Єдина в Європі діюча кузня-музей «Гамора» вже 10 років чекає на внесення у список Світової спадщини ЮНЕСКО

Трохи історії

Точна дата заснування кузні невідома, збереглися деякі дані про виготовлення у ній сільськогосподарського реманенту з середини ХІХ ст. Місцеві жителі розповідають, що століттям раніше на цьому місці діяла паперова фабрика графа Телекі, у якій для виробництва використовували силу води. У Лисичеві на той час було поселення словаків, які брали участь у будівництві кузні, що й пояснює ідентичність її конструкції до «гамор» у Словаччині та Німеччині. 

До 90-х років минулого століття кузня працювала на повну потужність, виготовляючи сільськогосподарське знаряддя не тільки для потреб місцевого населення, а й на експорт до Угорщини, Румунії та колишньої Югославії. У 1998 році потужна повінь зруйнувала дамбу на річці Лисичанка і робота кузні зупинилася. Проте подружжя Віктора та Ольги Петровці взяли «Гамору» у довгострокову оренду, власними силами відбудували дамбу та приміщення кузні, зберігши її первісний механізм.

Яка Гамора сьогодні

Нині водяна кузня є унікальним об’єктом, адже за 300 років свого існування не змінювала механізму роботи, а отримавши статус музею та пам’ятки ковальського ремесла, продовжує функціонувати та забезпечувати потреби місцевих жителів у знаряддях праці. Власники кузні розповідають, що попит на їхній реманент є завжди, адже куті інструменти дуже якісні та служать довгі роки.

«Нині у кузні працює один коваль та його помічник, – розповідає Ольга Петровці. – Вони виготовляють сільськогосподарський реманент, в основному для обробки землі, а також підковки на замовлення туристів. У нас є своє клеймо з логотипом кузні і коли приїжджають туристи вони можуть самі поставити собі його на підкову або мотику як сувенір».

Також пані Ольга розповіла нам, у якому стані зараз кузня та як організували роботу «Гамори» на час карантину: «Кузня знаходиться цілком у задовільному стані. Якихось великих ремонтних робіт вона не потребує, тільки постійної підтримки. Адже механізми кузні застарілі, вона потребує постійного догляду. Ручка до великого молота, наприклад, може працювати лише рік, потім вона переламується… У період карантину ми не працювали взагалі перший місяць, а потім наші два ковалі вийшли на роботу, адже навесні якраз дуже велий попит на нашу продукцію, багато замовлень. Ковалі працюють на відстані. Туристів ми не приймали взагалі».

Збереження та популяризація

унікальної пам’ятки ковальського мистецтва

Оксана Сідор – провідна методистка Іршавського районного будинку культури з музейної справи та охорони культурної спадщини – розповіла на якому етапі зараз включення кузні до списку спадщини ЮНЕСКО: «До ЮНЕСКО достукатись дуже важко і цей процес є дуже довгим. Близько 10 років тому ми подавали на включення кузні до списку світової спадщини, проте й досі не маємо від них відповіді. Але, паралельно з цим, ми опрацьовуємо інформацію із нематеріальної культурної спадщини, оскільки представляємо традиційне ковальське мистецтво. І наразі воно знаходиться на шляху включення до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України (далі – НКС, – прим. Ред.) під назвою «Традиції ковальства Іршавщини». Перша пам’ятка, подана від нашого району – саме наше ковальське мистецтво, це для нас є велика честь і гордість, але ми очікуємо, коли приймуть рішення у Києві».

Закарпаття – непромисловий регіон, орієнтований на туризм. Збереження таких унікальних об’єктів як «Гамора» є надзвичайно важливим для нашого краю. Тисячі туристів щороку приїжджають сюди, щоб на власні очі побачити незаймане часом мануфактурне виробництво. Це одна з найцікавіших родзинок краю.

Проте, щоб і надалі зберігати цю унікальну пам’ятку, необхідні кошти. Оксана Сідор про справи з фінансуванням кузні каже:

«Є потреба у підтримці приміщення, бо йому вже 300 років. Орендатор шукає спонсорів, державну підтримку, частково вона є. Кузня на балансі Довжанського держлісгоспу і частково у Фонді державного майна України. Як районний відділ культури ми не дуже можемо опікуватися, ми можемо тільки творчо і методично з ними співпрацювати. Тобто висувати на різні гранти, фестивалі, проводити семінари на базі кузні. Наприклад, минулого року відбувся семінар, за рахунок ґранту від Українського культурного фонду, під назвою «Збережемо традиції краю». Це було першою стадією до включення ковальського мистецтва регіону до переліку НКС».

Важливим засобом привернення уваги до «Гамори» є щорічний фестиваль етнічної музики та ковальського мистецтва, який відбувється в останні вихідні червня. Тут пропонують безліч атракцій для відвідувачів: виступи місцевих фольклорних колективів, майстер-класи від ковалів, гончарів, бондарів тощо. Це визначна подія для закарпатців. Адже дозволяє не тільки привернути увагу до нашого регіону та дає можливість місцевому населенню заробляти, а й допомагає у збережені місцевої культури та багатовікових традицій.

«Започаткували фестиваль у 1991 році. Його починателями були тодішні керівник Іршавської районної ради Степан Бобик, голова села Лисичево Ярослав Пальок і Юрій Глеба – начальник управління культури Закарпатської ОДА  (на ту мить. – Ред.). Це прекрасне свято, яке щороку приваблює близько 10 тисяч глядачів. Тільки цього року через карантин не вдалося його провести», – каже Оксана Сідор.

Нині кузня працює у звичному режимі. Власники розповіли, що вже приймають туристів, наразі невеликі групи по 3-5 людей. Крім самої кузні, на території також є краєзнавчий музей, який відкрили 3 роки тому. Якщо ви якраз у роздумах, де провести вихідні, то радимо відвідати це унікальне місце з 300-річною історією. Вражень точно вистачить надовго.

Марина ОЛАШИН

студентка 1 курсу магістратури

факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка

спеціально для Uzhgorod.net.ua

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі