Неходячий переселенець із Маріуполя в’яже на Закарпатті іграшки, щоб допомагати іншим

Неходячий переселенець із Маріуполя в’яже на Закарпатті іграшки, щоб допомагати іншим
Макс Пономаренко двічі втікав від російської агресії. Вперше – із Криму, вдруге – із Маріуполя. Зараз мешкає у Тячівському районі на Закарпатті. Хоча «втікав» сказано умовно, бо чоловік пересувається на візку. У 18 років він потрапив у аварію і залишився неходячим. Утім його оптимізму можна тільки по-доброму позаздрити. Він не тільки не впадає у відчай, але й заряджає позитивом усе своє оточення. Енергійний і життєрадісний Максим ніколи не сидить, склавши руки, навіть попри те, що має обмежені фізичні можливості. Він день-і ніч працює, а у вільний час ще й в’яже іграшки, які продає через інтернет. При цьому… вилучені кошти собі не бере, допомагає таким же переселенцям, як сам. Як йому вдається залишатися таким несхитним та сильним духом, як живеться на Закарпатті і чому він вирішив зайнятися лялькарством? Про це чоловік розповів «Карпатському об’єктиву».

 

Севастополь-Київ-Маріуполь-Закарпаття

Мама була Макса родом із Закарпаття. Вона померла під час пологів разом із новонародженою донькою. Батько – із Полтавської області, але мешкав у Криму. Після смерті дружини він незабаром одружився вдруге і хлопця виховувала мачуха.

«Віра – взагалі була людиною дуже доброю, співчутливою. Своїх дітей вона не могла мати, тому в сім’ї я був єдиним сином. До мене ставилася нормально, захищала перед батьком, бо він був справжнім тираном. Маму також на той світ він відправив, адже постійно бив її, знущався над нею. Під час вагітності щось пішло не так. Я не знаю точних деталей, бо мені ніхто так і не розповів, на жаль. Коли ж матері не стало, я не мав ще й двох років. Смерть батька від цирозу печінки для нас обох стала не трагедією, а полегшенням. Я б називав Віру мамою, але вона сама цього не хотіла. Із 10 років я жив із нею. Заміж вона більше не вийшлахоча була дуже гарною. Видно, після життя з таким домашнім катом, як батько, не хотіла ризикувати. Двом нам було добре. Я у всьому їй допомагав, вона мені все купувала. Усі знали, що я їй не рідний, але коли мене хвалили, казали: «Віро, у тебе такий хороший син…», вона аж розквітала, сяяла у такі хвилини, – каже «Карпатському об’єктиву» Максим.

Коли у Криму почалися псевдореферендуми, Віра з Максимом виїхали на Київщину.

«Можна сказати, що нам ще поталанило. Ми саме продали квартиру, бо хотіли переїхати до стареньких батьків Віри. На той час її мати була дуже хворою і потребувала постійного догляду. Тобто, події після окупації у Севастополі ми вже не застали. Я в Києві закінчив університет, навчання мені оплачувала Віра. Чималі кошти пішли на лікування її матері… одним словом, гроші поступово закінчилися. Але я знайшов роботу, почав працювати і ми знову зажили нормально. Проте в один момент Віри не стало. Це було для мене найбільшою життєвою трагедією. Вона померла від інсульту, буквально за секунду. Звісно, чужим людям я став не потрібним. Тоді переїхав до друзів у Маріуполь. На той час там було спокійно. Тоді ж відшукав родичів на Закарпатті. До війни я дуже добре заробляв, квартиру орендував, але хотів купити. Добре, що цього не зробив. Ніхто не знав, що буде війна, та щось мене зупиняло від покупки. Можливо, саме тітка Олена своїми настановами. Вона завжди кликала до себе на Тячівщину, говорила про чудову природу, яка, за її словами, мала мені допомогти звестися на ноги. Мені страшенно хотілося приїхати погостювати в неї, побачити все на власні очі, але мені пересуватися з візком непросто, тож не поспішав із візитом. У перші ж дні після нападу росії мене з Маріуполя вивіз друг на своєму автомобілі. Він залишився у столиці, мене ж волонетри привезли на Закарпаття. Мені знову поталанило не бачити всіх тих жахіть, що сталися з містом згодом. Видно, Бог мене надійно оберігає. Бо ж і життя врятував у тій страшній аварії, після якої я став інвалідом. Хоча це слово дуже не люблю, воно «робить» людину якоюсь неповноцінною. А я себе таким не вважаю. Мої троє друзів, до речі, загинули. Вижив я один. Ми тоді врізалися у фуру, за кермом був однокласник… Він трохи випив, бо його кинула дівчина і не впорався з керуванням. Я б хотів забути про ту трагедію, але не можу», – наголошує чоловік.

Почав підводитись на ноги після молитви

На Закарпатті Макс уже обжився, звик, почувається добре.

«Я б пішов на війну, та мене ніхто не візьме такого, – зітхає він. – Добре, що хоч маю роботу, не «сиджу» нікому на шиї. Я чудово володію англійською, працюю у міжнародній компанії, займаюся продажами різних запчастин. Тут би точно не працевлаштувався, вакансій на Закарпатті немає, місцеві їздять на заробітки у Чехію. За фахом я дизайнер. Завжди гарно малював. А ще… коли був маленьким, ми з Вірою в’язали іграшки. Мені це дуже подобалося. Потім ми їх продавали і коли було зовсім скрутно, жили з тих грошей. Тож тепер, коли в мене є вільний час, також в’яжу. Свої вироби продаю. Ціни середні – 300-400 гривень за іграшку. Але з цих грошей собі не беру і копійки – усе спрямовую на доброчинність. Підтримую армію, допомагаю внутрішньо-переміщеним, хворим закарпатським діткам», – запевняє Максим Пономаренко.

За словами чоловіка, закарпатська природа справді подіяла на нього благотворно.

«Мені реально стало краще. Раніше, коли змінювалася погода, страшенно боліли як ноги, так і поперек, зараз – ні. Також потихеньку почав ходити за допомогою милиць. Це здається дивом, але це правда. До лікарів не звертався, жодної реабілітації не проходив. Але дуже багато їздимо в монастирі і там за мене моляться. Віра – важлива справа. Я вірю, що одужаю… хоча раніше не вірив, бо медики запевняли, що цього не може бути. Тітка Олена дуже побожна людина, вона навернула мене до церкви. Ми разом аналізували моє попереднє життя і я помітив, що зі мною завжди траплялося щось таке, що рятувало в скрутну хвилину. Це допомагав янгол-охоронець. Тепер я в цьому переконаний», – зізнається він.

Макс також каже, що на Закарпатті він почувається настільки добре, ніби тут жив завжди.

«Щось рідне у душі я відчув у перші ж хвилини, як тільки заїхав у цей прекрасний край, – наголошує Максим. – Видно, то був поклик крові. Мама ж була тутешньою… Спочатку виникали труднощі з порозумінням. Місцева говірка мене тішила, але багато слів не розумів. Приблизно за два місяці і сам навчися говорити, як тут кажуть, «по-нашому». Коли вперше почув слово «жебеловка», думав, що то якась порода жаб, коли мене пригощали «ріпою», гадав, що кормовим буряком хочуть нагодувати, коли ж пропонували «пасулю», мені здавалося, що якийсь паштет дають. Але нічого, уже принаймні всіх розумію чудово. Загалом мені на Закарпатті затишно. Осінь тут дуже мальовнича. Мені, як людині творчій, хочеться творити. Замовив собі через інтернет фарби, мольберт, польотна, буду малювати. Колись захоплювався живописом, але через кочівний спосіб життя не маю жодної роботи – усі роздарував знайомим. Тут навіть на пленер їхати не потрібно. Знайшов у саду чи прямо під будинком затишне місце – і малюй скільки хочеш. Куди не повернешся – суцільні пейзажі! Моя основна робота займає 4 години на добу, тож вільного часу маю вдосталь. Через це й повернувся до лялькарства».

Що стосується ляльок, то їх у Максима в наявності також небагато. Кожна швидко знаходить покупця.

«Чим виставляю, уже за кілька годин маю замовлення. Мої вироби наразі є в різних куточках України, майже в кожній області. Купують їх не завжди дітям, частіше – коханим. Роблю також різні обереги. Їх замовляють найчастіше. Над однією іграшкою працюю в середньому 2-4 доби, залежно від розміру та складності (але насправді робота займає по кілька годин на день, не триває безперестанку). В’яжу корівок, песиків, котиків, левиків, тигриків, вовчиків, лисичок, сніговиків, мишок, хлопчиків та дівчат. Одним словом, все, що тільки можна. Нитки поки що не купую. У тітки є багато старих недоторканих запасів. Вона радіє, що я займаюся благочинністю. Підтримую контакти з однією дівчинкою-переселенкою, яка зараз мешкає у Хусті. Найбільше допомагаю саме їй. У неї складна ситуація, але вона про це дуже мало кому хоче розповідати, тому імені називати не буду. Загалом приємно відчувати себе корисним. Тільки так людина знає, що вона потрібна іншим», – каже він.

Максим хоче залишитися жити на Закарпатті. Тут він знайшов уже кохання і нещодавно створив родину.

«Ми з Мирославою побралися у вересні. Гучного весілля не робили, відгуляли разом із найближчими людьми у нашому житті. Її батьки мене прийняли як рідного сина і я за це їм дуже вдячний. Нам подарували будинок і тепер я точно назавжди залишуся закарпатцем!» – вдоволено посміхається Макс.

Марина АЛДОН, Карпатський об`єктив

 

01 листопада 2022р.

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів