Закарпатський письменник Андрій Любка: На авто для армії скидаються не ті, хто має гроші, а ті, хто має совість

НА ПЕРШИЙ “НІСАН” ГРОШІ ЗІБРАЛИ ЗА НІЧ

- На початку повномасштабної війни ти займався поселенням біженців у західних регіонах, потім волонтерив, з місяць тому перемкнувся на автівки і тепер майже щотижня відвозиш кілька джипів й пікапів на фронт. Чому саме цю нішу вибрав?

- Усі ці фази, які я пройшов у своїй волонтерській діяльності з початку великої війни, якось самі знайшли мене. Спочатку, у перші дні тижні, люди зверталися до мене і просили допомогти — бо знали, що я живу на заході країни, де не стріляють. У тій ситуації то було логічно, і я знаходив для них варіанти з житлом.

Пізніше, коли друзі з Харкова, наприклад, почали говорити про потреби, які треба було допомогти закрити “на вже” - я спочатку консультувався із іншими волонтерами і питав, де можна знайти ліки, спальники тощо. А потім зрозумів, що як хочу все зробити швидко і бути впевненим, що все дійде — треба самому цим зайнятися.

І так само було з автівками. Перед Великоднем ми почали збирати святковий вантаж для друзів, які на той час уже воювали на Сході. У нас виникло бажання влаштувати їм нормальний Великдень, мов, давайте купимо 100 кг ковбаси, шовдаря (копчене чи в'ялене стегно свині. - ред.) й домашніх пасок для наших. Купили, але виникло логічне питання з доставкою. Поки ми розглядали різні варіанти і говорили з хлопцями, якось в розмові спливло, що, мов, нам би дуже треба машину. Мовляв, ковбаса й шовдарь теж потрібні, але авто — дужче. Ми вирішили, що раз їм треба — значить, маємо купити. У нас була певна сума, але тих грошей було мало на пікап. Тому якось увечері я вирішив запитати у себе на Фейсбуці, чи хтось готовий з моєї аудиторії долучитися та скинутись на авто для військових. Думав, що це буде доволі пасивно відбуватися, не мав впевненості, чи хтось погодиться дати нам грошей. Але був здивований, що наступного ранку після публікації поста в Фб я мав на картці необхідну суму і навіть більше.

- Отак всього за одну ніч зібрав на перше авто для армії?

- І це був Nissan Navara, пікап у хорошому стані.

Цей випадок дав мені зрозуміти, що це працює. І коли пізніше опублікував фото цієї автівки вже на наших позиціях біля Слов'янська, дуже багато людей почали мені писати, що їм в підрозділ теж потрібне авто.

Проблема з машинами для армії виходить далеко поза рамки друзів та знайомих — це загальна проблема для нових підрозділів, оскільки мобілізація йде потужна і підрозділів нових багато, а транспорту або немає, або він ламається і нищиться на фронті.

Словом, так само собою склалося, що це і є, напевно, саме та ніша, яку мені варто зайняти, і це — саме та робота, яку я зараз маю взяти на себе.

ЛЮДЕЙ ГУРТУЄ ПАРОЛЬ "АВТО ДЛЯ ЗСУ"

-  Ти мав для цього якісь спеціальні навички? В принципі, машини ми ж не щодня купуємо — це не хліб у магазині. Тим більше коли шукаєш авто за кордоном, мусиш орієнтуватися й якось на цьому розумітися...

- Я, з одного боку, дуже досвідчений водій - люблю подорожувати і дуже багато проїхав за кермом. Але з іншого боку — я зовсім не розуміюся на машинах, на їхньому ремонті. Умовно: все, що під капотом, для мене — ієрогліфи.

Я виконую те, що добре знаю і вмію. У мене така суто письменницька функція, яка сприяє покупці автівок. Тобто моя справа - розказати про потребу в авто і про підрозділ, який його потребує. Моя робота — у взаємодії з аудиторією. Я маю будь-що спонукати людей не бути байдужими і долучитися до збору коштів на машину просто зараз.

А решту робить команда. Є двоє людей, які займаються пошуком машин за кордоном: вони їх перевіряють, тестують і потім переганяють сюди, в Україну. Таким чином ми можемо бути більш-менш певні, що ця машина справна. Це робить, зокрема, Іліян Бота. Юрій Купріянчук займається документальним супроводом процесу на митниці.

Є автомайстер Іван Мацканич, який нонстоп ці авта ремонтує вже тут на Закарпатті, міняє оливу, колеса, замовляє деталі, радить, де і на чому можна зекономити. Він разом зі своїм сином часом до третьої ночі сидить у гаражному боксі, щоб машина вже зранку могла виїхати «на роботу». Ясна річ, роблять це вони повністю безкоштовно.

Інший майстер Ярослав Печунка на своєму автосервісі безкоштовно фарбує нам машини для ЗСУ. За час війни він уже пофарбував приблизно 50 авто. Крім того, за власні гроші передав для армії мікроавтобус, купив рації та іншу амуніцію.

Моє завдання їх усіх скоординувати  і отримати результат. Часом треба поміняти акумулятор – і місцевий магазин «Батерка» безкоштовно надає нам відновлені акумулятори. Також треба іще зробити документи для цих авто, знайти водіїв, які відженуть їх на фронт, заправити...

Але найважливіше в цій справі — таки зібрати гроші на машину. Це те, що не могли зробити мої друзі або жінки військових, які також починали збір коштів на авта для своїх чоловіків в різних підрозділах. Вони не мають широкої аудиторії у соцмережах і тому не завжди можуть зібрати потрібну суму, до того ж зробити це швидко. Адже завжди йдеться про досить великі гроші: в середньому така машина для армії вартує 5 тисяч євро, якщо це пікап, а якщо просто джип — то 3-4 тисячі євро. Плюс треба враховувати іще кошти на ремонт, а також на пальне: аби на схід України із Закарпаття перегнати один джип, який "їсть" до 15 л на 100 км, потрібно 10 тисяч гривень.

- Ти цю команду підбирав чи люди якось самі знаходилися й долучалися?

- Та нема сильно із чого підбирати, насправді, бо одна із проблем в тому, що місцеві чоловіки не можуть їхати за кордон і шукати там автівки. Відповідно, мені були потрібні люди, які вже є за кордоном і готові витрачати свій час та кошти на цю справу. Також було важливо, аби ці люди були чесними, не обманювали й не заробляли на цьому, щоб вони торгувалися на місці і могли збити ціну. Хлопці, які шукають для мене машини в Європі, також привозять авто під комерційне розмитнення і беруть за це гроші - це їхній бізнес, і вони так заробляють. Але їхнє правило: кожна четверта чи п'ята машина, яку вони підбирають та везуть сюди, до кордону, - для армії і йде на потреби ЗСУ. Це їхній персональний внесок у Перемогу.

Також у нас в команді є людина, яка допомагає нам зібрані на картку гроші конвертувати у євро за кордоном за банківським курсом. Адже машини ми беремо за валюту, а купувати її в Україні на чорному ринку було б дуже невигідно. Останній раз ми зекономили на цій операції 10 тисяч гривень, це значна сума.

Насправді суспільство дуже мобілізоване, і пароль “Це авто для ЗСУ” робить свою справу. Усі все розуміють і намагаються допомогти або сприяти, не треба когось особливо шукати, просити чи переконувати.

НАЙЧАСТІШЕ ГРОШІ НАДСИЛАЮТЬ ЗВИЧАЙНІ ЛЮДИ - ПО 200-500 ГРН

- Хто скидається тобі на машини? У себе на сторінці ти писав і про зарубіжних колег-письменників, і про митців, які присилають кошти, якось Забужко долучилася до справи із непоганою сумою...

- Найчастіше кидають гроші звичайні люди — це внески по 200, 500 гривень, а також 1000. Я розумію, що це люди небагаті, але вони хочуть докластися до спільної справи і наблизити Перемогу. Є й ті, хто перераховують великі суми — це переважно мої колеги із-за кордону.

- Як швидко назбирується сума? І чи є ще в людей нині гроші на благочинність? Чи ж річка потроху пересихає?

- Річка однозначно буде пересихати, я вже це бачу, війна виснажує. Загалом спостеріг, що існує певна циклічність у тому, коли люди надсилають гроші. Це залежить від дат авансу та зарплатні — саме тоді найбільше присилають по 100, 200, 500 гривень. Ну і скидаються ж не усі, а якась активна частина суспільства. Я з цього приводу кажу, що до збору долучаються не ті люди, хто має гроші, а ті, хто має совість. Як правило, вони розкидують свої донати на різні фонди різним волонтерам, щоразу обираючи пріоритети — це може бути збір на авто, чи на амуніцію, або на лікування комусь, чи на якісь культурні, освітні акції. Безумовно, між волонтерськими організаціями наразі існує певна конкуренція за увагу та гроші цього активного прошарку суспільства. Тому частину постів про те, як ми купуємо, ремонтуємо машини та відвозимо їх хлопцям на передову, я пишу в такий розповідний спосіб. Це сторітелінг про наше волонтерство, не просто звіт з трьома знаками оклику. Мені треба показати людям, наскільки важливо те, що вони перерахували нам гроші і ми за них купили військовим авто. Тому навик письменника дуже доречний у цій справі — саме щоб майстерно показати, що ось ця людина добу не спала, пригнала машину з-за кордону, інша людина вночі її відремонтувала на своєму СТО безкоштовно, ще хтось відігнав на фронт, ризикуючи життям та не спавши дві доби, а вже там військовий на ній виконує свою роботу, захищаючи нашу країну — і безпосередньо вас, тих, хто скинулися йому на авто. Таким чином, через ці історії можна бачити життєву конкретику, людей, а не просто — армію й війну.

ШУКАЄМО МАШИНИ ТИМ, КОМУ ВОНИ ПОТРІБНІ ДЛЯ РОБОТИ, А НЕ ДЛЯ КОМФОРТУ

-  Тобі легко замовити авто? Що для цього потрібно? Офіційний лист від частини за підписом командира? Чи ж достатньо просто написати тобі у Фейсбук? Або ж для цього треба бути із тобою особисто знайомим та мати твій номер телефону?

- Ні, офіційних листів не треба, і нам не обов'язково бути особисто знайомими, достатньо просто написати в Фб. Але це не означає, що я зможу вам потрібний автомобіль купити і надати. Головний пріоритет — це потреба підрозділу, бо дуже часто дзвонять і кажуть: у мене брат чи чоловік у такому-то підрозділі, їм потрібно авто. Так авто всім потрібне! Але чи виконують вони на ньому бойові завдання? Я намагаюся це перевірити — шукаю іще когось із цього ж або суміжного підрозділу, дізнаюся, які саме бойові завдання виконують на фронті ці хлопці. І тоді вже або починати шукати авто, або відмовляю і шукаю для того, кому це потрібно для роботи на війні, а не, скажімо, для комфорту.

Адже зараз всі купують авто для ЗСУ. Це як свого часу із тепловізорами: їх купували поголовно усі й усім, хоча потім навіть не користувалися тими тепловізорами. Так само машина для армії. От якщо питаю, яка саме машина вам потрібна, завжди відповідають: пікап. Але якщо ви не збираєтесь возити на ньому зброю, то вам не потрібен пікап, можна обійтися джипом, який буде дешевшим на 2 тисячі євро. Купувати пікап, який значно дорожчий і який значно важче знайти, лише для того, аби возити там рюкзаки — ну вибачте, я такого не робитиму.

- До речі, про “важко знайти”. Зустрічала дописи в Фб про те, що українці перебрали вже весь автопарк в ближчих країнах Європи. Це правда?

- Так, фактично машин в нормальному стані за нормальну ціну не залишилося. Ціни зросли значно, але українці все одно скуповують усе, що рухається. Конкуренція велика. Останній наш пікап пригнали з Англії, на кордоні я його забрав за 4,6 тисяч євро, це дорого. Зараз джип купуємо в Румунії, за 600 км звідси.

Автівки треба відшуковувати, їздити за ними, це довгий процес, який втомлює, і до того ж — він не завжди результативний. От людина їде, а на місці виявляється, що машина в поганому стані і її купувати не можна. Тому треба оперативно шукати щось поряд, бо ти вже витратив час і гроші на дорогу туди.

- Відвозити автівки партіями по 4-6 штук на фронт — це була початкова ідея? За скільки встигаєш зібрати партію?

- В середньому за 7-10 днів. Переважно переганяємо чотири машини, але одного разу було шість. Штука в тому, що машину треба знайти-купити-доставити, потім ще відремонтувати; якщо ґандж серйозний, запчастину доводиться чекати кілька днів. Потім — зробити документи. Це все час. Тому я маю свої 3-5 машин раз на 10 днів і можу їхати. У травні вийшло так, що тричі я був на Донбасі.

Також доставка партіями на фронт зручна ще й тому, що не проблема довезти машини туди — проблема повернутися звідти. Ми їх веземо на ті ділянки, звідки не їздить громадський транспорт. Тому я збираю партію авто, і ще окремо із нами їде бус, в якому ми веземо гуманітарку, передачі хлопцям від рідних, а звідти на ньому повертаються усі водії. Ми їдемо без зупинок, по черзі, в дорозі не спимо — це економить нам добу часу.

- Чи полегшує вам роботу скасування мита на ввіз авто чи, навпаки, заважають черги?

- Я не надто в курсі цих перипетій, бо якщо це машина з документом, що вона йде для ЗСУ, то це скасовує усі черги. Митники йдуть назустріч максимально — ніхто не затримує на кордоні.

ЗНАЧНОЮ МІРОЮ МИ ЗАКРИЛИ ГОСТРУ ПОТРЕБУ В АВТО

- Чи маєш якийсь “спортивний інтерес”: купити більше машин, доставити їх у більшу кількість підрозділів?..

- Мій головний інтерес — щоб якнайшвидше ця потреба в автівках для армії відпала і я міг займатися тим, що умію і люблю, себто писаниною. Я часом просто вже не можу, мені дзвонять по сто людей на день з різних питань, часто аж болить вухо. Хлопці з підрозділу, куди їде машина, отримують мій номер — і починається: дзвонять мами, дружини, просять взяти передачу своїм на фронт... Це безкінечний процес! Тому я би хотів, щоб ми уже закрили ці потреби із машинами, і я би міг трохи видихнути і зайнятися свою роботою і сім'єю.

Але загалом можу сказати, що ми ці потреби потроху закриваємо і їх дійсно меншає. Я почав цим займатися на початку квітня, і значною мірою вся Україна (а зараз дуже багато волонтерів займаються пошуком та доставкою машин на фронт) цю потребу в автівках для ЗСУ уже закрила.

Так, потреба не буде відпадати, бо авта на передку знищують і вони ламаються — але такої гострої потреби для усіх і одразу, як була в травні та є зараз, уже не буде.

- Чи тобі сумно, коли от купив авто — а його буквально за три дні чи тиждень уже нема, бо росіяни обстріляли, підбили, і підрозділу воно потрібне знову?

- Оскільки я людина не із цієї сфери, для мене авто ніколи не мало значення і ваги. Важливо, аби люди, яким я привожу машини, були живі і могли виконувати свою роботу. А машина — це залізо.

ЗАРАЗ МАЮ ЧЕРГУ З ОХОЧИХ З'ЇЗДИТИ НА ФРОНТ

- Важко знайти хлопців, які поїдуть на фронт і поженуть машину? Чи навпаки, "ліс рук"?

- Ну, лісу рук немає. Але загалом проблем із тим, аби знайти водія, у мене не виникало. Є певні гарантії безпеки, у нас досить добре налагоджений процес доставки. Як їхали вперше, була тривога, звісно. Але зараз, коли ти вже знаєш дорогу, процедури, техніку безпеки, то  знайти водіїв легко, і я навіть маю якусь таку чергу із охочих з'їздити на фронт. Буває так, що син служить, і батько хоче поїхати як водій, щоб побачитись. Хтось хоче на фронт, бо це такий адреналіновий туризм, типу побувати на війні. Словом, мотивації різні у людей. Але загалом, це дуже важка справа: 3-4 доби треба не спати. Утім, всі це роблять безкоштовно, з доброї волі.

- От про туризм на фронт: для тебе як мандрівника із досвідом чи є ці поїздки на війну таким варіантом адреналінового туризму? Поїхати, щоб перемкнутися, щоб отримати емоції?..

- Ні, це точно не туризм для мене! Це, скоріше, знаєш, якась така проща — як до чогось важливого. По-перше, це дає відчуття реальності. Тому що коли ти живеш далеко від війни в Ужгороді і їдеш туди, де все це відбувається просто зараз, — можеш порівняти ці два світи. Коли повертаюся зі Сходу, завжди мені важко адаптуватися, бо я бачив зовсім іншу реальність. Мені незвично, що по вулицях їздять машини, ходить стільки людей, їдять морозиво, грає музика...

У Слов'янську, Бахмуті, Краматорську, Добропіллі пустка в цей же час. Ці міста мертві, там нема людей. Вони сірі. Звідти відступає життя. Там така гнітюча тиша. Знаєш, коли їдеш на Схід, там особлива музика, цей звук на дорозі, який ні з чим не сплутаєш. За Дніпром починається, в Павлограді — траси, якими часто їздили танки, на асфальті мають такі дрібні смужки, і машина, коли потрапляє в них колесами, починає видавати специфічне гудіння. Це такий досить тривожний звук, який тебе супроводжує там повсякчас. Саме він дає відчуття, що це не туризм.

Але разом із тим думаю, що кожному, хто в Україні займається волонтерськими справами, бодай раз конче треба з'їздити туди.

- Щоб відчути це все?

- Щоб побачити це на власні очі, не з новин чи соцмереж, і бути мотивованим працювати далі. Воно протвережує, бо ти бачиш конкретно, для чого працюєш. Коли ти втомився, сідає батарейка — як у нас після всіх тих дурних абсурдних скандалів із наїздами на волонтерів — і хочеться махнути рукою і сказати: “Ну то й робіть самі”, - то от коли ти бачиш, що це реально живі люди, які потребують твоєї допомоги, ти збираєшся з духом і працюєш далі. Ти допомагаєш не слову “армія”, а конкретно живим людям, і це потрібно для того, аби вони й надалі були живими і повернулися додому.

- Що для тебе найбільший кайф у цьому процесі?

- Для мене найбільший кайф — відчувати себе потрібним, корисним і задіяним. Найважче зараз було би розуміти, що ти робиш якусь роботу, яка, можливо, не до кінця потрібна чи корисна. У мене, наприклад, є купа замовлень на написання якихось текстів, колонок для закордонних медіа за добрі гонорари в євро. Але я не можу їх писати. По-перше, важко сфокусуватися тільки на писанні через волонтерство. По-друге, така робота зараз здається трохи безглуздою — в час, коли мої друзі, знайомі на фронті. Я такий же чоловік, такого ж середнього віку, як вони.

Узагалі, будь-який чоловік в Україні, який має хоча б грам сумління, має допомагати фронту зараз. У будь-який доступний йому спосіб. Бо хлопці там на фронті зараз захищають не себе — вони захищають всіх нас. Те, щоб вони вижили і могли далі це робити — наш спільний інтерес, і якщо ти не на фронті безпосередньо, то мусиш щось робити для фронту тут, вдома. Тому мій головний кайф — що я роблю потрібну справу і не протираю штани.

Тетяна Когутич, Ужгород

ukrinform.ua

Фото Сергія Гудака