Ужгородка розповіла про переїзд до Будапешта: як це працює і чому

Далі – текст з видання Varosh:

Чому переїхала в Будапешт

Трохи складно пояснити чому я переїхала в Будапешт. Не ставила собі за мету змінити якість життя чи почати заробляти у валюті іншої країни. Причини були дуже особисті. Напевно, хотіла втекти від себе самої й свого минулого. За кілька місяців до того розпався мій шлюб і я ніяк не могла зібрати себе до купи, щоб почати жити по-новому. Після вісімнадцяти років сімейного життя. Моя стабільність зненацька розбилася на друзки. Уявлення не мала, що далі робити та як починати все з нуля.

Якось зустріла одну жінку. Вона каже: «Хочеш щось міняти, то переїдь. І суть не в географії, а в самому процесі зміни бекграунду. Що кардинальніше, то краще. В Ужгород можна повернутися потім, а тепер їдь, у тебе доросла донька, тебе нічого не тримає, спробуй жити інакше!». І я якось так зрозуміла, про що вона. Загорілася цією ідеєю. Чесно скажу, що готова була на будь-які кардинальні зміни географії, та хоч до дідька на роги, лиш би все змінити.

Це не обов’язково мав бути Будапешт, просто він нагодився раніше за всі інші місця. Я сказала друзям, що планую переїхати. Мені відразу ж кинули оголошення про те, що в Будапешті фірма шукає українсько-угорського перекладача. Оскільки я наполовину угорка і білінгва, мала на той момент навички перекладів, то написала за тим оголошенням. До слова, пропозиція була не райська абсолютно: зарплату обіцяли малу, людину на посаду шукали вже таку, що проживає в Будапешті, житлом не забезпечували. І якщо я хотіла цю вакансію отримати, мала переїхати швидко й сама собі все організувати. Дуже все виглядало, на перший погляд, непевно. Потім шеф зізнався: «До останнього моменту не вірив, що ви переїдете на ту дату, яку призначив».

Орендувала житло через airbnb, спакувала наплічник, взяла ноутбук і сіла в потяг. Увесь процес зайняв два тижні. Під час першої реальної розмови з шефом, заговорили про мою попередню роботу. «Випливли на світ божий» всі мої навички роботи з Вордпресом та Джумлою. Він зацікавився. У нього сайт якраз простоював. Безкоштовно, з душевної доброти, я йому той сайт оновлювати не погодилася, тому ми домовилися про зовсім іншу зарплату, суттєво вищу.

Перші враження про Будапешт  

Будапешт виявився бездоганно, неможливо ввічливим. Зараз я до цього вже звикла, але тими першими днями це вражало мене найбільше. Спершу мені на кожному кроці від цієї ввічливості віднімало мову, це був якийсь культурний шок. Пригадую, як вперше вийшла з потяга і молодий службовець на вокзалі Нюготі до мене посміхнувся і привітався «Szép jó napot kívánok, kedves hölgyem!». Це така шаноблива форма вітання, дещо шекспірівська і олдскульна, проситься до неї реверанс. У мене зненацька випрямилася спина, на голові з’явився уявний капелюшок і я пішла далі, ступаючи як королева, попри втому, спеку, наплічник і довгу дорогу. «Гарного доброго дня, люб’язна моя пані!». Або йшла додому пізнього вечора і звичайні три п’яниці розпивали вино на тротуарі. Схопилися переді мною, аби дати пройти: «Szíves elnézését kérjük, kisasszóny» – «Просимо вашого сердечного пробачення, леді, за те, що перегородили».

Буквально нещодавно порахувала, що за двадцять хвилин продуктових закупів звичайний будапештець вимовляє приблизно п’ятнадцять-двадцять слів ввічливості. І це тільки у крамниці! У людей «не відсихає язик» вітатися, перепрошувати і дякувати протягом дня знову і знову.

Володіти угорською в Ужгороді і Будапешті – дві великі різниці!

Зрідка робити якісь побутові переклади – геть недостатньо для того, щоб комфортно почувати себе професійною перекладачкою. Довелося вчитися: багато, часто ночами, бо вдень – працювала. Мені зараз здається, що стільки і так інтенсивно, я не вчилася перед іспитами в університеті. Це був такий шалений тиск на мозок, що раптом з голови повилітали всі попередні проблеми. Яка до біса особиста драма, коли я прокидаюся о п’ятій ранку, роблю йогу, потім вчуся. На 9.00 – уже на роботі. Увечері доповзаю додому, добре, якщо об одинадцятій.

Угорці – переважно дуже спокійні і врівноважені

Це, до речі, часом дратує українців, які роблять спільний бізнес. Угорці ніколи нікуди не поспішають. На діловий лист про ціну – вони можуть відповідати тиждень, приймати рішення – два. Якщо не певні, що правильно тебе зрозуміли, просто ігноруватимуть. Не будуть перепитувати ніколи. Ти маєш бути для них зрозумілим, тоді угода буде вдалою. Іноземцям досить важко потрапити на їхній ринок, бо вони завжди віддають перевагу власним угорським виробникам, сировині, товарам і послугам. Але це в бізнесі. У приватному спілкуванні, через цю їхню бездоганну ввічливість, дуже складно зрозуміти, що про тебе угорець думає насправді. Вони готові допомагати й підтримувати тебе. Завжди щиро цікавляться твоїми справами. Але тісні близькі дружні стосунки сформувати з ними непросто, чужих підпускають тільки до якоїсь певної межі. Таке моє особисте враження за чотири роки, але це дуже короткий термін.

Українців не дуже люблять, кажу як є. Це і через політику, і довге непросте сусідство, і те, що наша угорська меншина в Україні постійно робить смуту. Останнім часом приїжджає сюди багато українських заробітчан. Наші погоджуються на низькі зарплати, місцеві вважають, через це гальмується процес підвищення зарплатні – це така загальна точка зору, не певна, що справді правильна, тема постійно обговорюється у ЗМІ.

Бувають й такі українські робітники, котрі роблять погану послугу для усіх українців як нації – вони напиваються, влаштовують бійки, чіпляються до місцевих дівчат у корчмах, чинять аварії на дорогах. Угорщина – дуже мала, тут навіть регіональні новини формують настрої усієї країни. Кілька місяців тому, наприклад, вся країна обговорювала, що українським робітникам в угорському містечку Шарвар заборонили вхід у місцевий парк, бо вони викрали з декоративного ставка всіх рибок. Скільки там правди, у тій газетній статті, вже значення для загальної думки не має.

Про Будапешт – транспорт, медицину, культурне життя

Мені тут постійно кажуть, що я живу у якомусь своєму власному Будапешті, який більше ні для кого не існує. Не знаю, я люблю у цьому місті усе: зручний і добре продуманий транспорт, банки, державні установи. Про те, як тут службовці ставляться до громадян, можу розповідати годинами. Це для мене був ще один культурний шок, коли я почала оформляти офіційні документи і побачила різницю у ставленні до середньостатистичної людини. Жодного разу в жодній будапештській установі не почувалася прохачем чи людиною другого сорту. Зі мною завжди говорять бездоганно ввічливо і намагаються допомогти. З іншого боку дверей теж все по-іншому: навіть якщо черга зі ста людей, ніхто ніколи поперед тебе не “запхається”. Тут взагалі не прийнято “пхатися”, навіть біля каси в супермаркеті — ніколи ніхто не напирає і не підганяє, пів метра відстані завжди тобі залишать.

Люблю це місто також за усякі непомітні дрібниці, які ніби неважливі, але дуже приємні. Наприклад, за добре класифіковані товари: навіть на картоплі завжди пише – чи це сорт для смаження, пюре чи для супу; або ковбаса для лечо, перець для лечо, помідори для лечо, і там же десь поруч буде цибуля для лечо. Це все мене страшенно пре до тепер. Люблю їхні базари, їхні крамниці, пошти, та все люблю. З іншого боку, місцеві бачать місто зовсім по-іншому. Моя перукарка Жанетт — корінна пештка, каже мені: «Не розумію, як ти можеш любити це місто, воно жахливе». Або Аніта, моя менеджерка з нерухомості, якій я плачу за квартиру, постійно скаржиться «Боже, ненавиджу наші лікарні!» або «Та клята угорська пошта знову посилку не донесла, залишила на складі!», тим часом я від місцевих лікарень і від угорської пошти маю тільки хороші враження.

Будапешт – це місто назавжди?

Не хочу загадувати наперед. Я люблю обидві країни і, як будь-яка білінгва, не можу віддати перевагу якійсь одній своїй половині, іншу посунувши на другий план. Обидва культурні контексти мені однаково необхідні, це як дві руки, можна й з однією, але краще не треба. Але щоб це зрозуміти, мені треба було повноцінно пожити в обох. Зрештою, тут я тісно дружу і співпрацюю з нашою українською діаспорою. В ідеалі, я хотіла б, точніше маю на меті так влаштувати своє життя, можливо бізнес, щоб триматися обох країн, слава Богу, час закритих кордонів минув.

На найближчі п’ять років я прив’язана до Будапешта офіційно, бо стала депутаткою місцевого самоврядування українців одного з районів Будапешта, а це зобов’язання на п’ятирічку, бо заміну собі найти не можна, наша голова вже сто разів мене перепитала «Ти ж не переїдеш, правда? Не переїдеш?». Ні, не переїду. Але в перспективі, якщо так складеться життя, я готова повернутися в Україну, не думаю, що там у мене нині виникли би проблеми з реалізацією. Вона, як виявилося, рідко залежить від географії, але іноді нам це не є очевидним.

Не знаю, чи поверталася б саме в Ужгород, не хочу зарікатися, однак з деяких пір я дуже боюся “залипань”. А ще я сильно змінилася і полюбила жити у великих містах. Люблю Лісабон, чудово почуваюся в Барселоні, не відмовилася би пожити в Ризі, яка мені чомусь дуже тепла. Дуже подобається Львів і львів’яни. Але Будапешт – це те місто, яке залишатиметься так чи інакше завжди. Він – у моїй крові.

Чи можлива втеча від себе

Виявилося, що в нові місця ми завжди беремо з собою себе і власну голову. Люди, які переїжджають в іншу країну і сподіваються, що нове краще життя їм саме впаде з неба, приречені на розчарування, бо проблеми, що отруюють нам життя в одній країні — з грошима, з собою і з навколишнім світом – переїжджають разом з нами. Ми змінюємо тло, декорації, зовнішнє оформлення, але в нові декорації ми переміщаємо того себе, хто живе в нашій шкірі завжди. Однак! Стало очевидно, що в новому місці значно легше себе змінювати, якщо таке бажання справді є. Пізніше мені пояснювала терапевтка: наша психіка вблаштована таким цікавим чином, що при зміні місця, в новому оточенні, ми завжди отримуємо певний період високої психічної пластичності, час, коли можемо суттєво перебудувати себе і своє світосприйняття, поки не “залипли” і не встигли звикнути. І цей час — одразу після переїзду — безцінний.

Якщо, звісно, ставити собі за мету змінювати курс кардинально, а не просто отримати інший колір паспорта і зарплату в іншій валюті. Тому ні, втекти від себе старої не вдалося, довелося з нею зустрітися віч-на-віч і змінюватися. Інтенсивно, з кров’ю і сльозами, але маю надію, що нарешті ефективно.

Марина Коваль, Varosh

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграм