Ужгородка Олеся Смирнова: проплисти Босфор на позитиві

– Ти журналіст, працюєш в Агенції регіонального розвитку Закарпатської області, мейк-ап- майстер. Яким чином ще й спорт з’явився у твоєму житті?

– Спортом я, в принципі, займалася завжди. Але більше ходила в зал на групові заняття чи індивідуальні з тренером. Бігом, легкою атлетикою не захоплювалася. Але якось прийшло розуміння, що цього не достатньо, що потрібен новий рівень. Те, чим я зараз займаюся, це не про фізичну форму. Мене навіть моя вага не цікавить. Це більше про дух, азарт, настрій, інсайти.

– Є якась відправна точка твого нинішнього легкоатлетичного захоплення?

– Напевно, це реєстрація на Мукачівський пів-марафон з бігу на 21 км. Він відбувся у жовтні 2017-го, а тренуватися я почала у серпні. Якось так у мене трапляється: спочатку реєструюся на змагання, а потім починаю до них готуватися. Біг я взагалі не любила. Та й плавання також. Це була короткострокова мета «на слабо». Не планувала продовжувати бігати. На той час головною метою було добратися до фінішу. І хоч погано почувалася, мала температуру, змогла. Це був такий собі челлендж.

– Хто тебе готував?

– Починала сама. Потім знайшла Колю Фомішкіна з «BODYZONE». Сподобалося, що вони тренуються на вулиці. Прийшла і кажу, що хочу пробігти пів-марафон. А Коля каже: «Я також». І ми почали разом тренуватися. Потім був десятикілометровий трейл по горам у Буковелі, де я якимось чином зайняла друге місце. Мабуть з переляку. Але потім понеслося. Далі були «Гонки нації» з перешкодами, інші трейли. Нас уже назбиралася ціла команда трохи божевільних відчайдух. Зараз тільки усвідомлюю, наскільки дорогі серцю мені ці люди. Це вже не просто напарники по хобі, це близькі за духом друзі. Коля зумів нас не тільки зібрати, а й постійно втримувати у настрої з підвищеним вмістом адреналіну. Зупинятися я не збиралася.

– Раніше ти заявляла у соціальних мережах про свої спортивні плани. Це щоб нікуди не подітися?

– На початку так було, зараз вже ні. Бо я вважала, що спортивні змагання - це якесь паралельне життя, неосяжне і недоступне. Було важливо отримати досвід і ділитися ним. Зараз це вже набуло нового значення і, можливо, у майбутньому переросте у блог, але то буде ще один челлендж.

– Як виник Босфор?

– Я займалася бігом. А під час новорічних свят ми сиділи вдома з сім’єю і натрапили на інформацію про 30-й ювілейний заплив через Босфор. Це була абсолютно спонтанна ідея, але чоловік Саша підтримав мене. Ми саме разом почали бігати. Того дня була реєстрація, дуже коротка, всього 14 хвилин. Досвідчені спортсмени писали, що навіть вони не встигли зареєструватися. Ці змагання останні роки набули великої популярності, а тут ще й 30-ий ювілейний трансконтинентальний заплив через Босфор.

– 6,5 км… Не така вже й маленька дистанція…

– Завдяки бігу я уявляла цю дистанцію. Знала, що треба дуже багато працювати. Читала форуми, статті, зрозуміла, що за півроку люди все ж таки готувалися. Після реєстрації ми з Сашою вдвох протягом місяця походили в басейн, щоб звикнути до води. Потім почали шукати тренера. Нічого не розуміючи, вибрали на стенді з тренерами найстаршого і звернулися до нього. Він нас потім перенаправив до наймолодшого.

– Як проходила підготовка?

– 3-4 рази на тиждень. Як потепліло, у червні-липні, вже 5-6 разів. Займалися на Ужгородському кар’єрі у відкритій воді. Специфіка Босфору – відкритий простір, тому ми робили акцент на відкриті водойми. На початку найскладніше було навчитися дихати під водою, я постійно задихалася. Не мала навичок, не розбиралася в стилях плавання. По ходу вчила все. А коли ми розказали тренерам, чого хочемо, нам дали зрозуміти, що ми божевільні і що це не реально. Мовляв, спортсмени роками тренуються і не наважуються на таке. Навіть люди, на яких я орієнтуюся, не вірили в мене - це була одна з причин, чому я не писала про підготовку у соціальних мережах, просто не було бажання. Але тим не менше ми вирішили, що будемо тренуватися. Багато. І вийдемо на дистанцію. А якщо щось піде не так, просто з неї зійдемо. Чоловік переконував, що буде підтримувати, допомагати і що попливе поряд. З тренером ми позаймалися на початку, потім він звільнився з тієї роботи і ми продовжили самі.

– Що було для тебе найскладніше?

– Складність полягала в тому, що я вважала воду не своєю стихією. Найважчі тренування припали на зиму, в холодну пору, в холодному басейні. Тому я багато переступала через свою зону комфорту. Але якось зловила себе на думці, що пливу і мені вже не складно ні дихати, ні гребти і що я отримую задоволення від процесу. Перше тренування на відкритому повітрі було в грозу. Тоді на кар’єрі були великі хвилі, вода була чорна, кілька разів у мене починалися панічні атаки. Бо спочатку ти думаєш про техніку, потім в голові настає тиша, але коли довго виконуєш монотонні фізичні вправи, настає момент хардкорних думок про глибину і про те, що під тобою плаває. Але я взяла силу волі в кулак, оскільки зрозуміла, що в іншому випадку не перепливу навіть кар’єр.

– І ось 22 липня 2018 року, Стамбул. Шестеро закарпатців, з них двоє дівчат, всього 400 українців серед 2400 марафонівців з 52 країн світу! Ви не розгубилися через таку кількість людей?

– З більшістю закарпатців ми познайомилися вже після реєстрації. Декілька разів тренувалися з Богданом Булезою і з Сергієм Михайлицьким. Я знала, що це людина, яка виконала декілька триатлонів Ironman і з великою спрагою вбирала в себе всі його настанови. Вже у Стамбулі нас повезли на кораблику по траєкторії запливу. Треба було плисти з одного берега на інший по діагоналі, причому ти маєш виконати цю дистанцію геометрично. Босфор дуже специфічний, він має декілька течій і ти маєш постаратися оминути непотрібні і потрапити в потрібне русло. Там немає буїв, які тебе скеровують, а орієнтуєшся тільки по знакам на березі. Коли ми стартували, нас дійсно було, як мурах. Це досить лячно, тому що всі стараються виплисти і можна пошкодитися. Саша плив поряд і через якийсь час ми вже нікого не бачили. Подумали, що останні. Тільки на фініші побачили, скільки людей ще позаду. Під час подолання дистанції ми вибрали найбільші орієнтири і це було помилкою. Тому що вони в масштабах Босфору дуже відносні. Через якийсь час ми зрозуміли, що не зовсім там, де маємо бути - це і було найбільшим стресом. Треба було витратити багато часу і сил, щоб повернутися на потрібну траєкторію. Для більшості найскладнішим був фініш. Тому що там зустрічна течія, а сил уже немає. Люди просто плили на місці. Але для мене це вже не було таким складним випробуванням, бо я змогла повернутися з незапланованого місця. Коли побачила фінішні кульки, просто «перла» на них і у мого фінішу не було варіантів.

– Які емоції в тобі чергувалися під час запливу?

– Під час різних змагань завжди про щось думаю. У мене є свої пункти, як себе стимулювати. Але тут вперше від початку і до кінця абсолютно ні про що не думала. Побачила перший орієнтир, міст, і подумала, ого, нічого собі, а це ж він найближчий. То що ж там далі? І потім вже тільки рахувала орієнтири. Не було жодного разу відчуття, що я не витримую, що це дуже складно, не було злості, агресії. Відразу зрозуміла, що з водою не буду боротися, бо Босфор надто величний, а я тільки крихітна його частинка. І я постаралася просто в гармонії проплисти з собою, водою, у спокої духу. Я не плила швидко. Усі мої тренування були націлені на довгі дистанції, де ти витрачаєш менше зусиль, більше ковзаєш по воді, щоб робити найменше опору воді і зберегти сили. Це не була війна, це була любов. Така от моя тактика.

– Що найбільше тебе підштовхувало?

– Випробувати себе, доплисти, набути досвіду і зробити аналіз. У мене не було якихось надзвичайних емоцій, я не плакала. Вкінці було лише відчуття фінішу, що саме так і мало бути. А от під час запливу, мене весь час підштовхувала думка швидше добратися до фінішу, бо на березі ми лишили 10 - річну доньку з черговими турецькими лікарями, які за нею приглядали. От думка, що вона там сама, мене найбільше стимулювала. І перше, що я сказала, коли вийшла на фінішний пантон: «Де моя дитина?!»

– Чоловік тебе чекав, то, виходить, він був у ще кращій формі?

– Так, він фізично сильніший і, напевно, без мене приплив би значно швидше. Він просто був поряд і весь час чекав мене, скеровував, куди плисти. От Саша якраз із тих людей, які можуть без тривалих тренувань брати сходу великі змагання. Хоча і у нього це був перший великий заплив.

– Які, врешті, ваші результати та інших учасників?

– Мій результат – 1 год, 38 хв. У Сашка - 1 год 30 хв. Найпершим із закарпатців приплив Сергій Михайлицький із результатом 1 год, 10 хв. Першим з українців був Сергій Бреус (53 хв., 38 сек.) Переможцем запливу серед чоловіків став пловець з Туреччини Докукан Улач з результатом 46 хв., 58 сек., серед жінок – турецька спортсменка Хілал Зейнеп Сапач (50 хв, 30 сек.). Але і дуже багато людей зійшло з дистанції, є навіть одна смерть.

– Які висновки ти для себе зробила після Стамбулу?

– Я так розповідаю, що людям може здатися, ніби ми до всього поставилися досить халатно і що це не вартувало ніяких зусиль. Насправді все не так. Ми багато працювали, були постійно у психологічній напрузі. Розуміли, що вода небезпечна. Бо на землі можна зупинитися і почувати себе впевнено, а вода може затягти. Мені дуже допомагало те, що я бігаю і у мене хороша витривалість. Я знала, що на дистанції у мене будуть піки, коли дуже складно, погано. Напевно люди, які не бігають, сходили з дистанції саме під час таких піків. Але я усвідомлювала, що це треба перетерпіти і потім ти зможеш ще якийсь час функціонувати нормально. Ще висновок, що за півроку підготуватися реально. І марно, що фахівці переконують тебе в іншому. Треба вірити собі, бути трошки божевільним, спраглим до життя і багато тренуватися.

– Для чого всі ці забіги, марафони, виснажливі тренування?

– Я завжди думала, що народжена для чогось особливого, а воно зі мною не стається. Це, мабуть, знайомо багатьом. Але в якийсь період вирішила, що час самій творити це особливе, бо воно не трапиться саме по собі. А час іде. І ти розумієш, що час тобі не належить, життя проходить, а ти все ще чекаєш особливого моменту. Аматорський спорт і змагання – найменше, що ми можемо зробити, щоб чогось досягти. Для цього особливих талантів не треба – відкинути лінь і просто працювати. Крім того, отримуємо приємний бонус - ментальну загартованість. Тому я вирішила, що, принаймні, спортивні цілі я можу собі поставити. Коли на маленьких дистанціях побачила, що це не так вже й складно, вирішила, що буду рухатися далі. Звичайно, у мене є й інші цілі у житті. Але завдячуючи спорту вони у мене краще структуруються в голові, я розумію, як до них рухатися. Ще така цікава річ: ми пробуємо себе у різних напрямах, але нам за це ніхто не дає медальку. Здала проект, ну отримала гонорар і все. Це не має окресленого чіткого аналізу роботи. А от ці змагання, час - це така медалька, галочка для себе. Все це більше про мій внутрішній стан, ніж фізичний. Найбільш і найцінніше, що я отримала, це гармонія з собою. У мене відкинулася ціла купа зайвих думок, речей. І коли знову закрадаються якісь погані настрої, я виходжу на тренування і все відпускаю. Я навчилася любити себе навіть з усіма своїми негативними якостями. Бо ти відчуваєш себе живою з усіма своїми якостями. У тебе тепер є крутий спектр емоцій: відчуваєш страх, біль, піднесення, любов, спокій і щастя. Це і є життя.

– Що далі?

– Моя візія у далекій перспективі - це Ironman. Але тут я вже не така відчайдушна. Це трошки інакше. Я розумію, що до цього треба довше готуватися. По ходу будуть попутні змагання. Буде біг і плавання, бо я вже подружилася з водою. А оскільки це буде триатлон, то попереду серйозніше знайомство з велосипедом. І тренування. Ще не хочу в жодному разі перетворитися на мисливицю за медальками. Не допущу і емоційного вигорання від складних навантажень. Хочу, щоб все було весело і по-пригодницьки. Тому основне - це незвичайні змагання. Вже зовсім скоро - улюблений забіг з перешкодами «Гонки нації», а вже у жовтні - цікава «половинка» марафону у Амстердамі. Хочеться також підтримати ужгородський біговий клуб і взяти участь у місцевому забігу. Наше захоплення і наша команда “BODYZONE” вже об`єднує чимало цікавих людей. Хочу, щоб так було завжди.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Карл Смутко