У КОЖНОГО НАРОДУ СВІЙ ДУХОВНИЙ МОЙСЕЙ

Його творчість і подвижництво визнані всіма найбільшим внеском у формування нашої національної свідомості, української нації як такої. Водночас зрозуміло, що цю титанічну справу робили й багато інших велетнів українського духу, справжніх патріотів.

Великі люди — завжди речники своєї епохи. На межі 40-х років XIX ст. починається період піднесення національного життя чи не в усіх країнах нашого континенту, котрі бачили приклад великих Англійської та Французької революцій. Зріють і вибухають демократичні й національно-визвольні революції в багатьох країнах. У Європі настає нова доба, що увійшла в історію під назвою "весна народів".

Тоді починає скресати й Україна, розтерзана імперіями, придушена національним і кріпацьким гнітом. Та душа народу була жива, не закопана в козацьких могилах. Вона заговорила, заспівала. Спочатку тужним голосом Кобзаря — "думи мої, думи мої...". Про долю рідної України, якій треба знайти "щиру правду, а ще, може, й славу...". Про Катерину, зганьблену москалем, яка "не вміла на сім світі щастя, долі дати" єдиній дитині. Та чи можна дозволити, щоб така доля чекала на всю Україну? І вже невдовзі Тарас кличе гайдамацько-лютим словом земляків своїх і всіх уярмлених — від молдаванина до фіна:

...А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходиться вже будить.

А ще згодом слово його — це вже заповіт Пророка: "Поховайте та вставайте...".

Велика й вільна сім’я — це ще одна мрія Шевченка, а саме — про майбутню демократичну слов’янську конфедерацію. В її лоні рівною серед рівних Тарас — щирий слов’янофіл і водночас патріот — бачив кращу долю і "своєї України убогої", і долю поляків, чехів, болгар, сербів, а також багатьох народів Росії. Отож зірка Шевченка сходила разом з іншими будителями європейських народів.

І на рідній землі він не був єдиним, хто, як сонце, творив весну нашого народу — його духовне, національне й соціальне пробудження. Шевченко не був ні філософом, ні політиком, ні вождем партії чи суспільного руху, ні революціонером чи поводирем повстанців за формальними ознаками. Водночас він став усім цим разом і навіть чимось більшим за суттю всього ним зробленого. Тобто за життя він був, як відомо, передусім поетом і художником, бардом і дисидентом, солдатом і засланцем. Водночас за підсумком усього життя став Батьком нації, котрий "отверз уста" "німим братам своїм" і навчив їх жити "в своїй хаті", де "своя й правда, і сила, і воля".

І хоча Кобзар давно став національним символом, усе ж хотілося би, щоб ми пам’ятали й цінували його і як людину, котрій випала стражденна доля; і як поета, котрий зумів стати врівень із поетичними й національними геніями інших народів — Данте, Шекспіром, Гете; і як українця, котрий виразив дух своєї епохи й душу свого народу. Шевченко, великий у всіх вимірах сам по собі, не потребує ритуального поклоніння. Як і кожний геній, він належить нам так само, як і всьому світу. Разом із тим як людині маємо простити йому "вольності", слабкості, а може, й гріхи. І не кидати в нього камінь, бо казав же Христос: хто з нас без гріха?

Шевченко не був, не є і не буде іконою — ні ортодоксів віри, ні атеїстів, ні революціонерів, ні опортуністів, ні рафінованих естетів, ні моральних солдафонів. Понад півтора століття, починаючи з надгробної промови Куліша під час похорону Кобзаря, його намагалися перетворити на культ різні, часто протилежні сили — слов’янофіли, народники, громадівці, соціалісти, комуністи, націоналісти... Тарас Григорович подарував своїй нації великі ідеї, справжнє життя й перемоги яких тільки зараз розпочинаються.

Тарас ПЕТРІВ
Трибуна

 

12 березня 2007р.