Китайський метелик замість закарпатського кошарика

Сувенір справжній лише тоді, коли змушує замислитися над його походженням, історією створення і коли немає підстав сумніватися в його справжності. Більшість подорожуючих обов’язково захопить у “чужих краях” на пам’ять якийсь сувенір. Для когось це вкрадена у кав’ярні ложечка, а для когось — придбана на аутентичному базарі дрібничка. Про історію, походження та сучасний стан “сувенірного” сервісу Закарпаття розповідає завідуючий кафедрою туризму Ужгородського національного університету, кандидат соціологічних наук Федір Шандор.

Упродовж століть десятки й сотні тисяч закарпатських майстрів — вишивальниці, ткачі, різьбярі по дереву та каменю, майстри декоративного розпису, ковалі, майстри лозоплетіння та художньої обробки шкіри й багатьох інших професій — створювали речі, необхідні людям у побуті. Кращі з них ми називаємо тепер творами народного мистецтва. Це визначення жорстко переплітається із поняттям “сувенір” і буде домінуючим у нашій розмові. Народні художні промисли на Закарпатті завжди були невід’ємною складовою культури і, природно, увібрали в себе риси, притаманні окремим етнографічним регіонам краю. Вони стали сервісним додатком до туризму, тобто кінцевим матеріальним продуктом туристичної індустрії. Слід підкреслити, що туризм у концепції сталого розвитку області є пріоритетною галуззю краю. Туризм Закарпаття — це не просто фантастичні гори та блакитні річки, це й необхідний додатковий сервіс.

Тут не можна не сказати про виняткову традиційність нашого краю. До того ж на Закарпатті насправді дуже багато віруючих людей, вони щиро і невимушено дотримуються традицій своїх предків, зберігають та передають їх із покоління в покоління. Але народна творчість тут з’явилася порівняно пізно, тому що край довгий час історично перебував на роздоріжжі постійних воєн та повстань. Не можна забувати і про прихід у наш край різних національностей, які змінювали той чи інший вид народного ремесла. Це, природно, відбилося на поняттях узагальнення та виділення категорій сувенірного промислу нашого регіону.

Трохи історії

Безумовно, найдавнішим народним ремеслом, яке виникло, збереглося й активно розвивається на Закарпатті, є виготовлення ложок. На Перечинщині та Іршавшині досі існують поселення невизнаного в Україні народу волохів (так званих білих циганів), які є нащадками стародавніх дакійських племен. Ужгородці та гості міста щодня можуть їх бачити на “зеленому базарі”: “Давай, подарю ложку… А другі вже купиш…” Недаремно більшість із них носить прізвище “Каналош”, що в перекладі з угорської означає “ложкар”. Щотижня їхні майстри виготовляють різноманітні ложки із суцільної деревини якісних порід, яка не гірчить та м’яко ріжеться. Ми можемо прослідкувати це народне ремесло за писемними історичними згадками перших ярмарків на Закарпатті та етимологію прізвища “Каналош” на 800—900 років назад.

Наступне розповсюджене ремесло, яке й донині збереглося на Закарпатті, пов’язане з географічним положенням краю та його м’якими скельними породами, наприклад цеолітом. У Хустському, Рахівському, Тячівському районах розвивалося кам’яне різбярство. З давніх-давен м’який камінь був предметом сакрального мистецтва Закарпаття, сировиною для виготовлення предметів міфологічного культу, що з часом перетворилося на сувенірне виробництво: зараз популярні обточені камені для виготовлення мініатюрного бісеру (мармурова крихта) та великі камені для намиста. На Міжгірщині та Воловеччині для виготовлення напівкоштовного намиста у великій кількості століттями збирали й збирають так звані “грагоміди”: марамороський діамант, або ж гірський кришталь Карпат. Наші майстри-умільці знаходять його практично вже в обробленій формі та оздоблюють ним ювелірні вироби.

Прихід німців

Але попри все нинішньому “попиту” на закарпатські сувеніри ми завдячуємо німцям. Після того, як вони прийшли на Закарпаття у ХХІІІ ст., тут з’явилися нові традиції та народні ремесла, які без особливих змін збереглися й донині. Тоді виникає явище, поруч із яким у майбутньому розвиватиметься інфраструктура “сувенірності” краю. Саме німці навчили вирощувати на закарпатських ґрунтах виноград справжніх германських сортів: рислінг, трамінер тощо. Відповідно, виникає необхідність у дубових діжках і народних ремісниках-бондарях. Умільці створюють дорогі гербові діжки, а для бідного населення — простіші, із орнаментами різних елементів національних культур. Примітивна господарська діжка стає елементом народної творчості. Поруч з’являються маленькі та мініатюрні діжечки, супутні товари, дерев’яні та кам’яні кухлі для вина тощо.

Приблизно в той самий період виникає промислова деревообробка, а відповідно й потреба в захисних шкіряних аксесуарах робітників. Це дає поштовх до розвитку художньої обробки шкіри. З’являються знамениті закарпатські череси, оздоблені шкіряні нарукавники, легкі гуцульські сокирки, які були суто сувенірними. Наконечник кожної сокирки неповторний та індивідуальний. Усі ці витончені речі виготовлялися майстерними “шкірниками” та ковалями. Не можна обійти увагою й знамениті закарпатські грубки-“буржуйки” із художнім литвом.

Із приходом Шенборнів у краї з’явилося досі невідоме хмелярство-пивоваріння. Воно потягло за собою виробництво сувенірних скляних пляшок та пивних кухлів із найрізнома-нітнішим оздобленням. У святкові дні та будні столи закарпатців завжди були прикрашені неповторними рушниками та скатертинами. Українці, угорці, словаки, румуни, євреї, німці… Кожна нація вкладала в оздоблення своїх тканих виробів особливості власного народу, що з часом стало ознакою соціальної та духовної ідентифікації.

Німці, нащадки яких і донині живуть у Німецькій та Руській Мокрій, подарували Закарпаттю і таке специфічне народне ремесло, як виготовлення штучних квітів із дроту та кольорових ниток. До слова, “закарпатською” технологією плетіння сувенірного макраме ми теж завдячуємо німцям.

Отже, одночасно з появою та широким розповсюдженням певного промислового товару з часом з’явля-ється і його сувенірний близнюк-відповідник. Європейська промисловість та традиції тісно переплелися із закарпатською ментальністю, що створило неповторний колорит сувенірів багатонаціонального Закарпаття.

Двадцяте століття

На початку ХХ ст. угорське Закарпаття охоплює явище, яке зараз історики називають Марамороським процесом. У ті роки угорський уряд розпочинає активну боротьбу із православ’ям та забороняє влаштовуватися на офіційну роботу некатолицькому населенню. Тому жителям Річанської долини в окрузі Хуста, щоби вижити, не залишається нічого іншого, як масово освоїти народне ремесло лозоплетіння. До речі, всі впевнені, що центром закарпатського лозоплетіння є село Іза, але насправді це не так. Іза завдяки вдалому географічному положенню на роздоріжжі торгових шляхів є лише точкою збуту цієї продукції. Справжнім же центром лозоплетіння регіону завжди було село Кошельово (від слова “кошар”). Таким чином, на початку ХХ ст. в Закарпатті стався справжній вибух творчого сувенірного лозоплетіння, яке раніше було затиснуто у вузькі рамки суто господарських потреб.

У ті ж роки в області з’явилася й необхідність у національній ідентифікації, що дало поштовх до появи народного одягу. Після буржуазної революції 1848 року цю традицію започаткувала угорська інтелігенція, за якою потягнулися й усі інші.

Якщо вже говорити про одяг, то продуктом традиційного закарпатського вівчарства століттями були широковідомі гуні та коцовані, мистецтво виготовлення яких останнім часом відродилося в Міжгірському районі і які з легкої руки туристів теж стали самобутнім закарпатським сувеніром.

Слід згадати і про ремесло плетіння з листя сухої кукурудзи, що з’явилося приблизно сто років тому в селищі Вишково на Хустщині. Там до сьогодні із цієї сировини виготовляють сувенірні кошики, підставочки, таці тощо.

Період СРСР

Нині небагато майстрів займається аутентичним ремісництвом на рівні масового виробництва, хоча колись у кожному районі Закарпаття була достатня кількість міні-заводів та фабрик народно-сувенірного промислу. Це й Ужгородський деревообробний завод, фабрики лозоплетіння в Ізі та Вишкові, Бичківська сувенірна фабрика “Гуцульщина”, які у 50—80 роках об’єднував Художпром. Вони масово продукували надзвичайно популярних у ті часи дерев’яних орлів, яких майже всі пам’ятають на бабусиних телевізорах та комодах. Не можна казати, що це було мистецтво, бо орли легко й швидко виготовлялися з так званого складеного (клеєного) дерева. До того ж подібна “народна творчість” не була притаманна закарпатській ментальності та традиціям. Колись у кабінетах Міністерства культури СРСР вирішили, що таким чином орли символізуватимуть дух Закарпаття, і затвердили це обличчя на якійсь раді й роками продукували як символ закарпатського сувеніру. Ровесники пам’ятають і дерев’яні розписні ручки та шкатулки для канцтоварів, якими були наповнені всі кіоски Союздруку.

Хоча не можна говорити, що в сувенірній галузі Закарпаття того часу був тоталітарний застій. Існували, хоча й завуальовані, й позитивні моменти. Погляньте лише на дерев’яне оздоблення їдалень закарпатських заводів та фабрик, кабінетів чиновників тощо. Творчу силу, яка до того створювала вівтарі для храмів та монастирів, важко знищити. Із приходом “совєтів” влада позакривала церкви, але не “закрила” умільців. Тому майстри перекваліфікувалися й почали виготовляти “вівтарі” для їдалень та кабінетів чиновників. Комусь треба ж було продовжувати уміння закарпатських майстрів монументальної деревообробки, зберігаючи традиції та невичерпну енергію! На щастя, ця примусова робота, незважаючи на замовлення партії, не зламала прадавнього колориту та національної ідеї закарпатців. І тому в їдальні видавництва “Радянське Закарпаття” ми і зараз можемо побачити один із найчудовіших та найоригінальніших прикладів збереження власного духу в застійні часи: неповторна кольорова гама, послідовність геометричної передачі фігур, яка притаманна лише Закарпаттю та його етнографічним групам.

Табу на приватне підприємство “спакувало” і “влаштувало” чималу кількість майстрів-умільців усіх галузей народного промислу в будинки творчості та сувенірні фабрики для виконання директивних замовлень. Як наслідок, сувенірне ремесло на Закарпатті здеградувало. Всі промисли було стандартизовано та врегульовано Міністерством Культури СРСР. Область масово виготовляла кошики, але вони були однакові за розміром та стилем і до того ж не мали належного попиту. Навіщо людям була така кількість кошиків, якщо не можна було святкувати Пасху?.. Може, хтось і хотів мати гарну вишиванку, але це загрожувало політичними наслідками… Якщо староста на весіллі мав рушник, то його звинувачували у прорелігійності, що теж мало неприємні наслідки в атеїстичній державі…

Але, звичайно, народне ремесло загинути не може. Воно загине лише разом зі своїм народом. Померти може лише масова культура, якою були народні промисли у Радянському Союзі. Так і сталося.

Сучасний стан речей

Після перебудови на Закарпатті з’явилися перші приватні кооперативи, які почали поступово відроджувати народні промисли краю. Тут уже не партія, а економіка диктувала свої правила. Тому сьогодні на Закарпатті розвиваються майже всі ремесла, які пройшли випробування крізь історію.

Але нині, окрім позитиву, є й негативні моменти. Досить навести лише один приклад. Нещодавно на Закарпатті завдяки фонду “Євразія” розігрувався грант, метою якого було збереження та фінансування народних ремесел регіону. Завдяки йому, в першу чергу, можна було оцінити масштабність та кількість майстрів-ремісників народної галузі. Працівники громадської організації “Панонія” здійснили колосальну роботу і, як результат, усім сільським радам Закарпаття (а їх понад 350) було надіслано листи із анкетами. Відповіло не більше 40… Про що можна говорити, коли в кожному листі, надісланому фондом, був зворотний конверт із наклеєною маркою? Виходить, що місцева влада практично не зацікавлена у розвитку народної творчості Закарпаття. Коментувати це прикро та зайво. Для цікавості можна зайти і в Спілку народної творчості Закарпаття й попросити список народних майстрів. Вам дадуть 49 прізвищ, і до того ж лише тих, хто виготовляє продукцію під замовлення київських сувенірних магазинів. Оце і є справжнім продукуванням попсової культури, яке жодним чином не може бути індикатором реальної ситуації в народних промислах.

Якщо говорити про сучасну закарпатську столицю сувенірів, то це, безумовно, Іза. Але, на жаль, ринкові відносини вже довели галузь до того, що в Ізі можна придбати сувеніри виробництва Китаю, Тайваню та Індонезії. Таким чином, за словами ізян, вони розширюють асортимент сувенірної продукції ринку. На мініатюрних кошиках чи метеликах із тропічної ліани стоїть штамп “Made in China”. Іза стала певним брендом, який дозволяє продавати не лише власну сувенірну продукцію, а й, прикри-
ваючись добрим ім’ям, реалізовувати китайські сувеніри, видаючи їх туристам за закарпатські. Виходить, що все, привезене в Ізу і хоч трохи схоже на сувенір, обов’язково продасться. Досить негативна тенденція, як на мій погляд (авт.).

Завдяки грандіозним фестивалям, якими останнім часом може похвалитися Рахів, незрівнянно зріс попит на сувенірну продукцію і в цьому районі. Це дерев’яна коренепластика, кам’яні закарпатські пацюрки (намисто), гуцульські кептарики, вишивка. До того ж тут завдяки туристам з’явився ще один досить специфічний народний промисел — виготовлення закарпатської бринзи, яка вже зведена до рангу сувеніру, і їй присвячено фестиваль. За аналогією в Нижньому Селищі швейцарці врятували місцеву традицію сироваріння та навчили нас робити закарпатський сир, який уже теж прирівнюється до сувеніра. Іршава знаменита своєю сливовицею, Мукачівщина популярна неповторною угорською вишивкою скатертин та рушників, на Перечинщині виробництво дерев’яних хаток для столичних бізнесменів теж стало певним закарпатським сувеніром. Ужгородщина славиться добронськими віниками найрізноманітніших розмірів та висушеною паприкою. Картини наших видатних майстрів, до речі, теж стали сувенірами. Так сталося, що багато речей, які стають популярними, ми одразу перетворюємо на сувеніри. Це відображається на полицях сувенірних магазинів області. Такий уже наш закарпатський менталітет.

Необхідно підкреслити, що останнім часом на туристичних шляхах Закарпаття, перевалах, санаторіях тощо продають величезну кількість сувенірів, які, може, певним чином і схожі на наші, але насправді ніколи не були закарпатськими. Зростання туристично-рекреаційної галузі призвело до того, що кожен турист вимагає щось на пам’ять про Закарпаття. Продавцю абсолютно не важливо, що продати спраглому до сувеніра подорожуючому. Цим скористалася івано-франківська фабрика у місті Косів, яка масово виробляє та реалізує в нашій області саме прикарпатські (а не закарпатські) сувеніри. Їх не слід плутати із нашими, бо яремчани мають зовсім інші традиції та історичне коріння, аніж закарпатці. Проте бізнес робить своє. Кого цікавить неналежність килима чи дерев’яної миски до закарпатської культури, якщо на них є попит і продаж їх досить прибутковий?

Шість сувенірів

Федір Шандор каже: “Я завжди рекомендую: кожен турист, котрий побував на Закарпатті, мусить привезти додому ізянський кошик із лози, в якому: ужгородський коньяк, селиський сир у невеличкому кошику із кукурудзяного листя, пляшка берегівського вина, і все це необхідно прикрити мукачівським вишиваним рушником. Це, без сумніву, є вичерпним комплектом закарпатських сувенірів.

А наостанок можна трохи пофіглювати. Закарпатська кухня — найголовніший сувенір нашого краю. Справді, чи можна побувати на Закарпатті і не скуштувати бограч чи гурку? А закарпатська кава?! Як сказав один мій знайомий, одружений із бразилійкою: “Спражню каву вирощують у Бразилії, а варять — в Ужгороді…”

 

28 листопада 2006р.