Де та як на Закарпатті знімали фільм “Мої думки тихі”: гід-маршрут від режисера Антоніо Лукіча

Закарпатцям у кільканадцять разів приємніше, адже, по-перше, автор роботи – Антоніо Лукіч – народився на Закарпатті. По-друге, практично весь фільм знятий на батьківщині автора та якнайкраще передає місцеву атмосферу.

Де ж відбувалися зйомки та чому режисер обрав саме ці локації – читайте в розповіді Антоніо для Varosh.   

Залізничний вокзал Ужгорода

Нашим тригером до стартової точки зйомок було цвітіння сакури. У мене був спеціальний агент по сакурах – моя мама. З періодичністю у три дні вона відправляла мені фото бруньок, аби відслідкувати, коли вони розквітнуть. І ми готували перший заїзд, першу зйомку саме під цвітіння цих сакур. Коли зрозуміли, що вони врешті розцвітають, то викупили весь вагон, посадили в нього всю знімальну групу і поїхали в Ужгород, паралельно знімаючи сцени у поїзді. 

На вокзалі Ужгорода знімали головного гeроя із мамою. Ми приїхали туди якраз тоді, коли сакура почала опадати. Наші художники ходили по вокзалу, і я змушував їх підбирати всі ці пeлюстки-залишки. Ми збирали їх до купи і підкидали до ніг головного гeроя. 

Також в Ужгороді знайшли трьох справжніх таксистів, які є у фільмі. Тепер цікаво, чи дізнаються вони про тe, що фільм вийшов?

Це був старт зйомок в Ужгороді. З вокзалу ми пeрeскочили вжe на лафeт, поставили на нього машину. І на ньому вжe знімали проїзди по місту. 

Маршрут героїв фільму трішки відрізнявся від того, за яким ми вели саму зйомку. Якщо герої їхали з вокзалу прямо на Шахту, то знімали ми в основному проспект Свободи, чeрeз готeль “Закарпаття” до готeлю “Ужгород”. Далі розверталися на круговій та їхали назад до вокзалу. Ми робили так разів шість. Поки актори майже не задихнулися в пекельно гарячій машині та не відмовилися від продовження цих знущань. Це відбувалось навeсні: Ірма була в шкірянці, Андрій – у кофті. І звісно ж, вони більше думали про тe, як пітніють, ніж про тe, як грають. Цe було складно, пeрші дублі в монтаж нe потрапили, на жаль. 

Ужгород: точки цвітіння сакури 

Потім ми знімали в самому місті, у головних точках цвітіння сакури – на вулицях Довженка і Корятовича. 

Є одне дуже класне місце, дe розміщeний величезний пункт збору сміття, і він прямо під гігантською сакурою, яка там дужe красиво квітнe… Алe в цілому я радів кожному шматочку міста, який потрапляв на очі за вікном у цих поїздках. Це все дужe впізнавані та рідні місця, район третьої школи – Рафанда, дитяча лікарня на Довженка, офіцерський гуртожиток на Набережній Незалежності. 

Мені хотілось показати, що герої живуть в приватному будинку, в цьому нам допоміг звук. Якщо прислухатися, то за вікном першого поверху проїжджають автівки. І десь віддалік звучать дзвони церкви. В Ужгороді їх чутно майже всюди.

Команда фільму.

Також наш дизайнер звукових атмосфер Борис Петер через весь фільм тягнув лінію дзвонів. Дзвін він додавав у різних місцях: починаючи з першої сцени з монахами і далі через весь Ужгород до самого фіналу. Мені це дуже сподобалось, тому що дає певну характеристику життя наших героїв. Адже якщо ти чуєш церкву в Ужгороді, значить, ти живеш десь неподалік від центру міста. Маленького за розміром. Звісно, з точки зору топографії Ужгорода, це брехня – на Шахті жодних дзвонів не чутно. Але з точки зору кіно – ці дзвони дають відчуття маленького містечка. Яким і є Ужгород. Саму сцену за столом ми знімали в Києві, це був приватний будинок.

Режисер Антоніо Лукіч.

Косино

Зйомки в Косино були приголомшливі. Коли мене питають, чи були під час зйомок будь-які хороші переживання та приємні моменти – звісно, я пригадую Косино. Домовлятись знімати кіно там – це завжди великі складнощі. Але нам пощастило, за що ми безмежно вдячні їх керівництву. Ці зйомки стали незабутніми для 80% групи, яким пощастило жити в комплексі. Зазвичай на зйомку всі виходять у спецодязі, а ми виходили в халатах відпочивальників. Видавала нас лише наявність гарнітури у вухах. Це було вкрай дивно: чувак в цьому трекінговому взутті з купою гарнітури, зверху на ньому якогось дива халат, а в халаті – вбудована техніка.

Так, ми знімали в Косино і при цьому робили вигляд та думали, що нас ніхто не помітить. Проте нас бачили реально всі. Кожен впізнавав Ірму, тому доводилось на зйомках називати її не Ірмою, а Галею. Я спеціально на людях звертався до неї “Галя”, щоби вони не думали, що це актриса, і не “палили” нашу зйомку. Ми свідомо на всіх локаціях не оголошували, що йдуть зйомки, бо нам було принципово важливо зняти акторів у документальному середовищі. Аби люди не лякались, а були природною частиною кадру. Тому ми таким чином і конспірувалися. А як наслідок – хтось підловив нашу знімальну групу на трасі, сфоткав, і вийшла стаття з назвою: “На околицях Ужгорода знімали фільм?”.  

Ферма буйволів 

Після Косино наші герої починають занурюватись у якісь гірські глибинки і рухаються в напрямку Рахова через Буйволину ферму під Хустом. Саме на цій фермі була відзнята сцена, де мама б’є сина по губах. 

До слова, там справді дуже красиві чорні буйволи – рідкісна порода. А також неймовірно смачні сири. 

Ферма “Райський куточок”  

Далі ми їхали в Хуст, де була ще одна наша ферма “Райський куточок”. Страусів, косуль, пташечок, фазанів, павичів, – купу тварин ми назнімали саме там. Нас там дуже люб’язно зустріли і допомагали в усьому. Їм було цікаво, що з цього вийде. 

Хуст

Якраз синхронно з пригодами героїв погіршувався пейзаж за кадром. Ми їхали в сторону Рахова. Дорогою відзняли ще проїзд машини задом. Це був маршрут від Хуста. У самому Хусті дуже прикольно. Там є мережа магазинів, які називаються “Антоніо”. Я звісно ж сфоткався з кожним із них. 

Багатьох глядачів інтригував готель “Твін Пікс”, ми його знімали на ДВРЗ у Києві. Але варто сказати, що на Закарпатті дійсно є такий мотель, просто він виглядає інакше. “Мулен Руж” – реальна автомийка і теж на Закарпатті. Це наш аналог відомої рожевої (tumblr pink) стіни магазину Paul Smith у Лос-Анджелесі, де всі роблять фото. Ми віддали перевагу українській автомийці і зняли біля неї одну сцену ззовні. 

Під Хустом ми знімали ту сцену, де мама намагається покінчити життя самогубством. З цією дорогою була ціла пригода, тому що локацію затверджували за день до зйомок. У нас була підтримка поліції, вони допомагали нам перекривати якусь із доріг. Але половина доріг, які підходили нам за зовнішнім виглядом і фактурою, були міжнародного і регіонального значення. Перекриваючи таку дорогу, ми створювали б затор на трасі у 100-200 машин! І знімали б дубль, потім пропускали б 100 машин, і далі по колу… Це було б неможливо. 

А далі абсолютно випадково нашому локейшен-менеджеру трапилась дорога з електричними стовпами. Ця сцена максимальної електризації стосунків між нашими героями, тому ці стовпи мали бути в кадрі.

Головні герої.

Мама давала йому ще урок водіння, який не увійшов у фінальний монтаж. Вона говорила: “Уяви, що кожний стовп – це жінка, яка продає дині. Ти маєш зупинити автівку навпроти і спитати, скільки коштує диня”. І герой зупинявся навпроти стовпа і казав: “Доброго дня, скільки коштують дині?”. Це приголомшлива сцена, моя улюблена, яку було найбільш прикро викидати. Але вона дещо руйнувала нам ритм кінцівки, тому мамина істерика звучала не так сильно. Проте сама по собі сцена вийшла видатною.

Антоніо Лукіч.

А машина, яку ми справді побачили першою на цій дорозі, була Славута. А ми прописали її в сценарії ще за рік до зйомок. Це був знак: ось саме та дорога, яка нам потрібна! Отож ми цю Славуту зупинили, спитали водія, чи не хоче він знятись, водій відмовився. І тоді нам за один вечір довелось шукати Славуту, водій якої погодився б. І дивом ми її знайшли. Дорога була абсолютно закарпатська, рівнинна з видом на пагорби, тому нам дуже підійшла. 

Рахів і гори 

І от із тієї дороги вони далі їдуть задом через географічний центр Європи в Рахів, де в нас була фінальна сцена закарпатських зйомок. А фіналом були рахівські гори, куди ми поїхали знімати мінігрупою з 9 людей. І звісно, “забравшись” в гори, ми знову були “щасливчиками”, почалася гроза. Високо в горах – це штука дуже небезпечна, бо блискавка рішуче б’є у все, що її приманює… Це не зупинило наших героїчних бум-операторів від того, щоб дістати свої радіомікрофони та гігантські вудочки. Вони, звісно, робили свою роботу – приманювали блискавку, але я старався триматись від них якомога далі. 

Художниця по гриму і костюмах Ася Сутягіна.

На цій зйомці у Рахові нам замість кейтерингу організували шашлик. І я можу сказати, що це був найсмачніший у світі шашлик, адже через загрозу блискавки, багато хто з групи, окрім бум-операторів, їли його як останній. Нам пощастило, що блискавка не стукнула. Ми відзняли всі гірські кадри, потім пообідали у дуже класній піцерії в центрі Рахова. І вже з Рахова поїхали у Київ. 

Озеро “Чендеш”

“Чендеш” – у перекладі означає тиша. Цього озера не існує, його придумали. У початковому задумі сценарію це озеро тиші – місце, де зникали звуки, крім звуків цього крижня. Це було підкріплено магією і містицизмом. Ми хотіли знімати у реальному гірському озері і влітку їздили дивитись локації на озері “Марічейка”. Від однієї його назви йде мороз по шкірі… Це найбільш лихе місце, де я коли-небудь був! Воно невелике, у ньому дзеркально відображаються гори, а довкола озера дуже м’яка земля, як на іншій планеті. Там страшна енергетика. Я не можу зрозуміти чому, але мене конкретно після цього озера “прибило”. У результаті частину сцен з болотом знімали під Києвом, а сцени підходу до болота на Закарпатті. 

Туристичний маршрут 

Було би логічно після такого детального гайду зробити кількаденний туристичний маршрут місцями зйомок кіно “Мої думки тихі”. Він складався б із Ужгорода у момент цвітіння сакур, відвідин Косино, буйволиної ферми під Хустом і далі за сценарієм. Це був би дуже прикольний туристичний маршрут, якщо знайдемо партнера – туристичну агенцію, можливо реалізуємо, щоби в кожного була змога і можливість під час подорожі налагодити відносини з близькою людиною. 

Знімальна група.

Varosh

 

04 травня 2021р.