Америка закарпатських Терпаїв

Як одна закарпатська сім‘я анонсувала свій від‘їзд до Америки... І це не слухи, це – реальність. Колегам – усім і кожному особисто дякують за розуміння, за теплі стосунки у колективах, у яких працювали, та просять не втрачати віру у краще завтра, адже є сподівання, що нарешті усім подарує незалежна країна, якій, яка і всім нам, бажають процвітання та невпинного руху уперед. 

Заступник директора ЗОШ № 5 ім. Т. Г. Шевченка (так званої «малої школи» у колишньому дитсадочку «Золота рибка») Людмила Борисівна, її чоловік, екс-правоохоронець, ветеран МВС України, недавній працівник міськкомунгоспу Сергій Миколайович і діти-студенти, Оксана та Владислав, які освіту продовжать здобувати заочно у Польщі (саме у цій країні вони вчаться зараз), везуть із собою не тільки необхідні речі, найщиріші спогади, але й життєвий девіз, суть якого полягає у тому, що все буде добре. Дай Бог, аби так сталося! Щоби жодні географічні зміни та найдальші земні координати не поміняли ваших акцентів і принципів, аби домінантою американського стилю життя залишилися ваші добродушність, щирість, демократичність, прагматичність. Віриться, що у країні мрій ви із дітьми дуже швидко адаптуєтеся, зумієте міцно стати на ноги. У Берегові ви, друзі, гарний слід залишили, вас пам’ятатимуть як колеги-освітяни, так і приятелі з мікрорайону, де ви жили, усі, з ким працювали та каву попивали...

По-різному українці вирушали сто й більше літ тому на край світу – у Америку, Канаду, Аргентину, Португалію, Бельгію, Австралію тощо. Однак мало хто залишав такі теплі, щирі та зичливі послання-побажання, як це зробила заступник директора цієї школи з навчально-виховної роботи Людмила Терпай. Її публічності та відкритості слід не стільки подивуватися, як подякувати. Віриться, що таке розставання та прощавання увійде скоро у моду, адже дотепер, чого гріха таїти, будь-які переїзди мало не носили табу чи суворої таємниці. Хоча нарід добре знав, хто, коли, куди квиток "узяв" і до якої країни курс тримав. 

Щодо наших предків, то залишалися там, у чужих краях, також із приводу різних обставин, обживаючи незвідані землі та міста. Ось так і виникали цілі колонії, які формували українську діаспору. Нині так само, як і тоді, за кордон виїздять поодинці та цілими родинами. Одні подаються за океан у пошуках роботи, другі в Америці мріють здобути освіту, треті зостаються нелегально, чекаючи той час, коли можуть "засвітитися", четверті перетинають меридіани завдяки виграній Грін-карті, а також у якості туристів, а є і такі, що, отримавши візу, мчать-летять возз’єднатися з сім‘єю.

До цієї категорії якраз і належать берегівські Терпаї (не переплутайте з іншими однофамільцями – керівником соціальної сфери Володимиром Іллічем і лікарем-невропатологом Наталією Іванівною), які тепер їдуть не в гості, як це уже було не один раз, а до рідної матері Сергія – Ганни Іванівни, та його сестри. Мешкають ці колишні берегівчани у заокеанській країні понад два десятки літ. Тож і нащадки їдуть, аби пустити там корені назавжди. Заява на звільнення за власним бажанням Людмилою Борисівною була написана у міському управлінні освіти у день професійного свята, що також символічно. Як не хотілося казати "допобачення" команді однодумців, яка сформована у певній мірі також завдяки її старанням, але життя розписало усе по-іншому. Отже, прощання з адміністрацією ЗОШ № 5 на чолі з Олександром Фатулою відбулося у неймовірно теплій, сердечній, зичливій атмосфері.

Свого часу в нашому місті Терпаїв-старших знали добре, адже пані Ганна, яка була уроженкою сусідньої Львівщини, у Берегові працювала у банківській сфері, відтак заступником голови райвиконкому, а чоловік-іршавчанин пан Микола (нині, на жаль, покійний) – на відповідальній партійній роботі, очоливши згодом маслозавод. Однак це було ще у радянські часи, тож багато чого з їхнього життєпису призабуто. Навіть у колі близьких та серед колишніх товаришів подробиці їхнього берегівського періоду та переїзду до США ледь не утаємничувалися. Однак так склалися обставини, що у «синю даль» їдуть і син з дружиною та дітьми. Відлітають, без перебільшення, з емоціями, щемом на серці, але з твердими переконаннями, що там, за морями та океанами, за тридев‘ятьма землями, у них буде усе гаразд.

Із цього приводу освітянка пані Людмила написала великого листа як у Фейсбуці, так і «доопрацьованого» на моє прохання для медіа. Адже мало хто перед епохальним вибором так щиро зізнавався колегам, друзям, приятелям і читачам у тому числі, що зі сльозами на очах прощається з найкрасивішим містом у Європі – Береговим. Воно навіки зостанеться у їхньому серці, куди б шляхи-дороги не пролягли. Наголошують: людські стосунки у нашому місті – найголовніше, і зовсім не важливо, хто якої національності, і не важливо те, хто якою мовою розмовляє. Головне – бути людиною та завжди пам‘ятати про це. А ще: для цієї родини рідна земля на світі – лише одна, де вони народилися. Іншої просто не може бути.

Автор цих рядків завжди захоплювався мудрістю, талантом цієї жінки. Нерідко вона запрошувала на акції, які саме з її ініціативи проходили у цій школі. Запам‘яталися цікавістю, неординарністю, оригінальністю. Заступник директора завжди просила статтю перед публікацією перечитати, що вбезпечувало від помилок і неточностей. Що й казати, на цій землі, у цьому прикордонному містечку залишився чималенький шматок їхнього життя: тут училися, тут працювали та на хліб заробляли як батьки Терпаїв, так і вони – Людмила Борисівна та Сергій Миколайович. Тож день прощання зі школою перевернув усе життя. Адже у її стінах працювала чверть століття (у т. ч. 11 років заступником директора), де сягнула професійних висот. Зізналася, що крапки над «і» розставлено, найважливіше рішення у житті прийнято, найголовніші справи завершено. Совість – чиста, душа – спокійна. Можна їхати та розпочинати нове життя, сприяти дітям "сісти" у "капіталістичний" човен та належним чином узяти вірний життєвий курс. За океаном, до слова, не важливо, "хто твій тато", тут усі мають рівні можливості, права і обов‘язки. Навіть Президента наймогутнішої країни світу можуть засвистати та сказати: "Дональде, ти не правий"!

Але наразі – не про Америку, а про наші справи, насамперед у школі номер п‘ять, яка ось уже більше року носить ім‘я невмирущого генія українського слова Т. Г. Шевченка. На зміну їй біля керма «маленької школи» стане Маріянна Яблонська, якій зичить стати найкращою і найсумліннішою, залишатися міцною, аби й надалі підносити дух "шевченкової" одинадцятирічки. Радить, аби її творча енергія, життєлюбність, відданість справі та високий професіоналізм служили задля визнання успіхів і здобутків. Нехай кожен день буде осяяний високим злетом душі, найприємніших емоцій і почуттів. А добрий і гарний настрій нехай сусідить із шоденим процвітанням. Будьте й надалі міцною силою, єдиним кулаком, що готовий тримати удар. Гідні поваги слова! Від них і насправді хочеться пустити сльозу...

Точка їхнього приземлення – місто Ла-Вегас (штат Невада), що віднедавна у всіх на вустах у зв‘язку із розстрілами невинних людей маніяком-мільйонером Стівеном Педдоком. Гірко констатувати, але від куль загинуло понад 70 людей і близько 650 зазнали поранень. Звісно, ця трагедія сімейство Терпаїв, як і будь-яку нормальну людину, неабияк засмутила, але свого рішення вони не змінили. Хоча вільний продаж зброї теж є аспектом обличчя сьогочасної Америки, але демократія має також й інший бік – значно привабливіший. Словом, сподіватимемося, що ця ситуація не завадить здійснитися мрії ще донедавна наших співвітчизників. Аби нормально існувати, деяких нюансів життя, мови у тому числі, доведеться гризти та штудіювати з "самого нуля". До речі, американці простіше ставляться до реалій сьогодення, вони сповна усвідомлюють, що має статися – того не минути. Держава цінує своїх громадян. Тепер Америка візьме під опіку ще одну українську сім‘ю – на прізвище Терпай.

Петро КРУК

На ФОТО: з сімейного архіву Терпаїв.