Роман Долинич: Мені боляче, що на Закарпатті мало меценатських ініціатив з підтримки тенісу

Він прогресивно дивиться на світ і вірить, що життя в країні таки налагодиться. А ще з ним – Романом Долиничем,  майстром спорту з тенісу, свого часу ракеткою №1 у рейтингу вітчизняних професіоналів зі сквошу, чемпіоном України, екс-капітаном національної збірної та екс-президентом Федерації сквошу України – приємно спілкуватися. Насамперед, через характерну комунікабельність і простоту.

– Романе,  я знаю, що в 2001 році, перебуваючи в Києві, Ви отримали запрошення: спробувати себе в новій якості, а саме в одному зі столичних клубів стати тренером зі сквошу. Захоплення новою справою настільки поглинуло Вас, що в підсумку відіграли провідну роль у становленні та розвитку названого виду спорту в Україні, швидко прогресуючи в ролі гравця. Навіть стали срібним призером Кубка європейських націй і вибороли приз на чемпіонаті Європи в номінації «Faire play», не кажучи вже про перемогу в ряді міжнародних турнірів і приналежність до керівництва всеукраїнської федерації в ролі президента й віце-президента. Що змінилося відтоді?

– Якщо відверто, то вже 5 років, як відійшов від спортивного життя в ролі гравця й функціонера. Нині займаюся спортивним бізнесом – реалізую спортивні майданчики та інвентар для ракеткових видів спорту. Адже із чогось потрібно й жити! Але, крім опосередкованої вигоди, любов спорту й бажання ним займатися диктують, так би мовити, альтруїстичну поведінку. Так, безкоштовно консультую, інструктую тих, хто береться розвивати сквош; даю майстер-класи; опікуюся підготовкою тренерських кадрів. Зокрема і в Ужгороді, де в серпні минулого року розпочав діяльність відповідний клуб. А ще, звичайно, ретельно стежу за розвитком сквошу, тенісу. Адже це моє життя. Більше того. І нині підтримую спортивну форму. Не лише для повсякденного тонусу, а з метою набрати необхідних кондицій, щоб, можливо, виступати знову на високому рівні, зокрема й за збірну України зі сквошу. Поки йдеться лише про плани, але вони є. Спробую їх реалізувати найближчим часом.

– Ви сказали, що займаєтеся бізнесом. В Україні його вести важко. А наскільки саме, якщо говорити власне про спортивний, про той, яким безпосередньо займаєтеся?

– Багато хто нині з розумних людей говорить: «Бізнесом треба вміти займатися». Або: «Не вмієш – не берися». Але є просте правило: рибу потрібно ловити там, де вона ловиться. Україна не має, на жаль, спортивного ринку. Я колись займався комп’ютерами, то наведу такий приклад: у нашій державі й Чехії приблизно однакові умови щодо сукупності відносин з купівлі-продажу ПК. А ось стосовно сквошу, то ситуація така: у нас близько 50 майданчиків, а в названій державі – близько 1000. Або ще: в Україні функціонує безмаль 1000 тенісних кортів, а в Австралії до 35000, хоч населення більш ніж удвічі менше. Чи в Німеччині продається за рік до 100000 тенісних ракеток, а в Україні добре, якщо 10000. Крім того, розвитку спорту заважає ще й так зване «квартирне питання»: вартість будівель, приміщень, коли оренда – просто захмарна. Скажімо, свого часу в Кракові, про це мені розповідав знайомий, 1м² торгової площі під сквош-клуб коштував 5 євро, а в нас на ті часи в більшості міст – 20–30. Також і вартість інвентарю висока. Тобто немає ринку. А звідси – надто щільна конкуренція, важко продати товар, послуги. Тому в підсумку більшість підприємців швидше, так би мовити, «ганяє повітря», а не заробляє якісь серйозні кошти.

– А ще розвитку спорту заважають міжусобиці. Я нещодавно був на засіданні активу рідної Вам обласної федерації тенісу. Між її керівництвом і рядом молодих тренерів, м’яко кажучи, непорозуміння. Ходять чутки, що можуть створити навіть дві федерації…

– Я стежу за розвитком тенісу на Закарпатті, Справді, нині активно обговорюють перспективи й шляхи його розвитку. В ідеалі, звичайно, краще, аби функціонувала одна федерація, щоб старше й молодше покоління бралися за розвиток тієї чи іншої справи разом. Адже для вирішення завдань, та ще в наш складний час, потрібно акумулювати зусилля, а не роздрібнювати їх. На мій погляд, кожній зі сторін чогось не вистачає: наприклад, старшим – сучасного погляду, а а молодшим – життєвого досвіду. Можливо,  звідси й виникає конфлікт.

Воднораз, переконаний, що президент федерації – не чарівна паличка. За одним лише помахом руки він лад не наведе. Тому хто хоче допомогти в розвитку тенісу, не обов’язково повинен ставати керівником названої структури. Достатньо розпочати з малого, показати себе в роботі, а тоді вже пробувати й правити функціонерними віжками. З другого боку, є люди, які не мають фінансових ресурсів, програми, ніколи не грали в теніс, але запевняють, що будуть його успішно розвивати. Інакше кажучи, у словах і діях багатьох не бачу зв’язку. Якщо ж він є, то потрібно роз’яснити, показати роботу поетапно, роз’яснити докладно. Тоді б, можливо, і все стало на свої місця. Ось, приміром, одна з проблем, – відсутність зимових кортів. Наче є «балон», щоб їх накрити, але чомусь досі це не зроблено. З другого боку, одразу ж виникає питання оплати за енергоносії.

Ми тут якось із друзями дискутували. Один зі знайомих зазначив, що в цивілізованому світі переважно батьки фінансують вид спорту, яким займаються їхні діти. Однак, по-перше, в європейських країнах зарплати більші й дорослі можуть дозволити собі водити синів і дочок на секції; а по-друге: окремі пересічні люди не побудують стадіони й комплекси. Скажімо, в Амстердамі в одному місці зосереджена база у вигляді 20 тенісних кортів, 20 кортів для сквошу й 10 майданчиків для бадмінтону. Тут потрібні підтримка  й розуміння держави. А в нас, у Києві, у центрі міста, на кортах, де грають навіть народні депутати, нормального, достойного рівня тенісного клубу, покриття немає.

– Держава завжди скаржиться на бідність…

– Коштів дійсно на все не вистачає. Але якщо не будувати об’єкти спортивного призначення, населення здоровішим не стане, і держава точно не виграє. А потім: візьміть розподіл коштів. Я ось нещодавно зі знайомими фехтувальниками розмовляв. Фінанси на змагання виділяють, а на тренувальні збори до них – ні. Фехтувальники підтвердили наявність проблеми «спорт – туризм». У нас, у сквоші, на чемпіонат Європи гроші дали, а на приміщення для занять, – ні. І така ситуація в багатьох видах. Виходить, що часто на змагання возимо «туристів», а не справжніх спортсменів. Я до спортивного туризму ставлюся вкрай негативно. У наш час подібна практика – надто дороге й відповідно неефективне задоволення. Як кажуть, гроші на вітер! Таланти потрібно відібрати й гідно показати світові. Кажуть, війна – це відпочинок від підготовки до неї. Чи повинні ми сповідувати таку філософію?

– Зрозуміло, до держави є питання. А ось чому приватна ініціатива мовчить?

– Це теж серйозна проблема. Звичайно, є кілька прикладів по тих же кортах у новостворених тенісних клубах у Харкові, Дніпропетровську, Іллічівську тощо. Але то швидше винятки. У нас чомусь прийнято вважати, що після себе дітям потрібно лишити особняк і машину. А громаді? Ну, заробив бізнесмен мільйон доларів, другий, третій… Для справжньої підприємливої й патріотичної людини – це надто нецікавий процес. Та й замало прожити вік тільки для власного збагачення. Невже так погано бути меценатом, залишити по собі слід, щось побудувати для суспільних потреб, як на Заході. Тим паче, що спорт – це ж емоції, рух, здоров’я… А наші олігархи не хочуть потрапляти у «вічну книжку добрих справ». Особливо мені боляче, що й на Закарпатті таких ініціатив небагато. Принаймні в тенісі. А грошовитих людей вистачає. Так, дають тисячу гривень на турнір. А наприклад, 100 тисяч доларів на «балон» для корту? Тоді б у нас і взимку можна було б тренуватися, проводити турніри, сюди б приїжджали не лише спортсмени, а й бізнесмени, котрі в ході комерційних турнірів проводять переговори, підписують угоди…  Ось у Тячеві побудували перший корт із хардовим покриттям. Чому за допомогою мецената з Харкова? А такий сучасний майданчик, між іншим, коштує 50 тисяч доларів. У нас що: немає закарпатців, які б виділили названу суму? Судячи з того, які будинки зведено по області, які машини їздять її дорогами, таких людей предостатньо. А за 20 років ми так і не спромоглися побудувати тенісний центр чи хоч би привести до відмінного стану корти.

І ще один аспект. Ви тут згадали про обласну федерації тенісу. Я був на її звітно-виборній конференції. Коли обирали нового президента, пролунала думка, що 5 останніх років федерація бездіяла. Постає запитання: а чому дозволяємо, щоб така вагома структура, до того ж в одному з найпопулярніших видів спорту, цілу п’ятирічку бездіяла?! Це я не в докір владі чи багатим людям. Це я в докір усім нам: чому пасивно реагуємо на розвиток спорту? Мене свого часу здивувало, що в області не знайшлося жодного бажаючого стати тренером зі сквошу, розвивати його. Благо, мій брат долучився і, «процес пішов». Принаймні корт сьогодні завантажений цілком добре. Днями відкриють другий. Це плюс, бо багато видів спорту взимку просто «сплять». Але ще раз наголошу: держава сьогодні слабка, тим паче, що йде війна, тому багато що потрібно розвивати меценатським шляхом і завдяки громадській  активності, бо меценати  допоможуть тим  хто  заслуговує на  допомогу.

– До речі, про війну. Вона багато кого зробила політично активним. Із другого боку, спорт поза політикою. На якому «краю» Ви?

– Можна себе проявити по-різному. Наприклад, відмовитися виступати в Росії, за Україну, прийняти інше громадянство. А є й протилежний варіант: виборювати нагороди на престижних змаганнях і в такий спосіб захищати честь держави. Узагалі я – не категоричний. У житті не маю тільки чорних і білих кольорів і часто вагаюся. Можливо, тому відношу себе до людей золотої середини. Звичайно, спорт – поза політикою. Але коли йдеться про долю держави громади, то потрібно робити все для їх порятунку. Тому сьогодні, принаймні так думаю, я – політично активний, патріот. Відповідно й реагую на те, що відбувається. Ось, у Росії мене й досі пам’ятають, запрошують приїхати. Але бажання побувати там нині не має, хоч і чекають справжні друзі, котрі підтримують Україну. З другого боку, у політику не «лізу», бо займаюся спортом. Але одного дня ця політика «прийшла» до мене, і не помічати, що вона вже в хаті, не можна. Адже розумієш: через політичні справи стоїть і спорт, а це впливає на якість життя, зокрема кожного з нас…  

– Давайте на завершення дещо зменшимо градус розмови. Як зустріли Новий рік?

– Поки сім’ї не маю, тому 2015-ий, за традицією, зустрів на Закарпатті, у друзів. Тут же зустрічаю й Різдво.

• Можна його назвати улюбленим святом?

– Якесь окремо виділити важко, але Різдво, Великдень подобаються найбільше. У них особлива енергетика. Як і в мого рідного Закарпаття. Я вже побував у Косино, Лумшорах. Черпаю сили від рідної землі. Виїхав до столиці ще в кінці 2000-го року. Хотілося розвиватися. Але потім так склалося, що помешкання вибрав на території області, поближче, так би мовити, до природи. Можливо, ще й тому, що виріс в Ужгороді в приватному секторі, і виникло бажання мати своє подвір’я, дім.

• А на Закарпаття хочеться часто приїжджати?

– Раніше, як бувало, приїздив, то на четвертий або п’ятий день уже знову манило в столицю. А минулого року в краї два місяці провів. Із роками дедалі більше притягують помірність, спокійність життя в області, хочеться бачитися з рідними. До речі, у мене доволі відомий дідусь. Він видав книжку про закарпатську кухню.

• Тоді у Вас повинна бути улюблена страва…

– Мабуть, це сегединський гуляш. На жаль, у столиці не продають кнедлики…

– І остатнє запитання: чого чекаєте від 2015-го року?

         – Очікую активної роботи з розвитку тенісу. Тоді будуть і результати. У нас вистачає талановитої молоді. Ось у сквоші за показником «кількість – якість» для приблизно 25 європейських країн, де цей вид тільки почав розвиватися, ми – чи не найкращі. Ну і, звичайно, бажаю, щоб був мир, процвітала економіка, і це вже, за підтримки держави, буде багато для розвитку спорту.

Володимир Тарасюк для Uzhgorod.net.ua

* Сквош – ігровий вид спорту в закритому приміщенні на оточеному з чотирьох боків стінами корті, у якому за допомогою ракетки розіграш м’яча відбувається доти, поки один із суперників має можливість його відбити або не припуститься помилки – дозволить двічі вдаритися об підлогу, виб’є в аут, перешкоджатиме веденню гри тощо.