“Я міг зняти цей жах лише з заплющеними очима,” – угорський фотограф, який приїхав з України ФОТО

Статтю пропонує прочитати Посольство України в Угорщині. Подаємо авторський переклад статті в Euronews. 

“Важко уявити, що це буде просто вигадка”, – сказав Крістіан Елек (на фото), угорський режисер-документаліст, який перебуває в Україні з початку російсько-української війни і фотографує жахи війни, і який ставив під сумнів різанину в Україні.

Західна громадська думка за останні півтора місяця звикла до картин із України, що просто холодять кров. Багато хто забуває, що вони дивляться не фільм, а реальність. Крім того, дякую журналістам, які щоранку беруть бронежилет і шолом із написом PRESS, і їм байдуже, що вони можуть будь-коли наступити на міну.

Крістіан Елек, режисер-документаліст, переїхав до Великобританії в 2008 році. Відтоді він писав із низки країн і провів півтора року в Африці, інформуючи про ВІЛ та СНІД. Він відвідує місця війни з початку російського вторгнення. Він опинився на сході України і кілька днів тому повернувся до свого штабу в Києві з Бучі. Ми запитали його про виклики останніх тижнів і про те, як він, як фотограф, може залишатися прямо в центрі жорстокого конфлікту.

По дорозі вибуховий пристрій. Фото: Elek Kriszti?n

Euronews: Як ви потрапили в Україну?

Крістіан Елек: Спочатку я приїхав сюди. Здавалося, наче поїхав на Донбас фотографувати, де війна точилася з 2014 року, тільки ЗМІ цим не дуже займалися. На акредитацію довелося чекати 5 тижнів. Нарешті я отримав її 23 лютого. Увечері я вже спав в аеропорту Лутон. Коли наступного дня я підійшов до стійки реєстрації, а жінка дивилася мій паспорт, я отримав смс, що всі літаки в Україну скасовані, бо росіяни напали на Україну. Довелося  перебудовувати маршрут і нарешті я потрапив на Закарпаття через Будапешт.

Як зараз ставляться до міжнародних журналістів?

Ми говорили з іншими фотографами-документалістами, що це перша війна, де така суворість. Ми не можемо відразу поїхати на місця проведення боїв. Це тому, що українці хочуть, щоб росіяни знали якомога менше із ЗМІ. Наприклад, не хочуть, щоб вдавалося оперативно розпізнавати місця, які були атаковані. Коли я фотографував в Одесі, було важливо, щоб вулиці не впізнали, щоб росіяни не знали, що їх чекає. Усім журналістам потрібна акредитація. Перевірки тривають, але солдати дуже ввічливі.

В одному зі своїх дописів у Facebook ви написали, що реальність набагато гірша, ніж те, що показують західні ЗМІ. Телевізори повні кривавіших картинок. Як може бути ще гірше?

Таке руйнування, нещастя чи біль, які є тут, у селах, дуже важко передати. Навіть за допомогою фотографій чи відео. Я зробив фото днями просто з закритими очима. Даремно я дивився у видошукач фотоапарата, бо потім просто заплющив очі, бо не витримав побаченого. Хоч я багато чого терплю, але цього не знав. Загинула родина дворічної дівчинки. Вони йшли евакуаційним конвоєм. Вони були в останній машині, коли росіяни почали обстрілювати їх із крупнокаліберних кулеметів. На машині був білий прапор, а також напис «Дитина». Як би там не було, росіяни вистрілили в цю машину. І оскільки зброя була великого калібру, голова матері практично впала з сидіння…. Коли вони проходили повз село, мешканець неподалік вийняв трупи з машини і поховав їх у зарослях кущів у тій місцевості, яку ми потім ексгумували разом із поліцією. А впродовж останніх 5 днів зараз постійні ексгумації, бо там багато братських поховань.

Кому не було куди тікати – тікали, залишивши лише старих. Фото: Elek Kriszti?n

Безпосередня загроза минула більшу частину країни. Як зараз живуть українці?Є село Андріївка – повністю стерте з поверхні землі. Там був штаб російської артилерії. Люди не розуміють, що відбувається. Кому не було куди тікати – тікали, залишаючи лише старих, і жили вони в пекельних умовах. Страшенно холодно, ні їжі, ні електрики, ні опалення, нічого. Здалеку майже неможливо уявити біль, який вони відчувають.

З’являється все більше новин про те, що українці прямують додому – у райони, з яких росіяни вже відійшли. Чи є їм куди повернутися?

Можна повернутися до Києва, важче переїхати в села. Будинків там практично не було. Я побачив жінку, яка повернулася з сином і як тільки побачила, що від хати нічого не залишилося, почала ридати на вулиці.

Були й ті, хто весь час там сидів і намагався відстояти своє. Одні дозволили російським солдатам жити в бункері у своєму саду. Проте якось солдати сказали власнику, що їм наказали підпалити всі будинки. Його не виняток. Жінку спалили, а її машину, будинок, все розбомбили.

З іншого боку, багато хто побоюється, що росіяни знову спробують взяти Київ. Українська спецслужба знає, що 9 травня, у річницю закінчення Другої світової війни, Москва знову спробує вторгнутися в Україну.

Наскільки безпечні території, де більше немає бойовиїх дій? Чи можна вільно гуляти по Києву та околицях?

Ще ні. З одного боку — диверсанти, а з іншого — скрізь міни та снаряди. Поля повні бомб, але навіть посеред дороги можна натрапити на боєприпаси, що не розірвалися. Не випадково журналістам доводиться носити бронежилети. Ми в будь-який момент можемо наступити на міну. У цій війні не шкодують журналістів. Але насправді нікому не треба ще вертатися. У мене є фото свині, яку застрелили. Посеред дороги просто лежить свиноматка. Вона нікому не зашкодила, це була просто жива істота.

У 2014 році багато російських солдатів навіть не знали, куди їх відправляють, чи знали вони зараз? Чи вороже ставилися до українців?

Був близнюк, який сподівався, що він постраждає, щоб він міг повернутися додому, але багато хто вірив, що вони справді воювали з нацистами. Молодого чоловіка роздягли на вулиці повністю догола, щоб шукати на ньому нацистські татуювання.

Останніми днями можна було багато чути про різанину в Бучі. Ти повернувся звідти два дні тому. Яка зараз ситуація в місті?

Діти та чоловіки гріються біля вогню у порожній бочці. Фото: Elek Kriszti?n

Трупи, про які всі говорили, вже були підібрані з вулиць, коли я прийшов туди. У дворах було поховано багато людей. Чоловік помер, коли росіяни викликали його з дому, а потім просто розстріляли. Поховала його дружина. Жінка також почала копати собі могилу біля нього, але нарешті їй вдалося втекти з дочкою.

У центрі Бучі знаходиться дитячий садок, який був практично російською штаб-квартирою. Цей дитсадок був біля підніжжя панельних будинків, де також паркували цистерни. Оселилися там, щоб місцеві не закидали їх коктейлями Молотова через навколишні будинки (діти на той момент вже не були в садочку, але підпалити власний будинок не хотіли, – ред.).

Є частина міста-саду, де українці атакували російську колону. Тут залишилося лише 10-15 відпрацьованих танків і камазів (вантажівок).

Я був на подвір’ї Андріївської церкви, де знайшли братську могилу, руки й ноги стирчали. Це було жахливе видовище. А потім могли лише оцінити кількість жертв.

Руйнування залишилися після російських військ. Фото: Elek Kriszti?n

Скільки людей залишилося в місті? Чи є шанс, що життя коли-небудь повернеться в норму?

Бучу та Ірпінь уявляти як приміську зону за 20-25 кілометрів від Києва. За останні роки багато молодих людей виїхали сюди зі столиці. Дуже розвинений, багатий красивий мікрорайон. Є кілька панельних будинків, але більшість із них – нові сімейні будинки.

Ми знайшли вулицю, де були з’єднані 3-4 будинки, паркани перетнули росіяни, щоб забезпечити прохід. Там готували, гуляли. З району було зібрано багато алкоголю. Ми були в кімнаті російського офіцера на верхньому поверсі, де лежали російський прапор і парашутний значок.

У цьому районі багато тварин, і всі вони голодують. Собака не сміє вийти з підвалу, бо дуже наляканий. Росіяни постійно стріляли з автоматів Калашникова, коли були п’яними, тому всі тварини боялися, тікаючи від людей. Ми зібрали залишки харчових пакетів російських солдатів, які містили сир, печінкові вершки, бекон та інше. Ми його розібрали і залишили на вулиці для тварин.

                       Тварини голодують, але більшість боїться людей навіть більше, ніж голоду. Фото: Elek Kriszti?n

Наскільки оптимістично налаштовані зараз українці?

Українці дивовижно оптимістичні. Кожен громадянин так чи інакше бере участь у боротьбі з росіянами, у відбудові. Вони намагаються витягнути з обставин все найкраще, з самого початку вірять, що виграють цю війну. Я менший оптиміст. Я не думаю, що вони програють, але це теж буде нелегкий процес. Ця війна триватиме дуже довго. За даними української розвідки, бої на сході та півдні, безперечно, триватимуть, і росіяни можуть знову спробувати взяти Київ. Тепер я також почув новину, що війна триватиме більше 1 року.

Розповідь Москви про те, що війну спровокували українці неправдива, це просто «війна за незалежність»!

Що б ви сказали тим, хто не вірить, що в Україні кровопролиття?

Я розумію, якщо хтось не вірить ЗМІ, але я думаю, що ви повинні вірити в це. Або якщо ні, ви повинні прийти сюди і подивитися. Не говорити здалеку. Це справді жахливо. Я теж не хочу бути розумним. Тільки коли стоїш на краю братської могили, важко уявити, що це просто вигадка.

Усі фото – Крістіана Елека