І ФАЛОСУ СТРУМІНЬ В ПРИДАЧУ!

Ви знаєте, як Гаврош підписує свої збірки, коли їх дарує?

Дівчата, які тримають під подушкою „Фалічні знаки” або „Тіло лучниці” зараз посміхаються до вух.

А для непосвячених цитую:

„Наташі – чиє ліжко пахне трояндою. Підпис. Номер мобільного.”

„Ірці – щоб стояв у кожній дірці. Підпис. Дата. Номер мобільного.”

„Марічці: живи – легко, цілуйся – спрагло, кохайся – гаряче.”

Так-так! Недаремно ж його прозвали мачо! Як на мене, найвдалішим жартом про автора є: “А ваше мача вже спало з мачо?”.

Та нічого дивного немає в тому, що ми ТАК сприймаємо Гавроша, адже він сам нас на це провокує. Ось рядки трудової біографії поета:

„ Зрештою, після тридцяти вже збиваєшся з рахунку, проте не втрачаєш радість чергової перемоги. Тим паче, коли знову поруч – розкішний екземпляр, який би так прикрасив твою колекцію. Примруживши око, професійно визначаєш цінність знахідки: „О, це буде вищий пілотаж!” або „Наївно, зате щиро”... Забуваєш вже їхні назви, та пам’ятаєш ситуації, лінії, звуки, запахи...”(„Моя р-р-революція”).

А можна й метафоричніше:

„Я – в’юн, який вислизає із сіті.

Я – меч, щосили застромлений в піхви.

Я – фалосу струмінь.” („Фалічні знаки”)

І от нарешті -- тіло. Себто, „Тіло лучниці”. Або, як жартують в народі -- „Тіло дачниці”. Остання збірка шокувала багатьох, чим тільки можна шокувати правовірного закарпатця, який ходить до церкви й санує батьків. Хоча Гаврош -- він і в Парижі Gavrosh! Вічний революціонер, дух, що тіло рве до...


А втім, чоловіки в коментарях інтернет-видань пишуть різні дурнички про останню збірку закарпатського еротомана. Ха! А бачили би ви, що там пишуть дівчата? Отож бо! :)

Тому й біситься сильна половина людства. Та мова про „Тіло”, яке презентували вже у Львові, Ужгороді та Києві. І знову представлятимуть на найбільшому книжковому ярмарку України у вересні.


Сашко, як воно -- відчувати себе відомим?
... (Пауза з дуже хитрою посмішкою)
А все ж?
Приємно, коли незнайомі киянки запрошують у ресторан, аби за все розплатитися.
Невже всі хочуть потрапити в книжку?
... (Пауза -- довша. Посмішка -- хитріша).
Хіба у мачо бувають музи?
У відповідь автоцитата:


Я прагнув миті...

Ти – вічності.

Іноді миті достатньо для вічності... („Фалічні знаки”)


І зазирає в очі... Мовляв, ну як? Себто, як я тобі?

Цей дивний чоловік завжди зазирає в очі так (ну жінки знають як) всім представницям чарівної половини людства, і вважає смертним гріхом, якщо хтось на нього не ведеться.

Сашко, таке враження, ніби кожен вірш „Тіла...” написаний про інше тіло...
Гм... Гм... (Тягнеться до свого пива).
А де ж образ отої єдиної? Невже твій герой такий непохитний у своїй непостійності?
Він інтригуюче мовчить.

Ось так завжди з чоловіками. Все доводиться робити за них. Навіть відповідати.


Гаразд, мачо, послухай тоді мене. “Фалічні знаки” були набагато зухвалішими. Бо й ліричний герой був епатажний. Якщо в першій збірці Він бере Їх (бо ж не її!!), то в другій Вони (а може все-таки вона?), беруть його. Якщо в першій були -- жінки, то в другій, що би там Гаврош не мовчав, з’явилася Жінка. Одна. Ім’я якій -- незвідана туга.


Він уже не той безтурботний цінитель жіночого тіла та сексуальної насолоди. Не шукає лезо язика, пурпурові краї та розквітлі троянди. Тепер він в пошуках Жінки, яка дарує. З’явилися такі несподівані слова, як біль, надія, кохання, щастя, серце, сльози, самотність, любов. Ах-ах-ах, мачо, що ж з вами сталося? Куди поділися пересохлі губи, первісний крик, тривала їзда, зволожені губки ще й триденна щетина. Все набуває інших відтінків. Глибших.



І нескінченна моя промова, заразливий сміх без причини і щастя у твоїх очах.

А далі – прогулянка ліжком з найбоязкішою дамою серця. І смак твій, і запах, і дотик, і подих...


Це вже вам не дикі скачки з учителькою гри на тромбоні, а КОХАННЯ, дорогенькі мої. Ко-ха-ння! Невже Гаврош на таке здатний? Хай би як там, але неповторне вміння називати речі по-своєму виділяє його з натовпу любовних співців. Бо сміливості й хисту йому не позичати.


Проте в своїх почуттях він такий же дивний, як і в житті:


Я вже звикаю до запаху твого.

Тому
Прошу тебе
ІДИ!
Поки ще тебе відпускаю...



Отак вони завжди: роблять вигляд, що відпускають. А попробуй піди! Та-а-ке почуєш! Зрештою, що для поета кохання, як не гра, інтрига, емоції, збурення і приступ гострого натхнення. Ну й , ясна річ, фалосу струмінь! Якщо не забуде за своїм писанням про ту, яке це все йому ПОДАРУВАЛА...


“Тілом...” насолоджувалася Ірися ЛИКОВИЧ, Ужгород.

 

29 вересня 2006р.