Пам’ятник Йосипу Бокшаю і Адальберту Ерделі в Ужгороді: історія міста

Сквер-альпінарій у центрі Ужгорода місцеві досі за звичкою часто називають «Чаплею», хоча металевої скульптури-чаплі (автором якої був Володимир Щур) тут уже давно нема. Натомість із 1993 року над ставком задумливо сидять корифеї закарпатської школи живопису Йосип Бокшай і Адальберт Ерделі. Як ця скульптурна композиція з’явилася в Ужгороді – розкажемо нині в межах мініпроєкту «Історія одного пам’ятника».

Отже, давайте згадаємо 1993 рік, коли Ужгород цілих три дні, 15-17 жовтня, відзначав символічні 1100 років із часу першої письмової згадки про місто. Міська влада організувала гучне святкування, одним із пунктів якого було відкриття пам’ятника відомим закарпатським художникам Йосипу Бокшаю та Адальберту Ерделі. У тогочасній пресі ця подія була описана не дуже детально. Більшість газет написали коротко, що 16 жовтня, о 16.00, у сквері-альпінарії відкрили пам’ятник, автором якого став київський скульптор Микола Олійник. На відкритті виступили представник Президента України на Закарпатті Михайло Країло та мер Ужгорода Еміл Ландовський. Запросили на подію дружину Адальберта Ерделі Магдалину Іванівну, виступав Закарпатський народний хор та учні училища культури.

Про сам пам’ятник не написав ніхто, не було в пресі згадок і про передісторію події, тобто коли й на чиє замовлення київський скульптор Микола Олійник виготовив фігури корифеїв закарпатської школи живопису, як вони опинилися в Ужгороді. Знайти цю інформацію виявилося важче, ніж історичні відомості сторічної давнини. Бо кожен із тих, хто так чи інакше мав стосунок до цієї події, пам’ятає її по-різному. Крапки над «і» міг би поставити, мабуть, автор скульптури Микола Олійник, однак він помер ще у 2014 році. Тож нині ми представимо вам кілька варіантів подій у надії, що правильна версія зрештою знайдеться.

Мер Ужгорода 1990-1994 років Еміл Ландовський пригадує, що пам’ятник Йосипу Бокшаю та Адальберту Ерделі київському скульптору Миколі Олійнику замовила обласна влада ще за кілька років до встановлення. Скульптор роботу виконав, але обласна влада її не оплатила, тож деякий час готова скульптура зберігалася в київському творчо-виробничому комбінаті, де була відлита.

«Якось до мене звернувся скульптор Михайло Белень, котрий розповів про цю скульптуру і запропонував забрати її до Ужгорода. Ми винесли це питання на сесію і депутати проголосували за виділення коштів на те, аби викупити роботу Олійника. Це був якраз дуже вдалий час, ми встигли підготувати все, щоб відкрити пам’ятник до Дня міста», – розповів Еміл Ландовський.

Фото з відкриття пам’ятника («Новини Закарпаття», 1993)

Натомість скульптор Михайло Белень пам’ятає цю історію інакше. Він вважає, що у створенні скульптури велику роль міг відіграти тодішній керівник Національного художнього музею України Михайло Романишин, котрий свого часу навчався в училищі прикладного мистецтва у Бокшая та Ерделі. Можливо, справді через нього веде місток до виконавця роботи – скульптора Миколи Олійника, однак підтверджень цьому немає. Михайло Белень розповідає, що він поїхав до київського творчо-виробничого комбінату за відлитими за його проєктами меморіальними дошками і там побачив готові скульптури Бокшая та Ерделі – у пилюці та смітті. Начальник цеху нібито сказав, аби пан Михайло забрав звідти фігури художників, бо інакше їх просто поріжуть на переплавку. Тож скульптури опинилися в кузові вантажівки, звідки стирчали їхні ноги. За ці ноги автомобіль на Закарпатті зупинили міліціонери й не хотіли пропускати далі, поки не розібралися, хто й куди бронзові фігури везе. Було це, за неточними згадками, у 1991 або 1992 році.

Художник Степан Шолтес, котрий у ті роки був членом художньої ради, теж інакше пам’ятає ті події. Він розповів, що пам’ятник був замовленням обласного управління культури і скульптор Микола Олійник навіть привозив до Ужгорода на узгодження ескізи. Мовляв, поглянути на проєкт майбутнього пам’ятника запросили Магдалину Ерделі – дружину художника Адальберта Ерделі, котрій робота сподобалася. Хоча Степан Шолтес пригадує, що саме до вигляду Адальберта Ерделі були у деяких членів ради зауваження. Вони вважали, що Йосипа Бокшая скульптор передав дуже вдало, а от Адальберт Ерделі вийшов геть не схожим на себе.

Чому ж обласна влада замовила й не змогла оплатити роботу Миколи Олійника, ми запитали у тодішнього очільника обласного управління культури Василя Габорця, однак пан Василь спростував цю інформацію, сказав, що його управління (й наскільки він знає, загалом обласна влада) не мало жодного стосунку до замовлення пам’ятника і засідань, де би узгоджувався з художньою радою і скульптором його вигляд.

Фото з відкриття пам’ятника («Новини Закарпаття», 1993)

Щодо ескізу, то в архіві Миколи Олійника такий, якщо і був, то не зберігся. Дружина скульптора Лариса Олійник розповіла, що її чоловік узагалі не любив робити ескізів, працював швидко і легко. «Я не знаю точно, але думаю, що це замовлення прийшло до пана Миколи через Міністерство культури, – пригадує Лариса Олійник. – Такі серйозні роботи довіряли тоді відомим майстрам, а Микола був і сам знаним, і походив із родини відомого скульптора Олексія Олійника і художниці Ніни Волкової. Він однозначно добре знав, хто такі Бокшай і Ерделі, бо мав велику кількість друзів із Закарпаття, наприклад, дружив із Кашшаями. Форми скульптур Микола виготовив у своїй майстерні в Києві, на тодішній вулиці Пушкінській. Потім у комбінаті була відлита модель і вже там, на базі комбінату, Микола працював зі швами, доводив все до блиску. У нас вдома зберігаються фотографії цього пам’ятника. Він є справді особливим, бо мій чоловік одним із перших в України почав використовувати прийом скульптури, вписаної у простір. Ми тоді були звиклі до того, що пам’ятник має бути таким урочистим, на постаменті. А Микола зробив художників приземленими, вони наче сидять собі невимушено на лавиці в парку, спілкуються. Після нього багато хто почав переймати цей композиційний прийом, але пам’ятник Бокшаю та Ерделі був одним із перших таких в Україні».

Отже, хто замовив Миколі Олійнику виготовити пам’ятник Йосипу Бокшаю та Адальберту Ерделі наразі достеменно з’ясувати не вдалося. Але відомо, що спершу скульптурну композицію планували встановити зовсім не там, де вона стоїть нині. Якби все зробили за тодішнім планом, нині бронзові корифеї «сиділи» би у дворику Закарпатського художнього музею ім. Й. Бокшая. Однак фахівці управління архітектури порадили тоді встановити пам’ятник у скверику нижче музею, адже там можна дуже вдало вписати композицію в навколишній простір. Так і зробили: з радванського андезиту була виготовлена лавиця, яку приладнали до бетонованого майданчика, а на лавицю «всадовили» фігури Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі.

Фото – з фотоальбому «Ужгород» (М. Басараб, В. Ньорба, 1997)

Цей пам’ятник вважається одним із найкращих в Ужгороді. Цікаво, що художники були одного віку (обидва народилися в 1891 році), однак скульптор зобразив Йосипа Бокшая старішим, а Адальберта Ерделі молодшим на вигляд. Але мистецтвознавці кажуть, що це гарно передає їхні типи: спокійного сім’янина Бокшая і активного ловеласа Ерделі. Скульптури художників навмисне розмістили так, аби між ними могла сісти людина і зробити гарне фото в компанії корифеїв закарпатської школи живопису. Та це в теорії, а в житті фото з корифеями не завжди роблять гарні, найчастіше Адальберту Ерделі залізають на плечі, а з Бокшаєм цокаються чаркою (бо після того, як вандали відламали мундштук його люльки, виглядає так, ніби художник тримає в руках чарку). Між тим відламана люлька не була найбільшою проблемою цього пам’ятника: свого часу в Бокшая ледь не відпала нога, а в 2012 році небайдужі ужгородці помітили, що на шиї бронзового Ерделі є глибокий надріз, тобто хтось намагався відпиляти йому голову.

Фото – «Закарпаття онлайн»

Тоді скульпторам Василю Роману й Богдану Коржу вдалося зробити надріз майже непомітним, однак хто його знає, до чого ще додумаються вандали або мисливці за бронзою. Бо такими є виклики для скульптури, вписаної в публічний простір, а не схованої високо на постаменті.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»