ПОЕЗІЯ – ЙОГО ДУШІ КРИНИЦЯ

Але була в його дитинстві одна родзинка, котрої не мали його ровесники в інших селах. А саме, знаменитий прадавній шандрівський колодязь з ропою, до якого з’їжджалося по суботах і неділях мало не все Закарпаття, аби набрати сировини для виробництва солі.

Любив приходити до цієї знаменитої криниці і маленький, а потім і юний Василь Білич. Він вдивлявся у її глибокий вир і бачив на поверхні її води зорі і ранній весняний місяць, і в його душі здіймалися почуття краси і таємничості. Потім не раз він вже в зрілому віці повертався в рідне Шандрово і приходив до прадавнього колодязя, аби набратися в нього снаги у своїй поетичній творчості. Бо повертався він у рідні пенати уже справжнім поетом. А на шляху до своїх ліричних і публіцистичних віршів пройшов довгий службовий шлях у рідних держустановах: працював в органах соцзабезпечення, народного контролю, був очільником податкової інспекції допоки не став керуючим Хустським відділенням Державного Ощадного банку України. І саме на останній період припадає найбільш плідний відрізок його поетичної творчості, який увінчався його останньою збіркою під промовистою назвою "Двобій", яка є сьомою у його поетичній біографії. Природно, що однією з найперших поезій у цій книжці є мотиви любові до рідного краю, які особливо яскраво відчуваються у вірші "Освідчення", найбільш проникливі рядки з якого варто зацитувати:

Чудовий мій Карпатський краю,

Коли і де б я не бував,

На мить тебе не забував…

Ріднішого, повір, не знаю.

Нема таких грошей і слави

Аби ключів від царських врат –

Від них відмовлюся стократ,

Бо то лукавого забави.

А я твій син – від плоті плоть –

І кров твоя в мені струмує:

То ніжно-мрійно, то вирує…

Й нікому цього не збороть.

У збірці "Двобій" знаходимо чимало поезій, в яких Василь Білич розмірковує про майбутнє рідного краю. Про це ж ведуть безкінечні розмови сучасні політики нашої держави. Але поет не йде наосліп у їх фарватері, а залишається вірним своїй позиції і майже на все має свою думку. Особливо коли веде мову про весь народ:

Потомлений народ мовчазно гнів ковтає,

Блукає манівцями, клене в думках усіх:

І сильних світу цього… І матір проклинає!

За це життя нужденне. За долю, як на сміх…

Досі ми вели мову про вірші з першого розділу його збірки, який називається "Стояння на краю". Тут вміщено переважно публіцистичні поезії автора, в яких він розмірковує про долі людські, по своє місце в українському покроку і про сенс життя. У другому роз-ділі своєї ж збірки, який називається "Метаморфози почуттів" містяться переважно вірші про кохання, в яких Василь Білич засвідчує свій тонкий ліризм і вельми виразну образність.

Чесно кажучи, коли я читав поезії Василя Білича зі збірки "Двобій", до окремих із них мені хотілося повертатися знов і знов. А деякі навіть хотілося запам’ятати, аби згодом прочитати десь у колі друзів –любителів справжньої поезії. Думаю, що в їх серцях знайшов би палкий емоційний відгук такий вірш поета, який складається всього із трьох строф:

Листопад приємно здивував,

Особливо в другій половині:

Куцу днину сонцем чарував

Та мережив сріблом павутини.

Ми природі Божій у віддяці

За чарівну крихітку тепла…

Вибухнула сальвами акацій,

Де-не-де черешня зацвіла.

Пахощі вдихаючи духмяні

За якусь часинку до зими,

Мрію, щоби вдячність полум’яна

Вибухала так і між людьми.

Чия душа не відгукнеться на такий щирий, проникливий і сердечний ліризм автора, який засвідчив своєю новою збіркою "Двобій" зрослу майстерність і право називатися непересічним поетом не тільки обласного масштабу, але й бути визнаним на теренах всієї України.

Олександр ПІДГОРНИЙ
Трибуна

 

08 листопада 2009р.