Історія в шевронах: мукачівець Володимир Гоменюк колекціонує шеврони 128-ї бригади

Пан Володимир вважає своєю малою Батьківщиною Коломию, однак другим його домом уже давно є Мукачево. Загалом службі в армії чоловік присвятив 25 років свого життя, останні 12 із них Володимир Гоменюк служив саме в Мукачеві, де й вирішив осісти після виходу на пенсію. На час його служби припав і, без сумніву, історичний період, коли Україна здобувала незалежність. 128-ма дивізія була однією з перших, хто прийняв у війську присягу на вірність Україні. Володимир Іванович тоді проходив службу на полонині Руна, був заступником командира об’єкта. І коли командир відмовився присягати на вірність Україні, саме пан Володимир приводив до присяги особовий склад об’єкта. 19 січня 1992 року таку присягу на трибуні Закарпатського обласного драматичного театру прийняв із усіма офіцерами генерал Віктор Гречанінов – на той час командир дивізії.

«Уже в лютому 1992 року я був переведений для проходження подальшої служби до штабу 128 дивізії, – пригадує Володимир Гоменюк, – тож був у Мукачеві, коли офіцери запропонували розробити наші власні шеврони. Це був не наказ «зверху», а виключно наша ініціатива. В СРСР шеврони відображали лише інформацію про рід військ, окремі підрозділи своїх шевронів не мали, вони почали з’являтися тільки у 1992 році. В нашій дивізії їх розробляли офіцери оперативного відділу і виховної роботи під керівництвом полковника Ігоря Чепурного, допомагали їм солдати з художньою освітою. Робили все швидко, тож до кінця 1992 року нові нарукавні знаки вже були введені в користування. Спершу шеврони отримало управління дивізії, а потім і усі підрозділи: 3 мотопіхотних полки, танковий, зенітно-ракетний та артилерійський полки, окремі роти тощо. Для кожного з них розробили окреме зображення шевронів. Із них і почалася моя колекція».

Володимир Гоменюк тримає в руках збільшений у 6 разів перший шеврон 128-ї дивізії

Пан Володимир розповідає, що 128 дивізія була в Україні однією з перших (а, можливо, й першою), в кого з’явилися свої шеврони. На них зобразили піхотний знак із емблемою, номер «128» і три герби: посередині тризуб, ліворуч – герб Закарпаття, а праворуч – герб Мукачева зі зображення святого Мартина в старому виконанні. Герб Мукачева використали через те, що саме там розташовувався штаб 128 дивізії. Цікаво, що перші шеврони були гумовими – в подальші роки таких більше не робили, перейшли на використання вишитих.

Загалом у колекції Володимира Гоменюка нині налічується близько 180-ти шевронів, пов’язаних з історією 128 дивізії (в подальшому – бригади). Підрозділ багато разів змінював назву, створював і розформовував полки й роти, тож і шеврони щоразу змінювалися. Пан Володимир розумів, що із часом усе це стане частиною історії, тож збирав шеврони усіх підрозділів. Наразі дуже шкодує, що не встиг попросити в подарунок одного – 8 окремої медичної роти, яка діяла дуже короткий період. Нині колекціонер має лише фотографію шеврона роти, однак вірить, що одного дня зможе додати до своєї колекції й оригінал.

Щодо історії бригади, то Володимир Гоменюк виводить її початок аж із 1922 року, коли в далекій від Закарпаття Центральній Азії Червона армія створила для боротьби з басмачами 1-шу Туркестанську стрілецьку дивізію. У 1929 вона стала гірсько-стрілецькою дивізією, а в 1936-му – 83-ою Туркестанською гірсько-стрілецькою дивізією. Номер «128» з’явився в підрозділу в 1943 році, однак і тоді це була ще 128-ма гвардійська гірсько-стрілецька Туркестанська дивізія. У 1944 році до назви додали слово «червонопрапорна» – це була нагорода за виконання завдань під час боїв за Керч. У 1985 році дивізія була нагороджена другим орденом Червоного Прапора на честь 40-річчя Перемоги, тож стала двічі червонопрапорною, а ще раніше, у 1976 році, отримала назву «імені маршала Радянського Союзу А. А. Гречка». Андрій Гречко був міністром оборони СРСР, котрий помер у квітні 1976 року. Вже через місяць, у травні, його іменем назвали 128 гвардійську мотострілецьку Туркестанську Червонопрапорну дивізію.

У 1992 році, коли підрозділ склав присягу на вірність України, офіційно він звався 128 гвардійською мотострілецькою Туркестанською двічі Червонопрапорною дивізією імені маршала Радянського Союзу А. А. Гречка, хоча до Туркестану вже давно не мав жодного стосунку, базувався в Мукачеві та Ужгороді. На нових шевронах цю назву не використовували повністю. Поки тривала їхня розробка, дивізія вже змінила назву на 128 механізовану, але згодом «туркестанську» та «двічі червонопрапорну» все ж до назви повернули. Навіть у 2015 році підрозділ, хоч і був уже бригадою, а не дивізією, звався 128 гвардійською гірсько-піхотною Туркестансько-Закарпатською двічі орденів Червоного прапора бригадою. Лише в листопаді 2015 року бригада стала просто Закарпатською. Як бачимо, змін у підрозділі було багато – і це ми ще згадали далеко не всі, наприклад, був короткий час у 2013 році, коли номер бригади змінили на 34-й.

Відповідно до цих змін мінялися й шеврони, хоча загалом їхній дизайн тривалий час був більш-менш однаковий. Нині шеврон 128-мої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади зображує літеру «Т», квітку едельвейса і дві перехрещені гуцульські бартки. До речі, пан Володимир каже, що багато хто не знає, що в цьому переліку означає літера «Т». Якщо ви теж, як і я, не знали, то ось вам розгадка від колекціонера: літера ця означає «Транскарпатія».

Однак є у колекції Володимира Гоменюка не лише офіційні шеврони, а й мотиваційні і жартівливі, які почали з’являтися у військових з початку АТО. Наш колекціонер є військовослужбовцем старого загартування, тож йому не надто подобається, коли на формі є щось зайве.

«У наказі чітко сказано, що на одній руці у військовослужбовця має бути знак за родом війська, на іншій руці – знак підрозділу. На грудях – надпис «Збройні сили України», прізвище або позивний, а також зазначення групи крові. От і все. Однак я розумію, що нині військовим хочеться мотивації, хочеться трохи скрасити своє життя жартами – от вони й вигадують різне. Дійшло до того, що нині можна навіть замовити унікальний шеврон в одному екземплярі – і спеціалізовані фірми легко його виготовлять. Я називаю такі вироби не шевронами, а патчами», – розповідає колекціонер.

З-поміж усіх шевронів, які він зібрав, пан Володимир найулюбленішим вважає той найперший, який він сам щодня носив на службу багато років і з яким пов’язано багато приємних спогадів. Те, що у 1992 році 128 дивізія почала розробляти власні шеврони, він вважає чудовою ідеєю, яка надихнула інші підрозділи.

«Шеврони стали для багатьох частиною пам’яті, – каже колекціонер. – Чимало колишніх військовослужбовців зберігають свої шеврони, пишаються тим, що служили в своїх підрозділах. Багатьох підрозділів нині вже немає, але пам’ять про них зберігається зокрема і в нарукавних знаках. І пам’ять ця дуже важлива для тих, хто служив».

Нині обидва сини Володимира Гоменюка теж стали на захист України, беруть участь у бойових діях. Тож їхній батько потроху додає до своєї колекції шеврони 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка і 26-ї артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича – підрозділів, у яких служать молодші Гоменюки.

Крім того, пан Володимир зібрав майже всі основні знаки бригад, які зараз приймають участь у війні. Поповнює свою колекцію, купуючи шеврони на аукціонах, в магазинах, які продають військове спорядження, та на фірмах, які виготовляють різноманітні нарукавні знаки. У війську колекціонер має багатьох друзів та колишніх підлеглих, котрі, знаючи про захоплення пана Володимира, регулярно поповнюють його колекцію подарунками з фронту.

Він мріє, що коли закінчиться війна і буде відновлено музей 128 бригади, частиною експозиції стане і його колекція шевронів. А ті знаки, які стосуються підрозділів його синів, він подарує своїм онукам – аби ті знали, де захищали свою Батьківщину їхні сміливі батьки.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»