Як живуть закарпатські військові на передовій (фото)

Дорога від Ужгорода до околиць Дебальцевого, де нині дислокується 128-а закарпатська гірсько-піхотна бригада і куди волонтери регулярно, понад міру своїх сил та можливостей, шлють допомогу та везуть її адресно, не близька. Відстань у майже 1600 км, яка долається у 18-20 годин – один із аргументів на підтвердження. Втім, це аж ніяк не стає на заваді відчайдухам, котрі беруться самотужки доставити у гарячу емоційно та промерзлу в цю зимову пору року місцину таку потрібну нині на крайньому сході великої країни допомогу. Допомогу тим, хто на вимогу часу покинув власні домівки і розмірене життя, й нині протистоїть агресивній навалі проросійських бойовиків, фінансованих сусідньою державою. Тим, чиї імена так чи інакше вже вписані в історію – історію творення новітньої Української держави.

...Цілковите й незворотне предметне розуміння того, що країну спіткало велике лихо – ймовірно, на сьогодні найбільше з часів Незалежності – в ході поїздки до лінії фронту на Сході, де нині тисячі вояків боронять майбутнє нації, приходить поступово. Перші паростки тихої тривоги пробиваються при в’їзді у Харків, що нині посилено охороняється і де починаються перші блок-пости. У мирний час важко уявити на дорогах стратегічного значення обладнані за військовими законами пропускні пункти, де групи з військових і правоохоронців у повному озброєнні прискіпливо перевіряють документи та цікавляться місцем проживання, метою поїздки та кінцевим пунктом призначення. Наступні блок-пости після оцього, «стартового» – а їх буде чимало – вже не здаватимуться такою диковинкою, але щемке відчуття пройде не одразу.

Разом із тривогою, по мірі просування углиб Донеччини посилюється і відчуття ірраціонального дисонансу. Воно, знову ж таки, виникає поступово – на тлі не співвіднесеності розміреного життя у мирних областях, що їх минаєш із наближенням до охоплених протистоянням регіонів, із вируванням суворої військової реальності, що потроху вступає у свої права. Це відчуття починає шкрябати зсередини спочатку на околицях Слов’янська, зруйнованих численними обстрілами й досі не відбудованих. Затим, сильніш і відчутніше, – в Артемівську, де батьки спокійно крокують у своїх справах, ведучи за руку дітей, коли повз проїжджає важка військова техніка. Дискомфорт та розгубленість відчуваєш і в моменти, коли бачиш, як місцеві жителі із похмурими обличчями на повороті до, як виявиться потім, військової бази, торгують сяким-таким крамом. Однак, прогнозовано найбільшого удару усталений світогляд і уявлення про війну зазнають вже на місці призначення – на землях одного з колишніх колгоспів, де нині «окопалися» «ремонтники» закарпатської гірсько-піхотної бригади. 

…Вони зустрічають волонтерів вже на самому під’їзді до «локації» – усміхнені, із дотепами та питаннями про «нормальність» дороги, розповідями про те, що, на щастя, остання доба минулася без обстрілів та розпитуваннями про останні новини з «великої землі». В очах – втома-журба та – о, щастя! – смішинки-чортики. Ззовні – упевненість у кожному русі й бажання поділитись тим, як і чим живуть у важких польових умовах сучасні захисники Вітчизни. Потім, за підсумком добового перебування гостей на позиції, хлопці будуть жартувати, що до приїзду волонтерів «сепари» приурочили «тиху ніч». Так, добове перебування на базі обійшлось без обстрілів – хитке перемир’я тут, здається, більш-менш діє. Але усе це буде завтра, наразі ж – екскурсія нехитрими польовими «домівками» вояків. 

За місяці перебування на східному фронті бійці налагодили життя настільки, наскільки дозволяють умови. На території бази – десятки підземних сховків-бліндажів, розрахованих на перебування від 2-х до 25 вояків. Найбільший бліндаж – саме на 25 осіб – такий собі наскрізний тунель-коридор із двома виходами, повздовж якого відгалужуються в обидва боки окремі землянки. Тут поміж собою оборонці жартома називають оселю «поїздом». Кожний бліндаж прогрівається надісланими волонтерами буржуйками, деякі ж додатково – ще й тепловентиляторами, знову ж таки, переданими з мирних територій. Освітлення бліндажів забезпечується від прилеглих ліній електропередач, завдяки котрим, до всього, бійці ще й мають змогу заряджати мобільні телефони та переглядати останні новини. Так-так – в окремих землянках присутні телевізори, є навіть супутникова антена. Втім, сигнал не надто якісний – кольори тьмяні, час од часу екраном біжить ряботиння. Але й цього досить, кажуть вояки, аби дізнаватись про життя країни, яке усталено тече на мирних територіях. 

Кожний із бліндажів прикрашений національними стягами, деякі землянки мають і по два-три прапори, певно, по знамену на кожного бійця. Разом зі стягами, ціниться тут церковна атрибутка – в землянках є молитовники та прилагоджені до стін натільні хрестики – і нарівні дитячі листи-малюнки. Один з таких – із дитячим закликом «Повертайтесь живими!», виведеним жовто-блакитним – прикріплений на вході до однієї з «осель». 

Готують тут кожен собі, на надісланих волонтерами примусах або на буржуйках, в закопченому від вогню посуді. Втім, є і спільна кухня, розміщена у будівлі колишнього колгоспного корівника – хто не має бажання готувати самостійно, може харчуватись у загальній «їдальні». Вбиральня – просто неба, у сколоченій будці на взірець радянських придорожніх туалетів. Так само просто неба – майданчик для вмивань: обладнана з підручних засобів конструкція для нагрівання води та умивальник. 

У час, коли волонтери дістались бази розміщення «ремонтників», оця сама вмивальня мала особливу актуальність. Якщо останні кілька тижнів до приїзду гостей тут стояла міцна зима із морозами та снігом, то на той момент потеплішало до плюсової температури. Відповідно, сніг потанув, земля розмерзлася, перетворившись на суцільне болото. Ситуацію ускладнював ще й жвавий рух військової техніки, яку сюди везуть на полагодження, та УРАЛів, призначених для перевезення військовиків. Щодо транспорту, то кожна одиниця техніки тут промаркована білими смугами – ці розпізнавальні знаки допомагають ідентифіковувати транспорт як приналежний до української армії. Але й це, розповіли оборонці, не завжди убезпечує від диверсій з боку сепаратистів: бойовики подеколи й собі наносять на техніку білі позначки, «приписуючи» провокації на рахунок українському війську. Прийнято на фронті також давати своїй бойовій машині ймення – є тут і «Партизан», і «Привид», і «Серьога», і «Мацур Гарфільд». Імена хлопці обирають залежно від налаштувань та світовідчуття, нерідко техніку називають іменами коханих жінок.

Аби обійти «військове поселення» відвідуваної бази із зазируванням до закапелків, знадобилось близько трьох годин. Опісля розглядатись довкола вже б і не було можливості – ніч лягає на Донбасі швидше, ближче до 17-ї години вже надходять перші сутінки. Тож, за розкладом – вечеря: смажена на пательні на привезеному волонтерами примусі картопля, надіслана з дому солонина та мариновані огірки із домашніх закруток. Поміж розмовами – позиркування на екран телевізора з намаганням учути про очікуваний перелом ситуації на краще та прогнози подальшого перебігу подій. А відтак, на прохання волонтерів, із ледь відчутною неохотою – бо ризиковано – «екскурсія» на пост вартового. Чергують на постах позмінно, вартуючи територію та оберігаючи базу від можливих непроханих гостей. Під час походу на пост бійці розповідають, як уже ловили одразу неподалік сепаратистів – ті чомусь, пересуваючись автом, вирішили зупинитися відпочити у безпосередній близькості від місця дислокації. Після затримання бойовиків передали представникам СБУ, тож про подальшу їхню долю тут невідомо. Мандри до посту відбуваються чи не в цілковитій темряві, ніч тут щільно густа – настільки, що при витягнутій руці не видно власної долоні. На увімкнені ліхтарики з метою підсвічування стежки поміж болотами вартові реагують однозначним наказом – вимкнути, бо світло є мішенню для ворожих снайперів. У такому разі пересуваєшся наосліп, грузнучи чоботами у багні по самі халяви.  

На дальні блок-пости, що розташовані буквально в кілометрі від позицій сепаратистів, волонтерів навряд би пустили – надто ризиковано. На цих ризикованих позиціях, щодня наражаючись на можливість ближнього бою чи роботу ворожих снайперів, чергуючись, також несуть службу відважні українські оборонці зі 128-ї бригади.

Загалом 128-а бригада нині забезпечує оборону по повздовжній лінії фронту, дислокуючись окремими групами. Бригада – така собі «збірна України», де служать мобілізовані та штатні військові з усіх куточків країни. Тож і розмови тут строкаті – як мовою та говірками, так і темами. Від юного бійця, вихідця з Донбасу, можна почути історію про те, як з активізацією військових дій він з родиною перебрався на Закарпаття, звідки й пішов добровольцем на фронт. Хлопчик Сергій із Чернігівщини, який свого часу відслужив у президентському полку, а нині керує УРАЛом, розповідає, як намагається берегти матір – просто не говорить про обстріли, що тут є звичною справою, аби мама зайвий раз не хвилювалась і не плакала. Хоч і це не завжди допомагає – стараннями сепаратистів, які час од часу запускають в інфорпростір "качок", 128-у "ховали" вже двічі після неіснуючих обстрілів.

Посміхаючись, розповідають бійці про пам’ятне тут 6 грудня – післядень, як в Україну заїхала чергова колона «гумконвою» з Росії, що відгукнулось на базі добовим безперервним обстрілом з «Градів». А ще – про те, що окремі командири, віддаючи накази усно, дозволяють собі потім «забути» записати ці накази у військовий журнал. Оскільки ж наказу не фіксують, виникають дикі ситуації, як приклад: група бійців, виконуючи наказ, потрапила у спровоковану сепаратистами перестрілку, внаслідок чого один із військовиків отримав поранення – куля пройшла поміж ребер. Оскільки ж інформація про наказ у військовому журналі не обліковувалась, поранення було кваліфіковане як «самостріл», без з’ясування того, в який спосіб вогнепальне поранення можна було завдати самостійно, стріляючи собі у бік. 

З гіркотою в розмовах оборонці констатують: якби не волонтери та їхня невтомна робота, то вже давно би… І не довершують фрази, бо з інтонації та виразу очей при її промовлянні стає беззаперечно зрозумілим, що криється під цим не промовленим вголос. Вже давно би було набагато більше смертей – бо боронити країну в умовах тотальної відсутності необхідних для цього пристроїв, техніки та захисного спорядження – неможливо. Вже давно би процвітало дезертирство – бо не кожен здатен винести жахи війни при тому, що про належну опіку від держави говорити не доводиться: «Видана у частинах форма розлазиться вже за місяць, а підошви берців просто відлітають-відклеюються», – наводять тут дрібний, але показовий приклад. Вже давно би лінія фронту могла посунутися вглиб країни і вже давно би наслідки неоголошеної війни, що її у владних верхах сором’язливо нарекли антитерористичною операцією, були набагато більш нищівними і непоправними. Бо функцію держави із забезпечення війська зараз потужно виконують волонтерські організації та окремі волонтери, тоді як держава активно ділить бюджет на вносить поправки у податковий кодекс замість озвучувати притомні накази та піклуватися про оборонців…

Разом з тим, вояки не жаліються: вони знають, чому тут і заради чого, підтверджуючи це емоційними надписами, як от на військовому УАЗику на одному з блок-постів – «Путін, сука, здохни!!!». Єдине, на що тут чекають і на що й досі сподіваються – на ділі відчути, що їхній щосекундний ризик власними життями знаходить уклінну вдячність не тільки виключно у народу, який, мов єдиний організм, трансформує подяку у забезпечення своїх захисників усім необхідним. Тут як ніколи важливою зараз є практична опіка бійцями саме державою, яку нині боронять Герої і доля якої залежить саме від них – тих, хто у нелюдських умовах тримає лінію оборони та ціною власних життів стримують керовану російським диктатором навалу вишколених та озброєних за останнім словом військової справи бойовиків. Тим більше, що у колі обізнаних людей чим дальш, тим все частіш можна почути неформальні розмови про те, що військову біду Україна матиме, певно, ще не місяць і навіть не кілька місяців. А, можливо, навіть і не рік. Тож уже зараз треба вчитись жити у нових умовах і акумулювати сили, що обов'язково мають бути спрямовані на підримку тих, хто стоїть на сторожі української державності...

Околиці Слов'янська та зруйнований міст

 

30 грудня 2014р.