Волонтер: найсмачніший закарпатський бограч варять у зоні АТО… під команду Повітря
Закарпатські волонтери продовжують підтримувати військових на сході України. Чи не щодня чуємо повідомлення, що вони навідуються до своїх товаришів у зоні проведення АТО.
І ось ще один приклад, ужгородські активісти нещодавно повернулись із добровольчого відрядження в гарячу точку держави.
На передову повезли броньовану машину та авто швидкої допомоги. Серед вантажу – адресні пакунки хлопцям, теплі речі та інструменти. З-поміж найнеобхіднішого, закарпатці привезли з собою і найнеочікуваніше – спеції для приготування бограчу.
Інгредієнти для традиційної закарпатської страви – тут, більше ніж дефіцит. Тому, військові 128-ї гірсько-піхотної бригади із особливим нетерпінням чекали на приїзд ужгородських волонтерів, розповідає громадський активіст Володимир Химинець: «Ще коли ми говорили з хлопцями телефоном, я їм пообіцяв, що приготую бограч. Тож, цей процес був запланованим заздалегідь.
Спеції привезли з собою. М’ясо ледве дістали, оскільки купити продукти там взагалі дуже складно. знаєте, там самі чоловіки… поки відчистили казанок, вимили посуд… стемніло. Там дуже швидко темніє, в 16.00 вже ніч.
У військових умовах на блок-постах розпалювати вогнище заборонено, бо його може побачити ворог. Але, там де ми були, хлопці облаштували імпровізовану барну стійку з ящиків з-під боєприпасів. Виключно заради закарпатського бограчу нам дозволили його доварити. Приготування ми закінчили ближче до ночі, страва вдалася на славу. Вже потім ми сиділи у земляному окопі розвідників, частували хлопців гарячим, вели невимушені бесіди.
Особливо потішило, що кожен військовий, який вже поїв, повертався до столу за черговою порцією бограчу для свого товариша. Таким чином, ми нагодували всіх, хто був поруч із нашим окопом. І нам насправді було дуже приємно, що ми хоча б чимось могли їх порадувати».
Бограч для військових варили під команду Повітря. Такого у житті чоловіків-волонтерів ще не було. Вони – яскравий приклад тих самих класичних трьох товаришів Ремарка, які у необхідний момент завжди на підмозі. Лаврових вінків на себе ніхто вішати не збирається, але, намагаються підтримувати чим можуть.
«Звісно, що боєприпаси, спеціалізовану військову техніку, оптику та інші речі для війни надає держава, а все інше на 90% зібране волонтерами. Тому ми висвітлюємо свою роботу, щоб максимально більше людей дізналися про потреби військових і могли долучитися до волонтерського руху. Я вважаю, що допомога має бути адресна, ми чітко маємо знати, хто чого потребує і так передавати пакунки. Ми вже доволі досвідчені волонтери, тому не дуже довіряємо таким процесам, коли речі звозять в одне місце, а вже після їх видають конкретним людям. Тому ми для себе вирішили, що будемо збирати речі і передавати їх з рук в руки особисто», - наголошує громадський активіст В’ячеслав Харченко.
Там, де триває війна, більшість сподівань на забезпеченість зброєю. Та, як виявилось, хлопці, які мають автомати, спеціалізовану техніку, військову амуніцію і найголовніше – сильний дух, не мають іншого, дріб’язкового, але такого необхідного. Там інші цінності. Про них сьогодні говорить навіть місцеве населення, яке географічно належить до України. Так, вони хотіли змінити своє життя, зрештою, через їх невдоволеність почалася війна, але сьогодні, напевно, вони готові зупинитись. Утім, дізнатись про це можна, лише вдягнувшись у цивільний одяг, принаймні у цьому переконує В’ячеслав Харченко.
«У Дебальцево ми з хлопцями виїхали в місто. Мені було дуже цікаво поспілкуватися з місцевим населенням, для себе з’ясувати що і як. Ми навідалися до магазину, де я спілкувався з продавчинею. Мені було дещо не по собі, коли я почув відповідь, що місцевим все рівно, як називається їх держава, головне – аби не стріляли. Там інформаційна колба, яка ізолювала населення від усього українського, там панують проросійські настрої. Люди втомилися від війни, їм потрібен спокій. На передовій вояки вже звикли. Чим ближче до сепаратистів, тим більший дух в українських військових», - запевняє В’ячеслав Харченко.
Ідею зібратися на схід підтримали й інші активісти. Близько місяця готували вантаж, вивчали потреби вояків, ремонтували автомобіль. Дорога була спокійною, місцями під супроводом правоохоронців, пригадує Володимир Химинець: «Автомобіль швидкої і позашляховик ми відвантажили на евакуатор. Четверо активістів нашої організації, журналіст і розмістились у мікроавтобусі. У нього ми довантажили особисті речі, які передавали родичі і близькі військових. Трейлер тягнув автівки на передову, ми позаду. Жоден даішний пост нас не зупиняв, бачили, що їдемо на АТО, окрім того, ще до виїзду ми звернулися з офіційним листом до ДАІ, вказали номери автомобілів, тому спокійно доїхали. Більше того, на кордоні з Харківською областю нас зустріли наші хлопці-міліціонери і супроводжували до Артемівська Донецької області.
Далі їх повноваження закінчилися, оскільки на цій території починаються військові блок-пости. Вже у Слов’янську ми зустріли закарпатських даївців. Картина жахлива! Зруйновано дуже багато кілометрів доріг, мостів, шкіл, лікарень…майже всю інфраструктуру. Як економіст, я собі не представляю, коли країна зможе відновити все втрачене майно. У селі Нікішино із 400 будинків не вцілів жоден. Війна принесла дуже багато біди, руйнувань. Я не впевнений, що навіть у мирний час за кілька років ми зможемо подолати ці наслідки. Самі ми однозначно не впораємось».
Зруйнована інфраструктура, скалічені люди, загиблі діти – все це наслідки війни. Але, варто говорити й про причини. Ще на початку мобілізації західна Україна повстала проти масової підготовки тутешнього населення на війну на сході країни. Саме наших військових на території проведення АТО найбільше. І сьогодні, кожен із них хоче додому, але повернеться, допоки триває війна. Кожен солдат добре знає, чому тримає в руках зброю. У цьому на власні очі переконався В’ячеслав Харченко.
«Додому хочуть всі, але вони нічого не бояться. Коли я запитав, чи готові їхати, відповіли: зброю не здадуть! Така думка панує і в 20-річних, і в40-річних. І це правда!».
Підтримує слова В’ячеслава Харченко і його товариш Руслан Чорнак: «У наших солдат присутній дух патріотизму. Вони пішли воювати не лише тому, що їм прийшла повістка. Ці хлопці налаштовані на перемогу. Вони запевняли нас, що зараз гине набагато менше військових, а все тому, що навчились воювати. У перші місяці було багато цивільних, які не знали що і як робити, тому загинули під кулями ворога».
І хоча тема для спогадів невесела, вже тепер чоловіки з посмішкою згадують людей, яких зустріли на війні. Кажуть, є серед них такі, що ніколи б не подумали, що будуть воювати. Це тішить і дивує одночасно. Водночас, відверто зізнаються, що зброю до рук брати не хочеться, але розуміють, за потреби – візьмуть. Наразі, військова атрибутика – це лише елемент фотосесії на передовій.
Тут, в мирному Ужгороді, є ще сотні невирішених проблем. Чим, власне, і займається громадська організація «Самодопомога Закарпаття», продовжує розповідати Руслан Чорнак: «До нас щодня звертаються із десятками проблем, які стосуються к юридичної підтримки, так і фінансової. Ми намагаємось кожному допомогти. Коли ми створювали «Самодопомогу Закарпаття», то розраховували, що будемо займатися виключно підтримкою населення, яке страждає від бездіяльності влади. З часом нам довелося змінити профіль діяльності, точніше розширити. Зараз нас особливо тішить, коли бачимо результат своє роботи».
Волонтери переконують, допомагатимуть, чим зможуть. Кажуть, їх завдання укріпляти тил. Зараз вони готують нове волонтерське відрядження: знову приймають замовлення від військових, збирають адресні пакунки, шукають добровольців і спонсорів для придбання ще одного позашляховика.
Фото люб'язно надали волонтери.
До цієї новини немає коментарів