Понад 50 автомобілів для фронту. Письменник Андрій Любка розповів, як це вдалося зробити

«Це книжка пригод і настроїв, реальних історій і автобіографічних вигадок, яку я найдовше готував: закінчив складати у вересні минулого року, потім відклав на два місяці, перечитував у листопаді. Згодом віддав у редакцію, вихід планували на весну цього року, щоб презентувати на «Книжковому Арсеналі» у Києві, – каже Андрій Любка. – Були плани, які змінилися, як і наше життя. Цінно, що ця книжка побачила світ з позначкою «2022 рік», який дуже складний. Але це рік, у тому числі, протягом якого ми боремося за нашу культуру, за право бути собою. За право видавати книжки, творити, за право ходити по місту, жити і не лякатися повітряних тривог, пити каву і говорити українською мовою».

Письменник Андрій Любка під час презентації книжки «Щось зі мною не так»

Зафіксувати 2022 рік важливо насамперед тому, зазначає письменник, бо це час, коли багато хто чекав від України колапсу.

«Ми, мало того, що даємо відсіч, ми продовжуємо щось створювати. Креативна енергія дуже важлива, саме вона може протистояти деструкції. Друк книжки – це завжди велика інвестиція і це, як на мене, важливий акт такого культурного героїзму. Нам важливо забезпечити безперервність культурного процесу, тяглість, бо це свідчення нашої сили і нашої гідності», – пояснює автор.

«Команда, в яку досить важко отримати квиток»

З лютого Андрій Любка літературні справи тимчасово призупинив: нічого не пише і не перекладає. Проте вдався до волонтерства і разом з однодумцями постачає автомобілі на фронт. Використовуючи письменницьку популярність та коло прихильників, які слідкують за його літературною творчістю роками, а тепер всі разом жертвують на закупівлю машин.

«Я взагалі люблю читати книжки, пити вино, ловити рибу. Але автомобілів у цьому переліку немає. У мене є машина, я багато проїхав за кермом, але щоб відкривати капот… Це дуже дивна історія, вона трапилася випадково, – розповідає він. – У квітні перед Великоднем ми з друзями вирішили, що треба передати на фронт нашому 68-му батальйону 100 кілограмів ковбаси і 100 кілограмів шинки. Зібрали, подзвонив другу, який воює, розповів про наш шляхетний вчинок. Але там немає нової пошти, не їздять таксі. Пробуйте – сказали нам. Тоді ми вирішили, що треба купити машину. Увечері написав у ФБ: давайте купимо для наших авто. Мобільний транспорт, який справді потрібен. Коли зранку я подивився на рахунок, виявилося що є гроші на 2 машини. Якщо першу машину я купив у тумані, то друга – це був мій обов’язок. Я зрозумів, що це може бути така місія, яка впала мені на голову».

Андрій Любка за внески вже придбав 53 авто, залучивши на кожен з напрямків волонтерства людей, які досі були не дуже знайомі. Завезенням в Україну і документальним супроводом займається, наприклад, організація лижників Закарпаття (Transkarpathian Ski team). З її представником письменник познайомився через автомайстра, який безкоштовно лагодить усі машини. Інший безкоштовно фарбує.

Ще кілька десятків закарпатців, включно з Андрієм Любкою, працюють водіями та перевозять придбані авто на фронт. У кожній машині по двоє водіїв, адже їхати треба 3-4 доби фактично без сну.

«У нас склалася команда, в яку досить важко отримати квиток. Всі хочуть, але місця немає, – додає Любка. – Всі ці люди дуже успішні та важливі у своїх конкретних сферах. Ми робимо це безкоштовно і вхідний квиток у цьому полягає, щоб долучитися у той чи інший спосіб».

«Завдяки культурній дипломатії 24 лютого ми вже перемагали»

Якщо згодом писати книжку про війну, то вона мала б бути, на думку автора, у дусі Швейка і сюжет був можливий лише в Україні. За ці кілька місяців історій назбиралося чимало. Одна з них водночас пояснює необхідність постійного забезпечення військових транспортом.

«Їде військо на фронт на пазику – шкільному автобусі, який ламається десь у Дніпропетровській області. Військові виходять на заправку, чекають, автобус не підлягає ремонту і далі не хоче їхати. Що робить військо? Військо скидається своїми грішми, бере таксі і на таксі їде на фронт. Це українська армія, це реальність, яку ми бачимо», – каже Андрій Любка і зізнається: чим далі, тим важче збирати гроші на авто.

Якщо навесні середні внески були 500-1000 гривень, то зараз ресурси в людей вичерпуються і складають 50-200 гривень. Хоча є українці, які періодично жертвують великі суми грошей. Як, наприклад, один із закарпатських айтівців, що втретє перераховує 100 тисяч гривень, чи культова художниця, що пожертвувала 200 тисяч гривень.

Активність культурного середовища та всіх, хто до нього залучений, допомагає у ще більших масштабах наблизити перемогу, вважає Андрій Любка.

«Ми значною мірою виграли інформаційні війни за те, щоб народи Європи визнали наше право жити окремо, називатися окремим народом через те, що ми багато років поспіль системно будували культурну політику. Культурна дипломатія почала працювати не тепер. 24 лютого ми вже перемагали. У людей вже була база знань і інтелектуальна еліта різних країн була готова до цього. Протягом років держава створювала культурні інституції. Зокрема, Інститут книги, організацію, яка займається промоцією України за кордоном, Український культурний фонд тощо. Протягом цих років ми зробили величезний об’єм роботи, який дав свої результати, – переконаний письменник. – Культура є однією з причин цієї війни. Культура – це не лише книжка, але й те, як ми поводимося, як ми живемо».

Ірина Бреза для Радіо Свобода