури, будинки і таке інше. Була звісно, одна ситуація: він сказав мені намалювати скульптуру і сам теж малював її і курив. А я намалювала, як він курить і малює скульптуру. Тоді він зрозумів, що академічного художника з мене не буде.

– Це добре, мабуть. Бо в усьому потоці теорії тебе могли спинити в пориві.

– Я боюся завжди того, що академічні малюнки, вони заважають внутрішньому хотінню щось робити, творити. Навчаючи як правильно, стримують у бажанні змішувати стилі і експериментувати. Якщо малюєш дуже ніжну гілочку орхідеї, то ніхто не додумається  поверх неї флакончиком намалювати якесь грубе графіті. А я дуже люблю такі поєднання. Мені прикро, коли людей стримують у творчості.

– А є хтось, ким ти надихаєшся, на кого рівняєшся?

– Звісно, і дуже багато. От з сучасних є дуже крутий Фабіано Мілані. Він малює фотореалізм і мені до нього ще далеко. Я надихнулась його роботами, коли малювала серію для Меделіну в Боздоші. А зі “стареньких” захоплююся Моне. Він працював з важкими мазками, але так поєднував кольори, що просто дивишся і в мурахи по шкірі. Обожнюю.

А от сучасне мистецтво я не дуже люблю. Його часто не розумію. Типу, якщо намальований квадрат і трикутник і підписано: “Квадрат і трикутник”. Ну, колись вже хтось таке робив, хіба ні? Сучасні майстри дуже ліниві. Вони продають за шалені гроші те, що вони роблять за годину. Я вважаю, це несправедливо. Якщо, припустимо, на портрет я витрачаю три дні, то і ціни я не буду просити якісь космічні. Я не розумію мистецтво, і як воно оцінюється. І це мене сильно бісить. Не розумію за що такі суми і чого.

– Можливо це ти себе трохи недооцінюєш?

 – Навряд. Це така саме робота, як у всіх. Просто хтось вміє шити, хтось займається ще чимось, що вміє. І ціни повинні бути адекватними до зробленої роботи.

– А як взагалі проходить твій робочий процес?

– Малюю ескіз або готую референси, щоб зрозуміти, що може сподобатись замовнику. Сама робота, розпис стіни, займає приблизно 3-4 дні. Але я так захоплююся, що можу годинами малювати без зупинки. Я можу не їсти не пити годин п’ять, просто стояти біля стіни. Малюю обома руками. Коли одна втомлюється, малюю іншою. І потім лише думаю: як я не помітила, що час пролетів. А воно, насправді, з музичкою дуже класно йде.

 Зараз замовники вже переважно самі мене знаходять. Не вмію продавати себе, рекламуватися. Трохи соромлюсь описувати себе як муральщика, портретиста. Спрацьовує сарафанне радіо. От намалювала я для “Годинки” роботу (У них же серія закладів: “Бітанга”, “Годинка”, “Клепач”, “Дятел”), а потім там про мене сказали замовнику з Перечина. І ось я вже туди поїхала малювати. Той ще комусь сказав і так воно і працює. Я вдома не сиджу, слава Богу.

– А що в тебе на фоні під час роботи. Під що ти працюєш: музика, серіали?

– Якщо малюю щось веселеньке, вмикаю щось типу інді-поп. А якщо мені не йде робота, потрібен поштовх, то деколи потрібно прямо загнати себе в якусь депресію. Тоді слухаю груснячок, вмикаю сумні пісні, надихаюся спогадами. Не завжди працюється у хорошому настрої.

– Маєш місце сили на Закарпатті, куди любиш прийти чи приїхати, де любиш посидіти?

– Я люблю Полонину Руну. Це для мене душевне місце. Ми їздили туди з друзями. Люблю гори, вони надихають.

– Якби ти зараз могла обрати будь-яку будівлю в Ужгороді, чи може й кафе, і щось в ньому змінити, можливо навіть реставрувати, де б “приклалася”? І що б це було?

– 16-поверхівка. Я б зробила її яскравою, мотивуючою  і українською. Можливо, як на новій футбольній формі намалювала б карту України з Кримом. Щось таке, наше. Це великий простір, там є де розвернутися. Я вже давно думала над цим. Але там просто якісь реклами пхають. Нащо?

– А якою реалізованою роботою в нашому місті особливо пишаєшся?

 – Моя велика любов – Soccer-org.  Там зображений Мессі, як він в дитинстві мріяв стати самим собою. В цій роботі багато дрібних деталей, тканина футболки вийшла дуже реалістичною. Цю стіну я малювала десь тиждень по 5 годин щодня.

 – В тебе вже у самої є дочка. Помічаєш в ній талант? Можливо, якось його стимулюєш, розвиваєш?

 – Їй чотири  з половиною рочки. Вона поки що все за мною повторює. Я ще не розібралась чи є в неї талант, чи вона просто… Я просто трохи не так думаю про талант. Якщо тобі подобається, то ти робиш, розвиваєшся в тому. І справа тут більше в досвіді. 90% це досвід і тільки 10% – талант від природи. А вона бачить як я це роблю і в неї теж виходить. Чи це талант, не знаю. Якби я була столяром, вона б теж була класним столяром, думаю. Вона гарно малює на свій вік. Наприклад, вушними паличками намалювати на дереві калину. Це гарно, але цьому просто дитину треба навчити.

 – Але в тебе ж вдома ніхто не малював…

– Ні… І де був цей перший момент я без поняття. Я ще зі школи малювала однокласників своїх не ходячи на малювання нікуди. Зараз я жартую, що просто дуже лінива, тому вибрала собі хобі за пофесію.

Аліса Лавра, спеціально для Varosh