Які перспективи для закарпатців стоять за «127-м» прикордонним стовпом?

А от самі закарпатці не відають, що за цим номером - цілий українсько-польський кордон, який всього-на-всього 70 кілометрів від Ужгорода, і невидима завіса для потоку туристів.

На Закарпатті кордон з Польщею найменший – 32,6 км, бо із Словаччиною – 97,6 км, із Угорщиною – 133,1 км, а найбільший з Румунією – 203,9 км. Вихід до польського рубежу мають усього три села Великоберезнянщини: Лубня, Верховина Бистрий та Стужиця, де і розміщений прикордонний загін.

Нині тут, на перевалі, де видніються ще засніжені схили Бескиду, лубнянці та гості краю облюбували місце для пікніків. Спорудили дерев’яну альтанку. Облагородили невеличку територію, де можна посмажити шашлик всього у кількох метрах від кордону з Польщею. До речі, тут знаходиться таке собі символічне кладовище з «прикольними» надписами: «Він був проти утворення національного природного парку Лубня-Волосате», або «Він засмічував природу».

А ще 70 років тому все було інакше. Історія розповідає, що з польського боку знаходилося українське село Волосатий (від назви річки Волосатка).  Це було велике поселення - понад тисячу дворів, греко-католицька церква. Місцеві старожили згадують, як лубняни брали наречених із Волосатого, бо там жили заможніше.

Тоді ніяких перепон на кордоні не було - стояли лише прикордонні стовпи і люди відвідували Польщу значно вільніше. Під час Другої світової пропускний режим не змінився, але ходили один до одного менше. На польській стороні були німці, а тут - мадяри.

А от в 1947 році сталася трагедія. Акція «Вісла» проходила на очах лубнянців. Поляки почали виселяли мешканців Волосатого. Тисячі людей йшли через Лубню зі своїми нашвидкуруч зібраними пожитками, як колись євреї, гнані до гетто. Плач і сльози стояли на вулиці, бо вигнанцям не дозволили залишитися в близьких їм по духу лемківських селах Закарпаття. Всіх вивезли ешелонами на Дрогобиччину.

 А невдовзі Волосатий запалав. Згоріло все, адже дерев'яні хати стояли під солом'яною стріхою. Обірвалася ще одна нитка, що в'язала два боки докупи. Комунізм приніс «залізну завісу» та колючий дріт. Незалежність України розірвала «колючку» і відкрила з десяток переходів до Польщі. Але не тут. Закарпаття досі єдина з трьох областей України, яке межує з Польщею і не має до неї переходу. Тож закарпатцям доводиться долати не одну зайву сотню зайву сотню кілометрів, аби навідатися до родичів, друзів або в якості туриста.

Сусіди-поляки також зацікавлені у відкритті переходу із Закарпаттям, бо їх Підкарпатське воєводство належить до найбідніших. Тож, відкриття пункту пропуску суттєво б вплинуло на туристичний розвиток місцевості – адже тут розташований національний природний парк «Бещади».  А на горі Тростяниця з польського боку стоїть величезний хрест. Сюди щороку навідуються сотні тисяч паломників римо-католицької віри і туристів. Дивує недалекоглядність нашої влади, яка добре обізнана, які перспективи та економічні переваги для Закарпаття мав би цей перехід від відвідування іноземних туристів нашого краю.

Адже туризм є не лише прибутковою галуззю економіки, але й джерелом для створення нових робочих місць та наповнення місцевого бюджету. А це вкрай потребує Великоберезнянський район, який має достатньо великий туристично-рекреаційний потенціал, але на сьогодні практично занепала курортно-туристична сфера.

Чому чиновники «відхрещуються» від одного з пріоритетних напрямів регіонального розвитку та структурної розбудови економіки, культури, створення сучасної та високоефективної туристичної та курортно-рекреаційної індустрії у Закарпатському краї? Це при тому, що нині фахівці спроможні розробити велику кількість туристичних маршрутів, які відкриють гостям Сріберної Землі дивовижні краєвиди і таємниці культурно-історичної спадщини, але на заваді стоять два прикордонні стовпи…

Валерія Громицька для Ужгород.net