Пан своїм рукам! Так можна величати коваля-самоука зі столиці Верховини

У багатьох верховинських селах останніми роками примовк дзвінкий голос кузень, але в Міжгір’ї, аж у самому «серці» селища, можна зачути потужний спів молота. Це 49-річний Василь Гренджа, випереджаючи сонних півнів, розбуджує райцентр своїм улюбленим ділом.    

Він, до речі, не з ковальського роду - самоук. Серйозно займатися праремеслом почав з десять років тому, коли, змайструвавши своїми руками камін, як практично і самотужки оселю неподалік ратуші верховинської “столиці”, закортілося водночас незалежно  виготовити й пічний атрибут. Власноруч зроблені металічні дверцята, а ще - лопатка для попелу, крюк, аби розгрібати вуглики, не гірше виглядали, ніж заводські. За такого несподіваного успіху у досі незвичному ділі у душі й спалахнула Божа іскорка вдумливо вдатися до ковальської роботи, бо допоміжний промисел, зрозуміло, не похибить, коли за сторожування у лісогосподарській фірмі отримував мізерну зарплату. До всього під час перекваліфікації у нагоді стала професія слюсаря-інструментальника, яку юнаком отримав у місцевому профтехучилищі. Прибудова до хати теж стала у пригоді, згодом перетворив її на кузню. І це ще не все з низки того, що звик окремішньо робити. Щоб полегшити працю наболілим рукам, відтак змайстрував за своїм задумом важелево-пружний електромолот. Перший гігант-клепач, що важив за п’ятдесят кіло, сякого-такого ґатунку вийшов, інколи підводячи у процесі виконання своїх функцій. Зате наступне устаткування після грамотної інженерної думки докорінно вдосконалилося і стало безвідмовним. Як зачули про диво-обладнання міжгірця-самоука, то замовлення посипалися навіть із-за меж району та області від маститих ковалів – майже десяток механічних довбень зробив. Звісно, необхідний ковальський міх - також справа його рук.        

Дзинь-бом – ця буденна мелодія від раннього світання до пізнього смеркання лунає на вулиці Головацького. Доводиться різати, гріти, кувати, варити і гнути залізо, щоб на прохання клієнтів виготовляти всілякий інвентар. Найходовіший товар – огорожі на всякий смак, що нині в моді. Часто-густо робить і дрібні речі для села: мотики, косарські бабки…Буває, що займається ремонтом пошкодженого знаряддя – лагодить плуги, сокири тощо.

- Цікава робота, - щиро зізнається співрозмовник у засмальцьованому фартуху. – Зі шматка заліза що завгодно можна змайструвати...

Не лише говорить, що коваль завдяки своїй фантазії може бути й справжнім художником, але й підтверджує продемонстрованими кованими виробами, що на вид – чисто  мистецькі шедеври. У проміжку вільного часу, забавляючись, з металу склепав мініатюрну верховинську хижку з давньої минувшини, оборіг (на знімку), завершує – хлів і млин. Ці витвори незабаром планує виставити на подвір’ї свого газдівства і вони будуть нагадувати таку собі гражду Гренжді – музей старожитності, виготовлений із заліза. Розмістить поруч домашнього “зоопарку”– тут неподалік металічної загороди з декілька років увагу прохожих привертають і ковані ним кінь, вовк, собака, птиці…

Василя Гренджу неодноразово запрошували на різні урочисті заходи, в тому числі до славнозвісної “Гамори” у село Лисичеве Іршавського району, Івано-Франківськ, щоб показати свою ковальську здібність. Подобається йому під час таких дійств провести і вікторину. Якщо глядач вгадає, яку річ має намір зробити зі шматка заліза, то обов’язково йому відтак подарує.

У майстерні-наковальні, як правило, працює без помічників-асистентів, хоч, відверто кажучи, і важкий труд. І це, незважаючи  на те, що паралельно захопився ще однією кустарною справою, яка вкрай потрібна для людей. Від батька Степана успадкував рукомесло виготовлення ключів. Як-не-як, а треба виручати роззяв, які гублять замкову належність. Вподобавши і цей фах, учергове засвідчив: усьому можна навчитися, якщо забажаєш. 

На всі сто процентів правий Василь, сповіщаючи, що діло клеїться тоді, коли воно до душі.  Не тривожиться і за конкуренцію, радо сповіщаючи, що де-де, а в його рідному Міжгір’ї вистачає колег-ковалів. Називає найдостойніших звання професії, коріння якої сягає давніх віків. Це передусім Василь Пойда, Віктор Мандзюк, Василь Мушка, Михайло Вегеш…            

Дружина Наталка, як і дочка Тетяна,  гордяться, що поруч них сім’янин, котрий сам собі майстер на сто рук. У яких будь-яке діло “горить”. Про таких кажуть: пан своїм рукам!..  

Василь Пилипчинець для Uzhgorod.net.ua

Фото автора. На знімках:  у Василя Гренджі легка рука коваля – його речі дивують мистецькою вправністю; давня верховинська садиба, змайстрована у своїй кузні.