Двоє знаних педагогів Закарпаття відійшли в інший світ...

Свого часу регіональна преса писала про цих людей, але тоді були інші часи, а вони молодими. Обоє педагоги, обоє уродженці Закарпаття, освіту здобували на зорі радянської влади, яку у наш край у сорокових роках принесли визволителі зі сходу.

Пан Томаш Григорович Дулов після вишу у Кам‘янець-Подільську став учителем фізкультури, він багато років поспіль дбав про спортивний гарт юнаків і дівчат. А коли працював у школі-інтернаті, то навіть орденоносцем став. За фізкультурні новації його було нагороджено орденом Дружби народів, у 1968 та 1985 р. р. був удостоєний звання "Кращий учитель України". Однак згодом доля подарувала нелегке випробування – міцного, як дуб, гарного чоловіка, з якого брала приклад міська молодь, пошматувала важка хвороба. На цілих майже тридцять років він зліг і був прикутий до ліжка. Та, вибувши з педагогічної когорти, атлет хворі не корився та не здавався: він навіть у такому амплуа тренувався, щоденно присідав, чим тренував м‘язи та фактично продовжив собі життя. Народився Т. Дулов у 1930 р. в Пістрялові, що на Мукачівщині, як і його дружина пані Поліна, яка досить довго працювала у дитсадку. Виховали двох дітей: син і донька вже також мають своїх нащадків.

Натомість у пані Марти Іванівни Лопатіної своя, як кажуть, біографія. Вона жила, відтак у потойбіччя відійшла та похована на цвинтарі приміського Затишного, де останнім часом мешкала удовицею. Чоловіка не стало раніше, а дві доньки живуть і працюють відповідно у Києві та Москві. Їм, слава Богу, теж уже коло шістдесят. До речі, М. І. Лопатіна за фахом український філолог, вона навчала рідної мови учнів профтешколи. У цьому навчальному закладі працювала багато років поспіль, залишила про себе добру згадку. Родичі розказували, що у місто через старість вибиралася рідко, зате челядь про неї трохи призабула. Історія та ж сама, що і в попередньому сюжеті. Вона з багатодітної родини із села Брід на Іршавщині, у Берегово приїхала у молоді літа. Її хата була недалечко від рідної сестри Юлії, яка мала чоловіка Владислава Весельського, чудову, мудру та діяльну людину, великого патріота країни. Щойно помянули його у роковину смерті, як перестало битися серце цієї жінки. Суму у родинах було – хоч відбавляй! Відспівали та поховали пані Марту наприкінці минулого тижня.

Звісно, можна чимало життєвих епізодів розказати з історії цих непростих доль. Хоч бери, та повість про двох ровесників пиши. А те, що у засвіти відійшли у вісімдесят вісім років, та ще й у один час, – це просто випадковий збіг обставин. Містяни, учні, молодші колеги, родичі та знайомі пам‘ятатимуть як Т. Г. Дулова, так і М. І. Лопатіну. Небесного вам раю, наші славні земляки-учителі!

Петро Гурський