Німці нині більше стежать за сучасною українською літературою, ніж за своєю, переконався Михайло Рошко, побувавши у Дармштадті

У Дармштадт закарпатці Михайло Рошко та Андрій Любка поїхали на запрошення директора тамтешнього Інституту літератури й культури Крістіан Кляйн та за фінансової підтримки Андрія Сербайла, керівника фракції БЮТ у Закарпатській обласній раді, й Віктора Бедя, ректора Богословської академії. Пані Кляйн улітку відвідала Ужгород і після зустрічі із закарпатськими літераторами висловила побажання побачити наших “джинсовиків” у Німеччині на вечорі української та польської культури. І от 8 листопада за повного залу, близько 80 відсотків глядачів у якому складали німці й 20 — українці, котрі проживають у Дармштадті, Юрій Андрухович, Михайло Рошко та Андрій Любка представляли українську літературу.


— Насамперед зазначу, що Дармштадт, окрім усього, відомий і тим, що там знаходиться німецьке відділення Всесвітнього РЕN-клубу. В різні часи тут працювали над творами відомі письменники, писав свої романи і Юрій Андрухович. Це місто, в якому цікавляться літературою, — розповів М. Рошко. — Вечір проходив в інституті літератури та культури і тривав 4 години. Його “українськими” учасниками стали доктор Стефанія Пташник, котра наразі працює в Кельні, — вона говорила про культуру та літературу Галичини періоду Австро-Угорщини; співачка Мар’яна Садовська, в чиєму виконанні прозвучали українські народні пісні. Ми ж читали власні твори. Юрій Андрухович — уривок із “Таємниці”, я — оповідання “Не для жіночих вух”, а Андрій Любка — вірші. Причому твори прозвучали і українською, і німецькою мовами. Оскільки ми з Андрієм німецькою не володіємо, переклади наших творів представив Юрій Андрухович.

— А хто їх зробив?

— Два мої оповідання (крім згаданого, до Німеччини повіз і “Мобілку”, та для читання обрав “Не для жіночих вух”) переклала Наталка Дубович із кафедри іноземних мов географічного факультету, а “відшліфувала” Зілке Денкер, котра курирує в мерії Дармштадта зв’язки з містами-побратимами. Андрію ж робили переклад студенти Івано-Франківського педінституту.

— Як приймала публіка ваші твори?

— Суперово. Вона з однаковою зацікавленістю слухала як німецький, так і український тексти. Були гарні відгуки. А Андрухович для них узагалі бог. Що цікаво: поляки та німці єдині в Європі цікавляться українською літературою. Причому німці нині більше стежать за сучасною українською літературою, ніж за своєю.

— Чим вона їм цікава?

— Не знаю. Над цим варто подумати. Можливо, їм цікавий саме західноукраїнський феномен, станіславський, закарпатський зокрема. Чомусь же вони не запрошують східняків, а лише представників земель, що були у складі Австро-Угорщини. Напевно, бачать щось спільне в нашому мисленні.

— А може, їхня зацікавленість пов’язана з Андруховичем?

— Я б не говорив лише про Андруховича. Німці читають іще Куркова, Жадана, починають Прохаська. До того ж Куркова знає вся Європа. Він єдиний, кого публікують у Франції, Англії, Японії. Тобто якщо Андрухович, Жадан вийшли на німецьку арену, то Курков — на загальноєвропейську.

— Що стало наслідком цієї зустрічі?

— Те, що вперше закарпатців приймали на Заході. Мало того, ми були не просто закарпатськими письменниками, а представниками української літератури. Цим візитом наша співпраця з німцями не завершується. Невдовзі в Берліні відбудеться поетичний вечір, зініційований Андруховичем, за участю представників усіх регіонів України. Закарпаття представлятиме Андрій Любка. Заплановано й ряд інших проектів.

І все це завдяки “Джинсовому поколінню”, тому розголосу, який воно спричинило, а отже, породило зацікавленість нами. Більше того. Ми ще й виявилися першопрохідцями в подібного роду виданнях. Хоч нам і казали, що поєднання в одній збірці поезії та прози суперечить правилам (а які можуть бути правила? Хто їх створює? Тому, що хтось так зробив і за ним повторюють?), ми вчинили по-своєму і виявилися правими. Після “Джинсового покоління” в такому ж форматі, де змішані поезія і проза, вийшли збірки в Києві, Харкові та Дніпропетровську. Хоч у чомусь Закарпаття виявилося першим.

Ще про наслідки візиту. Ця поїздка дозволила зреалізувати мою юнацьку мрію. Колись я прочитав у Юліана Семьонова, як він — першим із радянських письменників — разом із дочкою старенькою “Волгою” проїхав по Хемінгуеївських місцях. (Я обожнював Хемінгуея і мріяв побачити Париж). І подумалося: якби й мені так! Тисячу разів уявляв, як я — письменник, не просто турист — їду машиною по Європі. І ось це сталося: ми з Любкою вирішили не обмежуватися відвідинами Дармштадта, а, оскільки в паспорті була віза, поїхати далі на захід. Таким чином на моїй майже “повнолітній” “Міцубісі” проколесили 4,5 тисячі кілометрів по Європі.

— Не підкачала “старенька”?

— Жодного разу. Правда, кілька разів нас зупиняли баварські поліцейські. І тільки тому, що бачили українські номери. Ми нічого не порушували, та нам улаштовували перевірку паспортів, шукали наркотики. Було неприємно й принизливо.

— Що ви побачили?

— Будапешт, Відень, Зальцбург, Мюнхен, Люксембург, Париж, Альпи, Монблан, Венецію, Любляну. І знову через Угорщину повернулися додому. Наша подорож тривала 8 днів. У Любляні реалізувалася ще одна моя мрія — кілька років я шукав записи улюблених мною боснійських пісень, в яких переплелися запальні закарпатські коломийки і східні турецькі мотиви, а знайшов їх саме тут.

— Які враження від Європи?

— Фантастичні міста. Але дуже дорогі. Дешевше лише в Люксембурзі й Словенії. Щодо європейців. Німці дуже серйозні, вони не вміють радіти життю. У мене склалося враження, що коли зробити німця щасливим, він знітиться і не знатиме, як цьому порадіти. І вдягаються дуже просто. Парижани зовсім інакші. Веселі й розслаблені. Вдягаються богемно: яскраві шалики, кокетливі берети. Місто трохи брудніше за “вилизані” німецькі, напевно, тому тут і почуваєшся вільніше.

— Париж гідний слави міста-міфу?

— Без сумніву. Там усе — суцільна історія. Ми знайшли вулицю, де жив Хемінгуей, сфотографувалися біля “П’яного корабля”, піднялися на Ейфелеву вежу, в Луврі помилувалися Моною Лізою, Венерою Мілоською, звісно, не оминули Мулен Руж… Далі подалися до Венеції. Якщо парижани богемні, то італійці гламурні. Вони вдягнені так, наче зійшли зі сторінок модних журналів.

— А словени?

— Словенія особливо не вразила. Але тут почувались як удома, із задоволенням спілкувалися, дешево харчувалися та слухали чудову музику. Плануємо налагодити контакти із тамтешніми літераторами й запросити їх до нас.

— Ти так багато побачив. Чи в якомусь місці не ловив себе на думці: я б тут жив?

— Ні. Я не хотів би жити ніде, крім України. Але в Люксембурзі нам з Андрієм подумалося: тут би пожити з півроку і щось написати.

— Чи виллються враження від подорожі в якийсь твір?

— У творчості важко щось прогнозувати. Але впевнений, що спогади “намалюються” в якомусь моєму оповіданні чи романі, а в Андрія — у віршах.

— Варта Європа того, аби ми їй заздрили?

— Узагалі не треба ніколи заздрити, бо нема міста, де було б усе в порядку. Отримуючи щось, ти втрачаєш в іншому. В них чистіше, красивіше, в них більше поваги до громадянина, чіткіші правила, вищі зарплати. Але в нас більше щирості, теплоти, непрогнозованості, що, зрештою, теж дуже добре — ми ж не потяги, що йдуть за графіком. Я б не хотів жити цілком по-їхньому.

— Не виникло бажання вивчити ще якусь з європейських мов?

— Я знаю англійську перфектно. В Німеччині ми не мали проблем, бо німці добре володіють англійською. А от у Франції відчули небажання парижан розмовляти англійською. Там нам бракувало знання французької… Французька — це мова кохання, одна з наймилозвучніших і найгарніших мов.

— То, напевно, письменнику, котрий багато пише про кохання, не завадило б опанувати цю мову.

— Я лише за. Сподіваюся, за допомогою колег-французів з кафедри здійсню і це.

— Які ще виношуєш мрії?

— Скажімо, написати таку прозу, якої ще ніхто не писав, від якої божеволів би читач. Не знаю, чи можливо це і коли воно станеться. Але бажання є.

Олена МАКАРА, “Ужгород”

 

26 листопада 2008р.