Із Миколаєва – в Ужгород: як війна змінила життя нейрохірурга Дмитра Сікорського

Як родина переїхала до Ужгорода та почала тут усе з нуля, перейняла закарпатські ритуали, із чим довелося стикнутися у перші пів року повномасштабної там та як зараз лікарю ведеться тут — дізнавався Заголовок.

МЕЛІТОПОЛЬ – КРИМ – МИКОЛАЇВ – ДОНЕЦЬК – МИКОЛАЇВ

Дмитро родом із нині окупованого Мелітополя. У 2007 закінчив університет у Криму та за розподілом потрапив хірургом до маленького містечка Южноукраїнськ на Миколаївщині. Інтернатуру ж проходив у Миколаєві.

«Хірургом я хотів бути ще до вступу до університету – моя мама лікар, – розповідає Дмитро Сікорський. – Всі серіали і фільми на той час романтизували професію лікарів. Але я подивився один документальний серіал, де розповідалося без прикрас і постановок про роботу лікарів невідкладної хірургії. Побачив будні хірурга, складнощі роботи, операції – це не злякало, а переконало обирати саме цю професію».

Коли навчання в університеті добігало кінця, як каже Дмитро, варіантів залишатися у Криму чи повернутися назад у Запорізьку область не було. Йому «світила» посада хірурга у маленькому містечку на заледве 40 000 населення. Якось чоловіка викликав головний лікар миколаївської лікарні, де він проходив інтернатуру, і остаточно розбив надію: посади хірурга нема. Але запропонував ставку нейрохірурга.

«Для мене це був шок. Він сказав, що маю рік подумати – посада мене чекатиме. Але потрібна спеціалізація. Коли розповів про це колегам, увесь колектив сказав, що нема чого думати. Бо лише в нашій лікарні було 30 хірургів, а нейрохірургів – 10 на всю область. Мене відправили на курси спеціалізації у Донецьк у 2010 році. Після того до листопада 2022 я працював у Миколаєві нейрохірургом».

РІДНІ В ОКУПАЦІЇ, РОЗБИТА ОПЕРАЦІЙНА ТА ПАЦІЄНТ, ЯКОГО НЕМАЄ ДЕ ОПЕРУВАТИ

Коли почалася повномасштабна війна, а росія щодня намагалася пробитися до Миколаєва, Дмитро залишився відрізаним від родини – вони опинилися на тимчасово окупованій території, бо саме гостювали у рідних. Чоловік каже, що тоді навіть думок про виїзд не мав. «Я залишився, бо розумів, що моя допомога тут потрібна». 

Завдяки волонтерам через місяць дружина та доньки Дмитра змогли виїхати з окупації й чоловік вивіз їх до Одеси, де мешкає його сестра. Дружина наполягала виїхати, щоб бути разом і подалі від вибухів. Але в Миколаїв постійно привозили пацієнтів, що потребували термінової нейрохірургічної допомоги, в тому числі військових із пораненнями. Персонал практично жив у лікарні: щодня вертатися додому не було сенсу, бо сім’ї виїхали, води не було.

«31 липня 2022 року у нашу лікарню прилетіла ракета. Операційну було зруйновано. А в мене пацієнт із великою пухлиною мозку. Його було проблематично оперувати, бо через обстріл не було обладнання. Я подзвонив в Ужгород і запитав, чи приймуть тут пацієнта і чи можу я приїхати з ним та разом його прооперувати».

В УЖГОРОД – ДО СМОЛАНКИ

Важлива ремарка: Дмитро Сікорський дзвонив саме в Ужгород не просто так. Ще з 2015 року він хотів потрапити сюди, щоб повчитися і попрацювати разом із професором Володимиром Смоланкою.

«Для мене наш професор був і є взірцем нейрохірурга. Я завжди мріяв вчитися у нього. Ми зустрічалися з ним на конференціях і кожна зустріч була для мене чимось неймовірним. Він дуже простий у спілкуванні й мені було надзвичайно приємно та навіть дивно, що він із першої зустрічі запам’ятав, як мене звати».

Так у середині серпня 2022-го пацієнт разом із Дмитром Сікорським приїхали до Ужгорода, де спільно з Володимиром Смоланкою нейрохірург провів успішну операцію. У ході розмови професор поцікавився, чи не планує Дмитро вступати в аспірантуру тут. Думка про аспірантуру вже й раніше була у чоловіка, тож він відправив поштою документи для вступу в УжНУ і продовжив надавати нейрохірургічну допомогу вже в іншій лікарні, куди його розподілили після обстрілу.

За роботою навіть мало не проґавив вступний іспит: «Мені подзвонив професор Смоланка і запитав, чи не забув я про завтрашній іспит. А я на чергуванні та маю дві планові операції. Домовився з колегами, тож о 12 дня сів у машину й о 3 ночі приїхав до Ужгорода. На 9 ранку пішов на екзамен», – пригадує лікар.

«Коли я приїхав уночі, питав, коли починається комендантська година – для мене було шоком, що її тут немає і вночі горять ліхтарі. Ми ж тоді дотримувалися світломаскування і навіть завішували вікна лікарні чорними пакетами. І ще тут було дуже багато літаків, які жужжать, як шахеди, а люди спокійно ходять».

Восени, після обстрілу, роботу Лікарні швидкої медичної допомоги, де й працював Дмитро, повністю відновили. Після визволення Херсона поранених військових та цивільних стало значно менше. Нейрохірург зрозумів: можна їхати.

ДІТИ КАЖУТЬ «ПОЙ СЮДИ», А НЯНЬО НЕ УЯВЛЯЄ ДНЯ БЕЗ ФАЙНОЇ КАВИ

Сім’я Дмитра оселилася у гуртожитку для викладачів та аспірантів УжНУ – університет прийняв чимало вимушених переселенців. У рази більше, ніж могли собі уявити до початку повномасштабної. Це був двокімнатний «номер», як каже Дмитро, де вони й прожили перших 9 місяців. Але діти постійно хворіли й довелося шукати квартиру в оренду. Ціни на житло в Ужгороді, необґрунтовано високі, визнає лікар. Приміром, із Миколаєвом 2021-2022, куди теж приїхало багато вимушених переселенців, різниця відчувається в рази.

Із садочком для доньок проблем не було. Уже на новому місці – в Обласному клінічному центрі нейрохірургії та неврології – колеги прийняли нового нейрохірурга добре, навіть порекомендували садочок. У Кабінеті ужгородця стали в чергу й за пільгою ВПО дітей прийняли за місяць.

До слова, для себе статус ВПО і жодні виплати Дмитро не оформлював – їх має дружина і діти. Каже: «Я не робив собі, бо я ж приїхав працювати».

«Від садочка ми в захваті – діти в захваті. Там вихователі – другі мами. Якщо порівнювати із садочком у Миколаєві, в який ходила старша, – це небо і земля. Тут вихователі й няні якісь більш людяні, привітні та ставляться до дітей, як до своїх. Загалом мені здається, що тут, на Закарпатті, люди більш привітні. Старша донька уже закінчила садочок, але дозволяють ходити до вересня – аж школи. Наші діти вже навіть закарпатською починають говорити – «нич», «любиться», «не любиться», «пой туди», «пой сюди»», – посміхається чоловік.

Закарпатський стиль життя перейняв і Дмитро з дружиною: зізнається, що в Ужгороді став пити більше кави. Раніше каву пив лише вдома, коли було натхнення її варити, і дуже рідко замовляв у закладах. «Нещодавно їздив у Миколаїв і стало стресом, що не зміг знайти у радіусі 100 метрів смачної запашної кави».

А ще родина любить вихідними досліджувати Закарпаття: «Тут дуже багато чого красивого, тому намагаємося кудись їздити, щось дітям показувати. Спочатку ми взагалі нікуди не виїжджали, а потім адаптувалися і почали більше досліджувати. Вже були в Іршавському районі, у Хустському, Воловецькому. Також у Невицькому замку буквально пару тижнів тому, у Паланку. В планах – Синевир і Сент-Міклош».

ПРО РОБОТУ ТУТ І ТАМ ТА НАЙБІЛЬШ ПАМ’ЯТНИХ ПАЦІЄНТІВ

Нейрохірургічне відділення у Миколаєві налічує 60 ліжок – це практично як весь ужгородський Нейроцентр. Однак, зауважує лікар, різноманітність і складність втручань відрізняються суттєво:

«Там ми оперували здебільшого черепно-мозкові та спінальні травми, онкологію, дегенеративні захворювання хребта, інсульти. Але складність операцій, які виконують у Нейроцентрі, – набагато вища. Наприклад, хірургія основи черепа з дуже складними доступами – у нас це одиничні випадки були, а пацієнти їхали у більш спеціалізовані центри. Забезпечення в операційних теж багато що дає. Можливо, ми би це і в Миколаєві робили, якби було забезпечення. Тут і мікроскопи кращі, і інше обладнання інноваційне, якого там не було».

Наостанок питаю Дмитра про пацієнтів, що запам’яталися йому особливо.

«Коли я був ще у Миколаєві, привезли нам військового з наскрізним кульовим пораненням голови. У нього не працювали ноги. Ми його прооперували у перші ж години. Через постійні обстріли ми вимушені були буквально через добу-дві евакуювати пацієнтів до Одеси. Пам’ятаю, як він їхав у страшному автобусі, лежачи на підлозі, зі свіжою раною, дренажами, величезним дефектом черепа… Минає десь місяць, телефонує мені невідомий номер. Жінка питає, чи може Вася приїхати за випискою. Я навіть не зрозумів, про якого Васю мова. І десь через 2 тижні цей Вася заходить своїми ногами в ординаторську. В мене щелепа впала на стіл. Він ще шкутильгав, мав дефект черепа, але прийшов своїми ногами за випискою».

«А минулого року до нас у Нейроцентр привезли зовсім молоду дівчину, сама вона з Києва. Вона була в Угорщині і там отримала травму – важкий перелом хребта. Її прооперували, стабілізували і доправили в Ужгород. Коли вона поступила, мала нижню плегію – ноги не працювали. Ми її дообстежили та виявили, що стабілізуюча система стояла трохи некоректно. Якби не втрутилися, вона б не змогла ходити. Впродовж доби, а це дуже швидко, змогли знайти для неї систему, прооперували й виписали додому. Через 2 тижні вона вставала з ходунками. А нещодавно прислала відео, що вона з милицями 200-300 метрів проходить».

Зараз Дмитро Сікорський навчається в аспірантурі й працює нейрохірургом в Обласному клінічному центрі нейрохірургії та неврології. Його старша доня цього року стане першокласницею, а молодша продовжує опановувати закарпатський діалект у садочку. Дружина ж зайнялася страхуванням і планує розвиватися у цьому напрямку. Попереду в цієї сім’ї – ще не одна подорож Закарпаттям і обов’язково в український Крим.

Ксенія Шокіна

Спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото авторки, Оксани Йоханнессон і Наталі Боднар