Втрачений Ужгород: перший публічний басейн міста

Відсутність місць для купання в літню спеку, здається, була для нашого міста актуальною завжди. Роками міська влада намагалася вирішити цю проблему, облаштовуючи на Ужі тимчасові огороджені купальні, однак ці конструкції були недовговічними, зазвичай ламаючись під час першої ж повені. Роками в місті говорилося про те, що треба звести нарешті для відпочинку городян та занять спортом повноцінний басейн. Але про перші конкретні плани заговорили лише у 1935 році, коли тодішній заступник мера Адольф Маркл розповів місцевим газетам, що є ідея побудувати басейн на місці міського квітника і оранжереї в парку, а працювати над проєктом буде інженер Вальц.

Та минуло два роки, а будівництво так і не розпочалося. Газета «Kárpáti Magyar Hírlap» у травні 1937-го з цього приводу жартувала, що міське керівництво об’їздило вже всю Європу, вивчаючи роботу наймодерніших басейнів, але результату від цього люди не бачать. Тож тогорічне літо мешканці Ужгорода (як писали в газетах) знову проводили на пляжах за межами міста: на Ужі в Невицькому, на Латориці в Чопі та на Тисі у Бадалові.

Насправді ж протягом усього цього часу робота з проєктування об’єкту проводилася, нехай і не так швидко, як того хотілося ужгородцям. Після критики у пресі питання підняли на засіданні міської ради – тоді й стало відомо, що вже є готовий проєкт і приблизний кошторис робіт. Мабуть, саме сума в 600 тисяч чеських крон стояла певний час на заваді початку будівництва – місто їх просто не мало, тому могло розраховувати або на допомогу міністерства, або на кредит. На додаток до цього містові було потрібно ще 100 тисяч крон, аби перенести кудись міський сад і квітник. Врешті після довгих суперечок на засіданні міської ради депутати вирішили оголосити тендер, запросивши взяти у ньому участь найперше місцевих підрядників.

У липні 1937-го тодішній мер міста Ернест Дудаш, відпочиваючи у Татрах, повідомив одному журналісту, що початок будівництва басейну в Ужгороді запланований на перші дні серпня. Місцеві видання цю новину підхопили, але не дуже в неї повірили, бо знали, що не вирішена була головна проблема: звідки брати воду? Ідея використати для наповнення басейну теплу воду з сусідньої електростанції була на той час під загрозою, оскільки її визнали непридатною для купання. Але газетярі виявилися неправі: роботи у серпні таки стартували. Тоді ж тема басейну «вискочила» у пресі знову, цього разу – через звернення керівників ортодоксальної єврейської громади до магістрату з проханням побудувати для ужгородських євреїв окремий басейн, оскільки вони не зможуть відвідувати запланований публічний разом з представниками інших віросповідань. Питання це розглядали на засіданні міської ради, думаючи, як зробити басейн таким, щоб купатися там було зручно усім городянам.

А тим часом місто отримало 750 тисяч крон позики від Земського банку і підрядник зміг приступити до підготовчих робіт, обіцяючи ще восени 1937-го спорудити біля малого гідрологічного поста на Ужі чашу великого басейну. Воду для його наповнення вирішено було брати з джерела у парку. Однак не встигли підрядники стати до роботи, як від керівництва залізниці надійшла вимога зупинити будівництво, оскільки роботи проходили неподалік залізничної колії і не були узгоджені зі залізничниками (нагадаємо, що в ті часи колія на Ужок проходила залізничним мостом, на місці якого нині стоїть транспортний, і частково – сучасною вулицею Шумною). Переговори затягнули час, тож за осінь 1937-го будівельники встигли виконати лише певні бетонні підготовчі роботи. Продовжити обіцяли у березні 1938-го, а коли настала весна, виявилося, що проєкт трохи змінили, остаточно зупинившись на тому, що будівля відпочинкового комплексу має бути двоповерховою, з кабінками для роздягання на першому поверсі та клубним приміщенням і готелем – на другому. Новий проєкт збільшив загальний кошторис до 1 мільйона Кч. Тісно пов’язаний із будівництвом басейнового комплексу був і проєкт ремонту сусідньої вулиці Підградської, звідки мали вивозити землю для підвищення і укріплення берегу навколо басейну.       

Далі справа пішла дуже швидко. Роботи розпочалися в кінці березня, а вже у травні містяни зі здивуванням виявляли, що там, де колись були квітники та оранжереї, за якими доглядав міський садівник, «виросла» велика будівля, біля якої знаходився величезний басейн.  Керував роботами місцевий архітектор Шандор Ковош, про якого «Втрачений Ужгород» уже якось розповідав.

Архітектор Шандор Ковош на будівництві басейну, фото – з архіву родини

На першому поверсі будівлі облаштували, крім зручних роздягалень, ще й невеличкий ресторан із кав’ярнею, яка виходила до тінистого міського парку – таким чином містяни могли поєднати прийом сонячних ванн із прогулянкою в тіні паркових дерев. Воду у басейн набирали насосом зі спеціально зведеного бетонного колодязя у парку, очищали її та підігрівали. Аби набрати повний басейн води, системі потрібно було 9 годин, а оскільки працювала вона безперервно, вода в чаші повністю оновлювалася за ті ж 9 годин. Усе це було готове, нагадаємо, вже через два місяці під початку робіт, працівникам залишалося зовсім небагато для повного завершення, зокрема викопати і облаштувати дитячий басейн.

Загалом підряднику знадобилося 4 місяці для повного завершення об’єкту. Його урочисте відкриття запланували на неділю, 10 липня 1938 року. Цікаво, що за кілька днів до того мешканці Ужгорода знемагали від спеки у +36°С, а ближче до дня відкриття погода зіпсувалася і було так холодно, що газети жартували: якщо так піде далі, разом із церемонією відкриття можна одразу провести і церемонію закриття басейну. Тим не менше, об’єкт був такий цікавий для містян, що 10 липня на урочистостях, які провели у холі будівлі, зібралося дуже багато людей. Першим промову виголосив мер Дудаш, далі виступили керівники місцевих спортивних товариств, котрі говорили про прекрасні можливості для розвитку водних видів спорту. Після цього перші гості отримали змогу поглянути на новий красивий об’єкт. Газета «Kárpáti Magyar Hírlap» писала, що гігієнічні норми там витримані дуже добре. Перш ніж потрапити до зони з басейнами, треба пройти через душ, а до самих чаш басейну ніхто не зможе увійти з брудними ногами, бо навколо них облаштоване заглиблення, в якому постійно тече вода, тож підійти до чаші можна, лише помивши ноги. 6-8 металевих драбин дозволяють зручно зайти до чи вийти з басейну у будь-якому місці.

І хоча погода того дня не сприяла купанню (було холодно і йшов дощ), кілька відчайдухів не змогли втриматися, аби не перевірити басейн на зручність. Так, мабуть, мер і всі ті, хто працював над тим, щоб здати об’єкт якнайшвидше, були трохи розчаровані тим, як минуло відкриття. Та втішало їх те, що всі навколо казали: дощ є чудовою прикметою, яка означає, що басейн працюватиме ще багато-багато років.  

З тих пір протягом цілого літа відпочинкова зона на березі Ужа щороку чекала гостей. Не можна сказати, що купання у новому басейні було доступним для усіх містян. У газетах час від часу писали, що не кожна сім’я може собі дозволити заплатити 10-20 крон за день розваг у цьому місці. Що бідні люди стоять під парканом і лише дивляться з цікавістю на те, як веселяться гості басейну, як грає у них грамофон, як вони засмагають, їдять у буфеті, розважаються у воді. Дивляться – а тоді йдуть, як і раніше, шукати на Ужі підходяще місце, аби скупатися. Цікаво, що на території комплексу не можна було фотографувати – це виняткове право отримував один фотограф, який вигравав щорічний міський конкурс, і лише він міг фотографувати гостей, продаючи їм потім готові світлини.

Саме з відкриття міського басейну почався в місті і розвиток пляжної моди. Газети зарясніли рекламою пляжного одягу, взуття та різноманітних аксесуарів на кшталт надувних рятувальних кіл для дітей. А журнал «Паризька мода» рекламував себе у місцевій пресі історією про те, як одна бідна дівчина прийшла на пляж у наймодніших і найкрасивіших шортах, там на неї одразу звернув увагу іноземний набоб, познайомився і невдовзі одружився з нею. А як виглядають ці диво-шорти можна, мовляв, побачити у свіжому журналі «Паризької моди».

Реклама пляжного взуття від концерну «Ba?a»

Із кожним роком басейн у літню спеку ставав усе популярнішим. У 1939-му, незважаючи на скарги людей про надмір хлорки у воді (газети писали, що у багатьох відвідувачів басейну запалюються очі, болять вуха і з’являється висип на шкірі), бували дні, коли у басейн приходили відпочити півтори тисячі гостей. Це був максимум, який приймав комплекс, після того на касі вивішували повідомлення, що квитки закінчилися. Того ж року міська влада відкрила новий автобусний маршрут, який мав возити людей на басейн. Починався маршрут на сучасній площі Петефі, робив через вулицю Толстого і міст Масарика коло і Малим Ґалаґовом повз центр міста збирав бажаючих відпочити біля води.

Працював басейн і в роки Другої світової війни. А в 1943-му сталася подія, про яку писали усі місцеві газети. Одного дуже спекотного дня в переповненому комплексі увімкнувся гучномовець і чоловічий голос суворо наказав, аби єврейські жінки вийшли з басейну, поступившись місцем християнкам. З басейну вийшли близько 200 єврейок, а коли навколо цього випадку піднявся скандал, міська влада заявила, що не давала подібних розпоряджень і розбиратиметься з тим, чому так сталося.

Молоді відпочивальники, фото – з архіву родини Ержебет Пушавер (на фото – перша зліва)

Як ми знаємо, після Другої світової війни ужгородський басейн теж працював на повну, не раз ставав місцем проведення масштабних спортивних заходів, був також місцем, де чимало ужгородців навчилися плавати. З часу відкриття цього комплексу минуло вже майже 83 роки, а басейн, хоч і в зміненому вигляді, все ще діє і приймає влітку гостей. Мабуть, той дощ на відкритті й справді був на щастя і довголіття.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі