Приклад принципового вченого, який займався справжньою наукою – Андрій Любка про Любомира Белея

12 травня на 56-му році життя відійшов у засвіти відомий український мовознавець, автор дюжини ґрунтовних наукових книжок, доктор філологічних наук, засновник і директор НДІ україністики імені Михайла Мольнара, професор кафедри української мови Ужгородського національного університету Любомир Омелянович Белей.

Так звучить офіційна інформація, але є ще й інша, емоційна, особиста: помер мій улюблений викладач. Людина, на яку хотілося рівнятися. Професор, якого поважали й трохи навіть побоювалися – настільки був принциповим і порядним. Лектор від Бога. Ходяча енциклопедія. Чуйна, симпатична людина з добрим серцем. Чоловік і батько прекрасної родини. Діяльний (тут хочеться поставити три знаки оклику!) українець – все життя в роботі, серед книжок, наче середньовічний монах, який живе в бібліотеці.

Пам’ятаю нашу першу розмову, яка відбулася на східцях ужгородського філфаку. Осінь 2004 року, ми з однокурсником Славою спускаємося вниз, а назустріч нам іде професор Белей (ще один штрих: коли ти бачив Любомира Омеляновича, то якось мимоволі виникало бажання вирівняти спину). У нас на рукавах зав’язані помаранчеві стрічки. Професор зупинився біля нас і запитав, чому ми їх носимо – чи просто так, бо мода, чи це наша обдумана й принципова позиція. Слід нагадати, що тоді ректор і декани підписували листи на підтримку Януковича,  в університеті панувала гнітюча, пристосуванська атмосфера. Ми пояснили нашу позицію – і професор схвально усміхнувся, цитуючи Шевченка: «Борітеся – поборете!».

А тоді почався Майдан, і я поїхав у Київ. Пригадую, як мені подзвонили й розповідали про засідання вченої ради на нашому філфаці. Ми – суденти – давно оголосили страйк, а от викладачі комизилися. Тоді підвівся професор Белей і виголосив коротку, але рішучу промову. Одна фраза з того виступу стала легендарною серед студентства: «Досить жувати соплі про Стуса!». Мовляв, не можна на парах розповідати про величний подвиг Стуса, а самим боягузливо ховати голови в пісок. Тоді ми зрозуміли, що Любомир Омелянович не просто патріотична й порядна людина, а ще й мужчина зі сталевим характером.

Ніколи не забуду, як професор Белей читав лекції, походжаючи аудиторією й крутячи на пальці брелком з ключами. Читав старослов’янську мову! І робив це так, що навіть абсолютно випадковим студентам філфаку ставало цікаво. Хоча просто цікаво було дивитися на людину, яка без жодних листочків і нотаток з тижня в тиждень читає курс, який виростав поза межі вивчення лише мови – це були заняття з історії, культури, політики, літератури, загального контексту, який допомагав нам «оживити» цю мертву мову. Просто приклад: про існування Мілорада Павича і його книжки «Хозарський словник» я дізнався на цих-таки лекціях, уявіть собі, наскільки широкий інтелектуальний контекст ми отримували. Важко було повірити, що людина здатна стільки інформації тримати в пам’яті, що існують науковці з таким справді енциклопедичним обрієм!

Професор Белей робив наш провінційний філфак непровінційним. Він на нашому факультеті й університеті загалом був ніби інопланетянином – настільки вирізнявся в усьому. Був прикладом принципового вченого, який займається справжньою наукою, якого друкують у Києві й Львові, якого знають і запрошують на лекції в університети різних країн. Чи треба дивуватися, що в одному своєму оповіданні, коли мені треба було описати вигаданого професора, то я «списав» його образ із Белея? На мій погляд, справжній професор лише так мав виглядати і тільки так говорити.

Це він мене «заразив» Балканами, час від часу рекомендуючи щось до прочитання й позичаючи рідкісні книжки. Це в його машині я вперше почув гурт «Кому вниз». Та й узагалі, з Любомиром Омеляновичем пов’язано багато моїх «уперше». Та й не тільки моїх, адже професор виховав тисячі студентів.

І тепер, сумуючи разом із його родиною, я хочу висловити улюбленому професору Любомирові Белею щиру й безмежну вдячність.

Я щасливий, що в юнацькі роки, коли формувалися світогляд і характер, я мав такий взірець перед очима.

Шляхетної, професійної, патріотичної й доброї Людини.

Андрій Любка

День