УКРАЇНА ВЖЕ ДАВНО ВИЗНАЛА РУСИНІВ

Василю Васильовичу, все таки така нація "русини" є чи її немає?
Це не зовсім питання до юриста, але спробую відповісти. В Європі "націю" розуміють, по суті, як громадянство. У нас інші підходи. Якщо розуміти під національністю приналежність певного кола осіб до етнічної групи, заснованої на їх суб’єктивній вірі в існування ідентифікаційних характеристик цієї групи, то слід визнати – у сучасній Україні не слід заперечувати права певної кількості осіб називати себе "русинами" (чи інакше) й визначати свою приналежність до цієї етнічної групи, існуючої на їх думку. Нам здається, не слід переконувати цих людей у слабкості їх власних аргументів щодо виокремлення русинів від українців.
Мені імпонує думка академіка П.Толочка, котрий говорив з цього приводу, що "з часів Київської Русі і до ХVII–XVIII ст. всі ми були русинами (росами, русичами). До наших днів цю назву зберегли закарпатські українці. Ну і слава Богу".
Проблеми з цього робити не слід. Проблеми роблять політики, а не громадяни, які записуються русинами.
До речі, про запис русинами. Точні цифри уже відомі…
У ході всеукраїнського перепису населення 2001 р. особи мали можливість вільно визначити свою національність. Але результат був доволі скромний – 10,1 тисяча осіб записали себе русинами. Врешті, цифра у 10 тисяч, а не кілька сотень, засвідчує однозначно лише те, що насправді серйозних перешкод для самоідентифікації все ж не було. Чи могли кому-небудь перешкодити в його прагненні відновити національність? Припускаємо, що такі факти могли мати місце. Але ж відсутні відомості про судові позови з метою усунення можливих перешкод для національної самоідентифікації.
До слова, у 1995 р. П.Р. Магочій писав, що "державний перепис населення повинен опублікувати статистичну інформацію про кількість осіб, які ототожнюють себе русинами, а не просто класифікувати їх українцями, як це є до сьогодні". У 2001 р. мрія шановного вченого-україніста з Торонто Павла Р.Магочія збулася цілковито. Але, коли мрії досягаються, з’являються нові.
Василю Васильовичу, як розуміти рішення обласної ради від 7 березня 2007 р., зокрема з юридичної точки зору?
У цілому рішення Закарпатської обласної ради від 7 березня 2007 р. є незаконним з кількох підстав і найперше виходячи з обсягу компетенції обласної ради, визначеної Законом України "Про місцеве самоврядування". Слід нагадати положення Конституції України, визначене ст.19, згідно якого органи місцевого самоврядування та їх посадові особи "зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України".
На кілька моментів слід звернути особливу увагу. Так наприклад, у рішенні вказується: "Визнати на території Закарпатської області національність "русин". Хитрість полягає в тому, що саме обласна рада, депутати її більшості, "знають", куди яку етнічну групу віднести – до національності (етносу) чи субетносу – а, не науковці. Останнє засвідчує не лише правовий нігілізм, а й амбітність народних обранців.
Звертаємо особливу увагу на інше – в рішенні фігурує термін "територія Закарпатської області", проте насправді такої "території" не є природі. Автори такого рішення, як випливає з нього, не знають, а можливо –не визнають того незаперечного факту, що "Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною" (частина третя ст.2 Конституції України). "Територія" означає не лише і не стільки простір, як юрисдикцію. В Україні законодавча юрисдикція єдина. Область має адміністративну площу, територіальні (адміністративні) межі, але не власну територію. З іншого боку, складно уявити собі визнання нації в межах однієї області.
Кажуть, що вони лише звернулися до Верховної Ради України з проханням врегулювати це питання законодавчо.
У рішенні облради справді міститься звернення до Верховної Ради України з черговим (як видається, третім за рахунком) клопотанням "про визнання національності "русин" на законодавчому рівні". Нагадаємо, що спроба врегулювати "визнання русинів" парламентом уже мала місце у 2005 р. Відповідний проект був внесений і зареєстрований. Але Верховна Рада відмовила в його схваленні, мотивуючи тим, що, зокрема, "нині в Україні відсутні будь-які документи, якими можна було би підтвердити національну належність громадянина" і тому "питання щодо визначення національності до компетенції держави не належить, а є справою кожної конкретної особи".
Кажуть, що Україна залишилася чи не єдиною державою, де русини не визнані…
Громадянин України може вільно змінити свою національність чи відновити її назву на "русин". Робиться це індивідуально і в ході перепису населення. Чинне законодавство України не передбачає офіційних дозволів, узгоджень чи "офіційного визнання" окремої групи її громадян національністю чи національною меншиною. Іншими словами, Україна визнає усі національні меншини згідно з Конституцією і законами, а не згідно з окремими актами органів публічної влади, котрі би стосувалися "визнання" окремих національних груп.
Крім того, в Україні впродовж 1990-2006 років згідно з чинним законодавством були легалізовані більше десяти об’єднань громадян, метою яких є захист національно-культурних інтересів русинів. Легалізація, тобто офіційне визнання цих русинських об’єднань громадян, означає, що держава визнає законний характер їх мети та основних напрямів діяльності. Офіційне визнання Україною русинів як національної меншини проявилося також і у тому, що державну реєстрацію пройшли цілий ряд засобів масової інформації, метою яких також було визначено відстоювання національно-культурних інтересів русинів Закарпаття.
Саме тому говорити про те, що "Україна офіційно не визнає русинів, як у інших державах", означає говорити, м’яко кажучи, неправду. До речі, в інших державах – від США до Угорщини – русинів та їх організації визнають за законодавством про національні меншини та через призму рівноправності громадян незалежно від національної приналежності, а не через видання окремого для цієї етнічної групи рішення влади на певному рівні.
З ваших слів виходить, що Україна вже давно визнала русинів. Тоді в чому ж суть проблеми?
Власне ж проблема не у визнанні чи невизнанні русинів – як уже вище було сказано, Україна ставиться до них точно так, як і до інших національних груп.
Проблема в іншому. Вона полягає в активній політичній діяльності окремих національно-культурних товариств русинів. Деякі з них висловлюють претензії на "захист інтересів всіх корінних закарпатців", що звичайно же як позбавлено смислу, так і протирічить чинному законодавству, ставить під сумнів легітимність законно обраних органів української влади. Сама назва окремих організацій є яскраво провокаційною – наприклад "Сойм Підкарпатської Русі" (Сойм, Сейм – це назва парламенту у ряді держав), "Народна Рада Підкарпатської Русі", "Тимчасовий Уряд Підкарпатської Русі". Або ж як розуміти тему конференції "Підкарпатські русини – корінний державотворчий народ Центральної Європи", проведеної нещодавно в Ужгороді?!
Політична складова переважає в їх напрямах діяльності. Наприклад, аналіз змісту Маніфесту Всезакарпатського з’їзду русинів (22 жовтня 2005 р.) засвідчує: із 17 "пропозицій" до вищих органів державної влади України принаймні десять мали чітке політичне забарвлення. Окремі пункти носять явно протизаконний характер, спрямовані на дестабілізацію обстановки в регіоні та дискримінацію громадян України за певними критеріями.
Як розуміти у демократичній правовій державі такі "пропозиції" як "не продовжувати намірене перенаселення нашого регіону", "встановити мораторій на розпродаж закарпатської землі" тощо?! Такі та подібні їм вимоги не схожі на відстоювання національно-культурних інтересів національної меншини.
Як оцінити з юридичної точки місцевий референдум 1 грудня 1991 р., що був проведений в області?
Справді, головна вимога Маніфесту Всезакарпатського з’їзду русинів – "здійснити результати референдуму 1.12.1991 р.", з інтересами жодної національної меншини, звісно, не пов’язана.
Мова йде про незаконний місцевий референдум, котрий був проведений 1 грудня 1991 р. щодо зміни статусу області. Він був призначений тогочасним складом обласної ради, більшість якої не могла сприйняти становлення молодої української держави. На той час діючий Закон "Про всеукраїнський і місцеві референдуми" передбачав призначення місцевого референдуму лише з питань, які входять до компетенції органів місцевого самоврядування. Звісно, зміна статусу області до повноважень облради ніяк не входила – але у той час на Закарпатті, як і в Криму, українські закони читали рідко.
Чи можна назвати русинський рух сепаратистським?
До цього на сьогодні ще не дійшло, але є тривожні тенденції. Нам не хочеться робити припущення, що "створення нової нації" - це спецпроект спеціальних служб однієї з сусідніх держав, спрямований на посилення її ролі в центральноєвропейському регіоні. Не будемо цього робити, навіть якщо за персональним ресурсом, організаційними структурами і джерелами фінансування воно на це схоже. Тим більше, не хочеться думати про роль у цьому спецпроекті деяких органів влади.
Завуальоване "відстоювання" інтересів національної меншини дозволяє залучати кошти грантів європейських і американських фондів, призначення яких – правозахисна діяльність. Останнім часом до них долучилися й російські фонди. Через такий механізм іноземні кошти виступають інструментом впливу на внутрішньополітичне життя в Україні.
Цей же механізм дозволяє іноземцям проявляти активність і здійснювати політичний вплив, наприклад, спрямовувати органи місцевого самоврядування Закарпатської області до прийняття певних рішень.
Наскільки дієво чинне законодавство України протидіє сепаратизму в Україні?
Стаття 110 Кримінального кодексу, котра називається "Посягання на територіальну цілісність і недоторканість України", передбачає серйозне покарання. Але в цілому українське законодавство створює доволі слабкі фактори протидії сепаратистським рухам. Політична партія, наприклад, згідно Закону України "Про політичні партії в Україні" не може мати регіонального статусу. Але таке положення легко обійти через створення і реєстрацію в Києві політичної партії національного спрямування. Вказаний Закон не забороняє використання у назві політичної партії національної чи конфесійної ознаки. До чого можуть призвести обласні ради ряду регіонів, депутатську більшість у яких будуть мати такі політичні партії, неважко передбачити.

 

29 березня 2007р.